ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/13647/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Бачинської А. Ю.,

відповідача - Пилипчук І. І.,

третьої особи - Микитюк Л. О., Тимошенко К. І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІЛЕТА"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2021 (судді:

Шаптала Є. Ю. - головуючий, Яковлєв М. Л., Куксов В. В. ) і рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2020 (суддя Гумега О. В. ) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІЛЕТА"

до Київської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Громадська організація "Оболонська Січ",

про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У жовтні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІЛЕТА" (далі - ТОВ "ВІЛЕТА") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про визнання протиправним і скасування рішення Київської міської ради від 28.02.2019 № 180/6836 "Про надання статусу скверу земельній ділянці, розташованій на вул. Героїв Дніпра між будинками № 38-е та № 38-г в Оболонському районі м. Києва" (далі - рішення від 28.02.2019).

На обґрунтування позову, позивач послався на порушення оспорюваним рішенням (згідно з яким, зокрема, було, розірвано укладений між сторонами у справі договір оренди земельної ділянки від 11.03.2005 (далі - договір оренди землі від
11.03.2005) та надано спірній земельній ділянці статус скверу) його прав як орендаря спірної земельної ділянки за таким договором; акцентував на тому, що це рішення прийнято в порушення передбаченого чинним законодавством порядку і всупереч нормам земельного законодавства та з порушенням Регламенту Київської міської ради, затвердженого рішенням Київської міської ради від 07.07.2016 № 579/579 (далі - Регламент); зазначав, що порушення строків завершення забудови спірної земельної ділянки сталося не з його вини, тому правових підстав для розірвання договору оренди землі з наведених мотивів у відповідача не було.

1.2. Київська міська рада у відзиві на позовну заяву заперечила проти її задоволення, наголошуючи зокрема, на тому, що за умовами пункту 8.4 спірного договору, позивач був зобов'язаний завершити забудову земельної ділянки у строк до 18.03.2008, чого проте ним зроблено не було, земельна ділянка не використовується, що підтверджується, зокрема, відповідним актом обстеження земельної ділянки; позивач не довів належними та допустимими доказами неможливості виконати умов договору оренди землі від 11.03.2005 в частині своєчасного завершення забудови земельної ділянки; доказів звернення до Київської міської ради з пропозицією продовження строків здійснення забудови земельної ділянки позивач суду не надав.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.06.2020 (суддя Гумега О.

В. ), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2021 (судді: Шаптала Є. Ю. - головуючий, Яковлєв М. Л., Куксов В. В. ), в позові відмовлено.

Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач не довів невідповідності оскаржуваного ним рішення вимогам законодавства та визначеній законом компетенції органу, який прийняв це рішення, а також порушення у зв'язку з прийняттям цього рішення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Суд установив, що позивач-орендар був обізнаним із умовами спірного договору оренди землі як в частині існування обов'язку орендаря завершити забудову земельної ділянки не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору, так і з настанням наслідків у разі невиконання орендарем такого обов'язку, шляхом реалізації орендодавцем права в односторонньому порядку розірвати договір, однак позивач своїх зобов'язань щодо забудови спірної земельної ділянки не виконав ні у визначені договором строки, ні в подальшому; забудова спірної земельної ділянки позивачем не здійснювалась, що фактично ним не заперечувалось, а доказів протилежного у справі немає; дозвіл на виконання будівельних робіт, який є безумовною підставою для початку будівельних робіт, орендар не отримував, а, відповідно, не розпочинав жодних будівельних робіт. Водночас позивач не довів належними та допустимими доказами у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України неможливості виконати умови пункту 8.4 договору оренди землі від 11.03.2005 щодо своєчасного завершення забудови спірної земельної ділянки, а порушення позивачем вимог зазначеного пункту договору згідно з пунктами 11.4,11.5 цього договору за висновком місцевого господарського суду є підставою для розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця. Крім того, як установив суд, проєкт оскаржуваного рішення Київської міської ради було розглянуто із дотриманням процедури, встановленої Регламентом.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись з ухваленими у справі рішенням і постановою, Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІЛЕТА" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від
25.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від
30.03.2021 та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, по-перше, оскаржені судові рішення у справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 910/4198/16, від 25.07.2019 у справі № 910/2566/16 (скаржник помилково вказує дату постанови - 15.07.2019) щодо застосування статті 614 Цивільного кодексу України стосовно відсутності вини позивача у порушенні строків завершення забудови земельної ділянки, у постановах Верховного Суду від 01.06.2020 у справі № 396/1517/18, від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17 щодо застосування статей 254, 631 Цивільного кодексу України (строк договору, закінчення строку) стосовно можливості реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків, у постановах Верховного Суду від 27.08.2020 у справі № 540/427/19, від 26.06.2019 у справі № 1640/3394/18 щодо застосування статті 19 Конституції України, статей 26, 46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" стосовно того, що органи місцевого самоврядування повинні діяти в межах та порядку, що передбачені Конституцією України та законами України, у постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 761/31121/14-ц щодо застосування статті 20 Земельного кодексу України; а, по-друге, суд встановив обставини, що мають суттєве значення для справи на підставі недопустимих доказів без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від
17.12.2018 у справі № 509/4156/15-а. При цьому як на недопустимі докази скаржник посилається на акти обстеження земельної ділянки від 08.11.2019 № 19-0775-05, від 27.10.2016 № 16-1847-05.

