Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 146/1811/23

провадження № 51-3825км24

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Вінницького апеляційного суду від 21 червня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023020200000167 від 14 вересня 2023 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Антонівка, Томашпільського району Вінницької області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 Кримінального кодексу України(далі - КК України).

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Томашпільського районного судуВінницької області від 30 січня 2024 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі ст. 75 КК України останнього звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки з покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Відповідно до встановлених судом фактичних обставин, які детально викладені у вироку, ОСОБА_7 будучи військовозобов`язаним, обмежено придатним для проходження військової служби за станом здоров`я, ознайомився з повісткою про його виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 , 05 вересня 2023 року о 07:30, однак не маючи права на відстрочку від призову на військову службу за мобілізацією, відмовився її отримувати та без поважних причин не прибув в указаний вище час до місця призову тим самим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, внаслідок чого порушив процес комплектування Збройних Сил України.

Вінницький апеляційний суд ухвалою від 21 червня 2024 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив частково, вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 30 січня 2024 року скасував в частині призначеного покарання та ухвалив свій, яким ОСОБА_7 визнав винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначив йому покарання у виді 3 років позбавлення волі.

Вимоги й доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить вирок апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи доводи, викладені ним у касаційній скарзі, зазначає, що апеляційний суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання у вигляді позбавлення волі з реальним його відбуванням, свого рішення в цій частині не обґрунтував. Вказує, що останній щиро розкаявся та активно сприяв розкриттю злочину. Наголошує, що злочин, за який ОСОБА_7 був визнаний винуватим, є нетяжким та не відноситься до категорії корупційних, що врахував суд першої інстанції та правильно застосував до засудженого приписи ст. 75 КК України. Звертає увагу на відсутність обставин, які обтяжують покарання та наявність у справі висновку органу пробації, за яким виправлення ОСОБА_7 можливе без реального позбавлення волі. Зазначає, що на цей час в останнього наявна відстрочка від призову. Стверджує, що застосування до засудженого приписів ст. 75 КК України не є перешкодою у його подальшого призову на військову службу. Зауважує, що призначення засудженому покарання у виді реального позбавлення волі не пов`язане з небезпечністю його особи, є надмірним тягарем для останнього, оскільки він має певні хвороби, що підтверджуються висновком військово-лікарської комісії, та не сприятиме меті покарання. Наголошує, що вирок апеляційного суду не відповідає приписам ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

Заперечень на касаційну скаргу до Суду не надходило.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор вважала доводи касаційної скарги необґрунтованими, просила оскаржувані судові рішення залишити без зміни.

Решту учасників справи було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак в судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про їхню особисту участь або повідомлень про поважність причин неприбуття до Суду не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, кваліфікація дій засудженого, а також вид та розмір призначеного йому покарання в касаційному порядку не оспорюються. Зі змісту поданої касаційної скарги убачається, що сторона захисту фактично порушує питання про недотримання апеляційним судом визначених законом вимог при вирішенні питання про можливість звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням.

Приписами ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Статтею 65 КК України встановлено, що суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.

Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Вирішення питання про можливість звільнення особи від відбування покарання належить до дискреційних повноважень суду (судового розсуду), який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Підставами для судового розсуду в ході призначення покарання є: кримінально-правові відносно визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважувальні норми, у яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, під час врахування пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66 67 КК України), визначення «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду й розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, котра вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину та його суб`єкта.

Згідно зі ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Так, апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_7 покарання, зазначив цей суд хоч і врахував тяжкість вчиненого злочину, відсутність у останнього попередніх судимостей, позитивну характеристику за місцем проживання і роботи, наявність на його утриманні неповнолітньої дитини та висновок органу пробації, проте дійшов помилкового висновку про можливість виправлення обвинуваченого без відбування покарання.

Обґрунтовуючи своє рішення в цій частині, суд апеляційної інстанції зауважив, що оскільки Україна перебуває в умовах збройної агресії російської федерації, то конституційний обов`язок кожного громадянина захищати Батьківщину, отже вчинений ОСОБА_7 умисний нетяжкий злочин представляє значну суспільну небезпеку, а тому звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації. За таких обставин цей суд дійшов слушного висновку, що навіть з урахуванням позитивної характеристики та наявності на утриманні обвинуваченого неповнолітньої дитини, висновок місцевого суду про можливість застосування до ОСОБА_7 приписів ст. 75 КК України є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Зі свого боку колегія суддів касаційної інстанції вважає також за необхідне зазначити, що відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовозобов`язаними кримінальних правопорушень у сфері забезпечення призову та мобілізації під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федераціїна територію України, нівелює визначену статями 50 65 КК України мету покарання і може призвести до збільшення кількості аналогічних кримінальних правопорушень іншими особами, а також неспроможності забезпечення належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призведе до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому.

У своїй касаційній скарзі захисник акцентує увагу Суду на тому, що покарання має індивідуальний характер і повинно призначатися у відповідності до небезпечності засудженого для суспільства, тому, на його думку, висновки апеляційного суду про те, що звільнення ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням створить в очах громадян негативне враження безладдя та безкарності, є необґрунтованими, адже, як стверджує захисник, покарання не може застосуватися як показовий захід кримінально-правового примусу для інших осіб.

Однак захисник не взяв до уваги приписи ч. 2 ст. 50 КК України, відповідно до яких покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому суд апеляційної інстанції правильно врахував превентивне значення покарання в контексті конкретного кримінального правопорушення, що жодним чином не свідчить про недотримання в цьому випадку принципу його індивідуалізації.

Отже, урахувавши обставини справи в їхній сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність достатніх підстав для звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, з чим погоджується й колегія суддів касаційного суду.

Узв`язку з тим, що в касаційній скарзі відсутнє таке обґрунтування необхідності застосування до засудженого ст. 75 КК України, яке б вказувало на істотну диспропорцію між визначеним судом покаранням та вчиненими злочинними діями, Суд вважає, що призначене засудженому покарання, не порушує загальних засад його призначення, встановлених КК Українита відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, та не виходить за межі дискреційних повноважень суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування.

Всупереч доводам касаційної скарги, вирок апеляційного суду є належним чином мотивованим та повністю відповідає вимогам ст. 370, 420 КПК України.

Решта доводів касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції також не спростовує, а фактично зводиться до неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що відповідно до вимог статті 433 КПК України не можуть бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 376 433 434 436 441 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Вінницького апеляційного суду від 21 червня 2024 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3