Зокрема, скаржник наголошує на відсутності своєї вини у порушенні строків забудови земельної ділянки, а отже відсутності підстав для розірвання спірного договору оренди землі; зазначає, що на час прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення про розірвання договору оренди землі ще не пройшло три роки для завершення забудови земельної ділянки, який, на думку позивача, слід обчислювати зважаючи на момент державної реєстрації поновленого права оренди на підставі додаткової угоди, визнаної укладеною згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 30.08.2016 у справі № 910/12073/16. Також, на думку скаржника, суд не дослідив рішення Господарського суду м. Києва від 30.08.2016 у справі № 910/12073/16 на предмет встановлення обставин належного виконання ТОВ "ВІЛЕТА" обов'язків орендаря. Крім того, скаржник зазначає, що проєкт оскаржуваного рішення було розглянуто без дотримання процедури, встановленої Регламентом.

3.2. Громадська організація "Оболонська Січ" (далі - ГО "Оболонська Січ") у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення у справі просить залишити без змін як законні та обґрунтовані.

Зокрема, третя особа звертає увагу на те, що правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у справах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі; проєкт спірного рішення було розглянуто у повній відповідності до процедури, встановленої Регламентом Київської міської ради, а протилежні аргументи позивача ґрунтуються на припущеннях. ГО "Оболонська Січ" вважає правомірним висновок судів про недоведеність позивачем факту прийняття спірного рішення з порушенням вимог законодавства та прав позивача.

3.3. Київська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "ВІЛЕТА", посилаючись на неподібність правовідносин у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, та справах, зазначених у касаційній скарзі.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши, в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи, та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ "ВІЛЕТА", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу в частині підстави, передбаченої у пункті 4 цієї норми, - залишити без задоволення з таких підстав.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій,
18.11.2004 Київська міська рада прийняла рішення № 715/2125 "Про передачу ТОВ "ВІЛЕТА" земельної ділянки для будівництва житлового будинку з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземним паркінгом на вул. Героїв Дніпра (між будинками 38-е та 38-г) у Оболонському районі" (далі - рішення від
18.11.2004 № 715/2125), згідно з яким було затверджено проєкт відведення земельної ділянки ТОВ "ВІЛЕТА" для будівництва житлового будинку з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземним паркінгом на вул. Героїв Дніпра (між буд. 38-е та 38-г) у Оболонському районі в м. Києві та передано цьому товариству в довгострокову оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,30 га для будівництва житлового будинку з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземним паркінгом за вказаною адресою за рахунок земель запасу житлової і громадської забудови.

11.03.2005 між Київською міською радою (орендодавець) і ТОВ "ВІЛЕТА" (орендар) на підставі рішенням від 18.11.2004 № 715/2125 було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку.

За змістом пункту 2.1 договору об'єктом оренди відповідно до цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками: місце розташування - вул. Героїв Дніпра (між будинками 38-е та 38-г) в Оболонському районі м. Києва; розмір - 2731 м2; цільове призначення - для будівництва житлового будинку з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземним паркінгом; кадастровий номер - 8000000000:78:043:0164.

Згідно з пунктом 3.1 договору його укладено на 10 років.

За змістом пунктів 6.1,6.2 договору передача земельної ділянки здійснюється за актом приймання-передачі об'єкта оренди в день реєстрації договору; право на оренду земельної ділянки виникає після державної реєстрації договору.

Відповідно до пункту 8.4 договору орендар зобов'язаний, зокрема, приступити до використання земельної ділянки в строк, встановлений цим договором, та після підписання цього договору і акта приймання-передачі земельної ділянки та державної реєстрації договору; завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проєктною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору.

У пункті 11.4 договору передбачено, що припинення договору шляхом розірвання здійснюється, зокрема, в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, із звільненням орендодавця від відповідальності, згідно з Господарським кодексом України, в разі, серед іншого, порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених у пункті 8.4 договору.

Відповідно до пункту 11.5 договору цей договір може бути достроково розірваний у разі невиконання або неналежного виконання орендарем обов'язків, визначених у пунктах 5.1 і 8.4 цього договору.

У пункті 11.6 сторони обумовили, що розірвання цього договору не потребує укладання додаткової угоди. Договір вважається розірваним з моменту прийняття орендодавцем відповідного рішення, якщо інше не встановлено рішенням.

Укладений між сторонами договір оренди землі від 11.03.2005 зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від
18.03.2005 у книзі записів державної реєстрації договорів за № 78-6-00264.

18.03.2005 відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки орендодавець передав, а орендар прийняв у володіння і користування земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.08.2016 у справі № 910/12073/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від
08.11.2016 і постановою Вищого господарського суду України від 10.01.2017, визнано укладеною між Київською міською радою та ТОВ "ВІЛЕТА" додаткову угоду до договору оренди землі від 11.03.2005 на умовах визначених угодою, в редакції товариства.

Згідно із зазначеною додатковою угодою до договору оренди від 11.03.2005, визнаною укладеною за рішенням у справі № 910/12073/16, відповідно до пункту
11.7 договору оренди землі від 11.03.2005 (зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 18.03.2005 за № 78-6-00264) сторони дійшли згоди поновити договір оренди земельної ділянки від 11.03.2005 на новий строк 10 (десять) років (пункт 1 додаткової угоди); викласти пункт 4.2 договору оренди землі від 11.03.2005 в такій редакції: "Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється на рівні територіального розміру земельного податку, тобто у розмірі 3 (трьох) відсотків від її нормативної грошової оцінки" (пункт 2 додаткової угоди); всі інші положення договору оренди землі від 11.03.2005 залишаються без змін (пункт 4 додаткової угоди).

На підставі судового рішення у справі № 910/12073/16 державний реєстратор
15.12.2016 прийняв рішення про реєстрацію права оренди земельної ділянки кадастровий номер 8000000000:78:043:0164, дата державної реєстрації права оренди цієї земельної ділянки - 13.12.2016, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка від 19.07.2019 № 174483467).

28.02.2019 Київська міська рада прийняла спірне рішення, за змістом якого вирішено розірвати договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:78:043:0164, площею 0,2731 га, укладений між Київською міською радою і ТОВ "ВІЛЕТА" для будівництва житлового будинку з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземним паркінгом на підставі рішення Київської міської ради від 18.11.2004 № 715/2125 (пункт 1); надати статус скверу земельній ділянці, розташованій у Оболонському районі міста Києва на вул. Героїв Дніпра між будинками № 38-е і № 38-г площею 0,2731 га, кадастровий номер 8000000000:78:043:0164 (пункт 2); внести зміни до Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 № 806/3381 та продовжених на період до 2017 року рішенням Київської міської ради від 07.07.2016 № 572/572, додавши зелену ділянку, визначену у пункті 2 цього рішення, до переліку скверів Оболонського району м. Києва (пункт 3). У пункті 4 вказаного рішення зазначено про здійснення в установленому порядку Київським комунальним об'єднанням зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста "Київзеленбуд" організаційно-правових заходів щодо оформлення права постійного користування земельною ділянкою, визначеною у пункті 2 цього рішення, благоустрою земельної ділянки. Разом із тим, згідно з пунктом 5 рішення вказано про необхідність вчинення виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) дій щодо зняття з реєстрації договору оренди земельної ділянки на вул. Героїв Дніпра між будинками № 38-е і № 38-г площею 0,2731 га, кадастровий номер undefined, укладеного 11.03.2005 між Київською міською радою і ТОВ "ВІЛЕТА "; ухвалено проінформувати ТОВ "ВІЛЕТА" про прийняття цього рішення та зазначено про вирішення в установленому порядку питання фінансування заходів, передбачених у пункті 4 цього рішення. Також за змістом пунктів 6,7 рішення від 28.02.2019 воно має бути оприлюднено відповідно до вимог чинного законодавства України; контроль за його виконанням покладено на постійну комісію Київської міської ради з питань екологічної політики та на постійну комісію Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування.

За змістом преамбули такого рішення підставою його прийняття зазначено, зокрема, те, що ТОВ "ВІЛЕТА" з моменту укладення договору оренди земельної ділянки будівництво житлового будинку з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземним паркінгом не проведено, земельна ділянка для забудови протягом понад трьох років не використана, а також наявні звернення громадськості.

4.3. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанції, вимоги про визнання протиправним та скасування зазначеного рішення Київської міської ради є предметом спору у цій справі.

4.4. Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін згідно з постановою суду апеляційної інстанції, у задоволенні позову про визнання протиправним і скасування рішення від 28.02.2019 було відмовлено.

Ухвалюючи судові рішення у справі, суди попередніх інстанцій виходили із того, предметом доказування у цій справі є встановлення наявності чи відсутності підстав, з якими закон пов'язує визнання протиправним і скасування акта органу місцевого самоврядування та при цьому зазначили, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У частині 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (частина 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до частини 1 статті 59 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Згідно зі статтею 9 Земельного кодексу України Київській міській раді надано повноваження у галузі земельних відносин, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до статтею 9 Земельного кодексу України; припинення права користування земельними ділянками у випадках, передбачених статтею 9 Земельного кодексу України; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.

Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Попередні судові інстанції звернули увагу на те, що, виходячи зі змісту положень статті 93 Земельного кодексу України, статей 762, 792 Цивільного кодексу України, статті 13, 21 Закону України "Про оренду землі" правовідносини щодо оренди земельної ділянки передбачають передачу орендарю земельної ділянки у володіння та користування на певний строк для її використання відповідно до умов договору та положень земельного законодавства; в силу статей 177, 181, 373, 374 Цивільного кодексу України земельна ділянка (як індивідуалізований об'єкт, що має ознаки у виді кадастрового номеру, площі, меж) є об'єктом права власності територіальної громади, а правомочності щодо володіння та користування орендованою земельною ділянкою, як і правомочність розпорядження, є складовими права власності територіальної громади щодо земельної ділянки.

За змістом статті 125 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент укладення договору оренди землі від 11.03.2005) право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Відповідно до положень статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 193 Господарського кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом, встановленим у частині 1 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. При цьому, згідно з частиною 3 наведеної статті у разі односторонньої відмови від договору повністю або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Статтею 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених Статтею 32 Закону України "Про оренду землі" та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Наведені норми законодавства не містять заборони для сторін договору оренди земельної ділянки передбачити випадки розірвання договору в односторонньому порядку шляхом вчинення стороною одностороннього правочину, що оформлюється прийняттям рішення у встановленому порядку.

Згідно з положеннями статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог статей 6, 627 Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Отже, як установили господарські суди, сторони спірного договору, врахувавши встановлену законом свободу договору, на власний розсуд погодили підстави та порядок припинення дії договору (пункти 8.4,11.4,11.5,11.6 договору оренди землі від 11.03.2005), що не суперечить вимогам статей 6, 525, 627, 651 Цивільного кодексу України та статей 188, 291 Господарського кодексу України.

Суди встановили, що державну реєстрацію договору оренди землі та передачу спірної земельної ділянки у користування позивача за актом приймання-передачі земельної ділянки було здійснено 18.03.2005, отже, приступити до використання спірної земельної ділянки позивач міг із 18.03.2005 та, відповідно, зважаючи на умови пункту 8.4 договору, позивач повинен був завершити забудову спірної земельної ділянки у строк до 18.03.2008.

Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Відповідно до положень статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

При цьому судами було звернуто увагу на те, що у разі, коли судом буде встановлено, що орендар вчиняє дії, необхідні для здійснення та закінчення забудови спірної земельної ділянки, здійснює відповідні витрати на проведення будівельних робіт, що підтверджується платіжними дорученнями, однак тривалість процедур і значна кількість дозвільних документів уповільнює здійснення забудови земельної ділянки, то наведене свідчить про відсутність вини позивача у порушенні строків завершення забудови земельної ділянки та, як наслідок, про відсутність підстав для застосування цивільно-правової відповідальності у виді розірвання договору. Відповідна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 910/4198/16, від 18.06.2019 у справі № 910/8424/18.

4.5. Як уже зазначалося, позивач як на підставу для визнання протиправним та скасування рішення від 28.02.2019 посилався, зокрема, на те, що порушення строків здійснення забудови земельної ділянки відбулося не з його вини.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку аргументам учасників справи, попередні судові інстанції установили, що позивач був обізнаним із умовами спірного договору оренди землі як в частині існування у нього обов'язку завершити забудову земельної ділянки не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору, так і з настанням наслідків у разі невиконання орендарем такого обов'язку, шляхом реалізації орендодавцем права в односторонньому порядку розірвати договір. Однак позивач своїх зобов'язань щодо забудови спірної земельної ділянки не виконав ні у визначені договором строки, ні в подальшому. При цьому суди відхили як необґрунтовані посилання позивача на те, що акти обстеження земельної ділянки від 27.10.2016 № 16-1847-05 і від
08.11.2019 № 19-0775-05, складені Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), є неналежними доказами у справі, навівши у судових рішеннях відповідне мотивування, а саме, зазначивши про те, що такі докази в сукупності підтверджують той факт, що забудова спірної земельної ділянки позивачем не здійснювалась, що фактично не заперечувалося скаржником, натомість жодних доказів протилежного матеріали справи не містять. Водночас суди зазначили про відсутність у матеріалах справи доказів погодження сторонами договору продовження строків забудови спірної земельної ділянки, а також доказів того, що станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення позивач врахував інтереси мешканців прилеглих будинків з метою отримання відповідної документації на будівництво об'єкта на спірній земельній ділянці. Як установили суди, дозвіл на виконання будівельних робіт, який є безумовною підставою для початку будівельних робіт, орендар не отримував, та відповідно, не розпочинав жодних будівельних робіт.

Крім того, судами було враховано і те, що упродовж 2005-2008 років позивач отримав окремі технічні умови, термін дії яких становив 2-3 роки, у зв'язку з чим у період 2010-2011 років він повторно здійснював отримання дозвільної та погоджувальної документації, яка в подальшому також втратила чинність. Після порушення провадження у цій справі позивач звернувся до уповноважених установ із заявами про продовження дії попередніх технічних умов, докази яких долучив до матеріалів справи. Проте, такі докази звернення позивача про продовження дії попередніх технічних умов не були прийняті судами як належні докази у справі, з посиланням на те, що відповідні звернення позивача мали місце 13.11.2019,14.11.2019, тобто більше ніж через 8 місяців після прийняття відповідачем оскаржуваного рішення від 28.02.2019 та без жодних пояснень щодо неможливості таких звернень позивача, зокрема, після 13.12.2016 (державної реєстрації права оренди позивача на підставі рішення господарського суду у справі № 910/12073/16). Водночас, як акцентували суди, наведене додатково свідчить про недобросовісну поведінку та свідоме невиконання позивачем визначеного у пункті
8.4 договору зобов'язання завершити забудову земельної ділянки у визначені договором строки.

Суди також відхили як безпідставні доводи позивача про те, що виготовлення проєктно-кошторисної та дозвільної документації, інших документів на будівництво об'єкта на спірній земельній ділянці не залежало від волі позивача, а також мала місце конфліктна ситуація навколо спірної земельної ділянки, оскільки матеріали справи не містять і позивачем не надано жодного доказу початку будівельних робіт, а зазначені обставини не звільняли позивача від обов'язку належним чином виконувати умови договору щодо забудови земельної ділянки, а також вживати відповідних заходів для усунення порушень його права на користування земельною ділянкою.

Крім того, суди, зважаючи, серед іншого, на обставини, встановлені судами справі № 910/12073/16, визнали необґрунтованими, недоведеними та такими, що ґрунтуються на припущеннях посилання позивача про те, що разом із поновленням спірного договору оренди землі поновився і трирічний строк для завершення забудови.

Також судами було надано оцінку доводам позивача щодо належного виконання ним обов'язків за спірним договором та відсутності його вини у порушенні строку завершення будівництва, про що, на його думку, свідчать судові рішення у справі № 38/417. Так, суди відхили ці доводи з огляду на предмет і підстави позовів у справах, та зважаючи на те, що оцінка доказів у справі № 38/417 здійснювалась судом щодо предмету спору та станом на час прийняття рішення у справі від
20.12.2011.

Поза тим, суди, зважаючи на положення Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Регламенту, рішення Київської міської ради від 19.06.2014 № 9/9, яким затверджено Положення про постійні комісії Київської міської ради, не установили порушень визначеної у Регламенті процедури розгляду проєкту оскаржуваного рішення у зв'язку з чим відхилили як необґрунтовані доводи позивача про зворотне.

Отже, з огляду на встановлені судами обставини порушення позивачем вимог пункту
8.4 спірного договору в частині строків завершення забудови земельної ділянки, що відповідно до пунктів 11.4,11.5 договору є підставою для його розірвання в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, та недоведеність позивачем належними та допустимими доказами у розумінні положень статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України неможливості виконання зазначеного зобов'язання, беручи до уваги те, що позивач не довів невідповідності оскаржуваного ним рішення вимогам законодавства та визначеній законом компетенції органу, який прийняв це рішення, а також порушення у зв'язку з прийняттям цього рішення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі, суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у цій справі.

Як уже зазначалося, позивач оскаржив судові рішення у цій справі до суду касаційної інстанції, у поданій касаційній скарзі просив їх скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову.

Як свідчить зміст касаційної скарги, її подано на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом яких підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1), та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (пункт 4).

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача, яке було відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених статті 300 Господарського процесуального кодексу України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у постановах, на які послався скаржник у касаційній скарзі як на висновки, що не були враховані судами попередніх інстанцій під час вирішення спору у справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

У справах № 910/4198/16 (постанова від 27.06.2018), № 910/2566/16 (постанова від
25.07.2019, скаржник помилково вказує дату постанови - 15.07.2019) (розглядався спір про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування), Верховним Судом ухвалювались відповідні рішення, в залежності від встановлених судами обставин у справах та наданих судами оцінки усіх наявних у таких справах доказів. Правовий висновок у цих справах не доводить неоднакового застосування судом одних і тих самих норм права, а свідчить лише про наявність у цих справах та справі № 910/13647/19, що розглядається, різних істотних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення. Зокрема, у справі № 910/4198/16 судами попередніх інстанцій, з висновками яких погодився Верховний Суд, встановлено отримання позивачем у компетентних органів та установ технічних умов, розроблення проєктної документації, погодження її уповноваженими органами, отримання позивачем декларації про початок виконання будівельних робіт, вжиття позивачем численних заходів, направлених на врегулювання спору з громадськістю, а саме, проведення відповідних консультацій, підписання угоди про співробітництво та врахування побажань щодо благоустрою території земельної ділянки, а також надання пропозиції відповідачу щодо альтернативних інвестиційних проектів, які би компенсували в повному обсязі витрати позивача та надали можливість отримати інвестиційний прибуток, що свідчать про вчинення позивачем заходів щодо належного виконання зобов'язання за договором оренди земельної ділянки. За вказаних обставин, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності вини позивача у порушенні строків завершення забудови земельної ділянки та, як наслідок, відсутності підстав для застосування цивільно-правової відповідальності у виді розірвання договору. У справі № 910/2566/16 Верховний Суд з огляду на встановлені судами обставини справи (зокрема, щодо того, що позивачем протягом часу землекористування вчинялися дії з оформлення дозвільної документації, підготовки документів для містобудівних умов та обмежень, а також вчинялись необхідні дії для будівництва об'єкта на виконання умов договору оренди земельної ділянки, що свідчить про її цільове використання) погодився з господарськими судами попередніх інстанцій щодо недоведеності вини позивача у невиконанні умов договору оренди земельної ділянки в частині закінчення забудови та звернув увагу, що надання Київською міською радою земельній ділянці "статусу скверу" та передача її у користування комунальному підприємству за умови знаходження на цій ділянці нерухомого майна, належного позивачеві, не може бути визнана законною з огляду на положення статей 316 та 317 Цивільного кодексу України. Отже, у цих справах та справі, що розглядається, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону. Водночас як свідчить зміст судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, про необхідність надання господарським судом оцінки діям орендаря, спрямованим на виконання умов договору оренди землі щодо здійснення забудови земельної ділянки, та дослідження наявності/відсутності вини останнього у невиконанні чи неналежному виконанні умов договору оренди землі судами було наголошено у оскаржуваних судових рішеннях, у справі, що розглядається, та судами враховано відповідні правові висновки Верховного Суду.

У цивільній справі № 396/1517/18 (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.06.2020) розглядався спір про припинення договору оренди земельної ділянки та скасування його державної реєстрації; у адміністративній справі № 1640/3394/18 (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26.06.2019) розглядався спір про визнання протиправним і скасування рішення міської ради, яким було достроково припинено повноваження міського голови, та про поновлення особи на посаді міського голови; у цивільній справі № 322/1178/17 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020) розглядався спір про повернення земельної ділянки у зв'язку із закінченням строку договору оренди землі); у цивільній справі № 761/31121/14-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018) розглядався спір про визнання недійсними рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу, а також відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки; у адміністративній справі № 540/427/19 (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27.08.2020) розглядався спір про визнання протиправним і скасування окремих пунктів рішення органу місцевого самоврядування щодо перейменування вулиці та визнати протиправним дій міського голови; у адміністративній справі № 509/4156/15-а (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17.12.2018) розглядався спір про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування про відмову у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою. Судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, іншого матеріально-правового регулювання, інших предмета (в окремих справах) та підстав позову, а також іншого суб'єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у судових рішеннях у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.

Крім того, під час вирішення цього спору положення статей 254, 631 Цивільного кодексу України, статті 20 Земельного кодексу України, на порушенні та неправильному застосуванні яких без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах зазначено скаржником у касаційній скарзі, суди не застосовували, натомість оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (яка, у тому числі, стала підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі), можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Тобто, зокрема, такі висновки мають бути зроблені в іншій справі (в якій відбувся касаційний перегляд судових рішень) і повинні охоплювати застосування тієї ж самої норми права, що застосована в оскаржуваних судових рішеннях, у подібних правовідносинах.

З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.6. Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Як уже зазначалося, як на підставу касаційного оскарження скаржник також послався на те, що господарські суди попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень встановили обставини справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, на підставі недопустимих доказів. Утім, такі доводи касаційної скарги також не отримали свого підтвердження та відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на таке.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (статті 78 Господарського процесуального кодексу України).

Разом з цим за приписами статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття.

За змістом частин 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.02.2021 у справі 913/502/19, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.

Водночас у силу приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Наведені у касаційній скарзі доводи у цій частині фактично стосуються не ухвалення судами судових рішень з урахуванням недопустимих доказів, а необхідності їх переоцінки з урахуванням правових висновків у справах, які не є подібними з правовідносинами до цієї справи, яка розглядається, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередньої інстанції під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів зі справи, у той час як у силу приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

Колегія суддів зазначає, що, як убачається зі змісту оскаржених у справі судових рішень, попередні судові інстанції під час вирішення спору у цій справі, дослідили обставини справи та наявні у ній докази, серед іншого, і рішення у справах № 38/417, № 910/12073/16; надали оцінку доводам учасників справи, якими вони обґрунтовували наявність/відсутність підстав для задоволення позову, у тому числі і аргументам позивача щодо відсутності його вини у порушенні строків забудови орендованої земельної ділянки та невикористанні земельної ділянки, навівши відповідне мотивування у своєму судовому рішенні. У наведеному випадку суди установили, що забудова спірної земельної ділянки позивачем не здійснювалась, жодних будівельних робіт не проведено, що фактично і не заперечувалося самим позивачем, натомість жодних доказів протилежного у матеріалах справи немає.

Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування рішення і постанови судів попередніх інстанцій з такої підстави.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статті 309 Господарського процесуального кодексу України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.2. Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження у справі № 910/13647/19 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІЛЕТА", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІЛЕТА" в частині підстави, передбаченої у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2021 і рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2020 у справі № 910/13647/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак