Історія справи

Ухвала КГС ВП від 07.05.2018 року у справі №916/1952/17
Ухвала КГС ВП від 18.02.2020 року у справі №916/1952/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 916/1952/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранець О.М. - головуючий, Мамалуй О.О., Студенець В.І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В.Р.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Одеської міської ради

на рішення Господарського суду Одеської області

у складі судді Никифорчука М.І.

від 15.09.2017

та на постанову Одеського апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів Разюк Г.П., Головея В.М., Колоколова С.І.

від 15.03.2018

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ"

до Одеської міської ради

про стягнення 71753405 грн

за участю представників сторін:

позивача: Агафонов А.В.

відповідача: Бондаренко І.О.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради про повернення одержаного за недійсними правочинами, а саме: стягнення 71753405,00 грн.

Позовні вимоги з посиланням на статтю 216 Цивільного кодексу України мотивовані тим, що після визнання недійсним у судовому порядку договору міни, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" та Одеською міською радою шляхом підписання удаваних правочинів: договору купівлі-продажу від 12.08.2010 у Одеської міської ради 23-х об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси та договору дарування від 12.08.2010 Одеській міській раді адміністративної будівлі у м. Одесі по вул. Верстатобудівній, 12 судом не були застосовані наслідки недійсності правочину (реституція) та відповідач не повернув позивачу одержане за цією угодою, а саме: 1469405,00 грн, які були сплачені позивачем в якості оплати (доплати) придбаних за договором купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна, та адміністративну будівлю, яка була передана товариством Одеській міській раді за договором дарування, у зв'язку з чим існують правові підстави для застосування наслідків недійсності правочину. З огляду на те, що зазначену адміністративну будівлю неможливо повернути у натурі через істотну зміну її технічних характеристик та суттєве погіршення її стану відповідач має відшкодувати позивачу її вартість, яка відповідно до звіту оцінювача від 28.06.2017 складає 70284000,00 грн. Загалом з відповідача в порядку реституції на підставі статей 216, 1212, 1213 Цивільного кодексу України та статті 208 Господарського кодексу України підлягає стягненню 71753405,00 грн.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.09.2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 15.03.2018, позов задоволено повністю. Стягнуто з Одеської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" 71753405,00 грн, а також до Державного бюджету України судовий збір в розмірі 240000,00 грн.

Судові рішення мотивовані тим, що постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 у справі № 916/2545/13 було визнано недійсним договір міни, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" та Одеською міською радою шляхом підписання удаваних правочинів: договору купівлі-продажу від 12.08.2010 та договору дарування від 12.08.2010, однак не було застосовано наслідки недійсності правочину (реституцію), у зв'язку з чим суди визнали обґрунтованими позовні вимоги у цій справі про застосування реституції за недійсним договором міни. Суди визнали доведеними наявними в матеріалах справи доказами факти набуття відповідачем у власність адміністративної будівлі в м. Одесі по вул. Верстатобудівельна, 12 за удаваним договором дарування та отримання від позивача грошових коштів у розмірі 1469405,60 грн за удаваним договором купівлі-продажу. Судами також встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" не є власником набутих за удаваним правочином 23-х об'єктів нерухомого майна, а Одеською міською радою в судовому порядку вчиняються дії, направлені на витребування зазначеного нерухомого майна з чужого незаконного володіння і частина майна вже повернута територіальній громаді міста, натомість Одеська міська рада вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" про повернення одержаного за недійсним правочином не задовольнила, у зв'язку з чим суди дійшли висновку, що відповідач відповідно до статей 208, 216, 1212, 1213 Цивільного кодексу України зобов'язаний повернути все одержане за недійсним правочином - грошові кошти у розмірі 1469405,60 грн, сплачені позивачем відповідачу на виконання удаваного договору купівлі-продажу, та відшкодувати вартість набутої за удаваним договором дарування адміністративної будівлі за ціною, встановленою суб'єктом оціночної діяльності станом на 26.06.2017, оскільки повернути зазначену будівлю в натурі неможливо, будівля знаходиться в аварійному стані, є частково демонтованою та не відповідає технічному стану будівлі, яка передавалась за удаваним правочином, що підтверджується матеріалами справи. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги у цій справі заявлені в межах строку позовної давності та підстави для її застосування за заявою відповідача відсутні, оскільки перебіг позовної давності до позовних вимог у цій справі почався від дати винесення судом касаційної інстанції остаточного рішення у справі № 916/2545/13 щодо недійсності спірних правочинів.

Відповідач - Одеська міська рада подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 15.03.2018 та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач посилається на неправильне застосування та порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Скаржник зазначає про те, що суди попередніх інстанцій:

- неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 216 та 1213 Цивільного кодексу України та не врахували, що право на відшкодування вартості переданого за недійсним правочином виникає лише після встановлення судом неможливості повернути отримане майно в натурі на момент розгляду справи про повернення майна, а позовні вимоги у цій справі є передчасними;

- дійшли помилкового висновку про неможливість повернення об'єкта нерухомості, обґрунтовуючи його лише власними припущеннях, не врахували, що зміна окремих технічних характеристик будівлі не свідчить про перетворення її на іншу річ та/або про неможливість її повернення;

- неправильно визначили суму вартості нежитлової будівлі, яка підлягає поверненню замість об'єкта нерухомості, не врахували будівельно-технічні роботи та заходи, спрямовані на збереження та забезпечення використання за цільовим призначенням будівлі, які були проведені на спірному об'єкті нерухомості під час його перебування в комунальній власності територіальної громади м. Одеси, та які вплинули на технічні характеристики будівлі;

- не взяли до уваги відсутність в матеріалах справи доказів отримання Одеською міською радою від позивача грошових коштів, сплачених на виконання удаваного договору купівлі-продажу в сумі 1469405,60 грн;

- неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 261 Цивільного кодексу України щодо перебігу строку позовної давності, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про те, що позову у цій справі був пред'явлений в межах строку позовної давності.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу, який було подано до Касаційного господарського суду 04.06.2018, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 15.03.2018 залишити без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними, а рішення та постанова судів попередніх інстанцій у даній справі є законними, обґрунтованими, прийнятими з урахуванням всіх обставин справи та з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Як встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі, господарськими судами під час розгляду справи № 916/2545/13 було встановлено, що 12.08.2010 між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" було укладено договір міни шляхом підписання двох удаваних правочинів, які суперечать чинному законодавству, а саме:

- договору купівлі-продажу від 12.08.2010, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" прийняло у власність (купило) від Одеської міської ради індивідуально визначене майно комунальної власності у складі 23-х нежитлових приміщень;

- договору дарування від 12.08.2010, відповідно до умов якого Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" передало безоплатно Одеській міській раді, яка прийняла у власність дарунок: адміністративну будівлю у м. Одесі по вул. Верстатобудівній, 12, загальною площею 6756,7 кв.м, вартістю 37113055,20 грн.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.07.2014 у справі № 916/2545/13 з урахуванням змін, внесених постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2014 в пункти 3, 4, 5 резолютивної частини постанови суду апеляційної інстанції, визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12.08.2010 об'єкта власності Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" - адміністративної будівлі літ. "А", загальною площею 6756,7 кв.м., по вул. Верстатобудівній, 12 у м. Одесі та договору купівлі-продажу 23-х об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, загальною вартістю 38582460,80 грн.

13.06.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" звернулось до Одеської міської ради із заявою № 13-06/01 про застосування правових наслідків недійсності правочину, в якій просило повернути товариству грошову кошти в розмірі 1469405,00 грн, сплачені Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" на користь Одеської міської ради за визнаним судом недійсним договором міни від 12.08.2010 та повернути адміністративну будівлю літ. "А", загальною площею 6756,7 кв.м., що знаходиться по вул. Верстатобудівній, 12 у місті Одесі, яка була передана Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" Одеській міській раді за визнаним судом недійсним договором міни від 12.08.2010.

Виконавчий комітет Одеської міської ради в листі № 02.2.-14/1807 від 23.06.2017 повідомив Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" про те, що вирішення питання щодо застосування наслідків недійсності договору від 12.08.2010 є можливим виключно в судовому порядку.

З огляду на те, що вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" щодо застосування наслідків недійсності договору міни від 12.08.2010 не були задоволені Одеською міською радою, Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом у цій справі про повернення одержаного за недійсними правочинами, а саме: стягнення 71753405,00 грн.

Частиною 2 статті 208 Господарського кодексу України передбачено, що у разі визнання недійсним зобов'язання, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Відповідно до частин 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що під час вирішення спору у справі № 916/2545/13 господарськими судами не було застосовано наслідків визнання правочинів недійсними, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим суди у цій справі № 916/1952/17 дійшли правильного висновку про те, що позивач має право на підставі статті 216 Цивільного кодексу України вимагати в судовому порядку виконання зобов'язання іншої сторони повернути йому в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у статті 16 Цивільного кодексу України як один із способів захисту, проте норма частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину, оскільки стаття 16 Цивільного кодексу України не містить вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.

Слід зазначити, що відповідно до статті 208 Господарського кодексу України, статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину, може бути заявлена як самостійно, так і бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе).

Наведеним спростовуються твердження скаржника про те, що право на відшкодування вартості переданого за недійсним правочином виникає в особи лише після встановлення судом в іншому судовому провадженні обставин неможливості повернення майна в натурі, а позовні вимоги у цій справі є передчасними.

Правовими наслідками недійсності правочину є двостороння реституція - у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за умовами, дійсними на момент відшкодування. Одностороння реституція чинним законодавством не передбачена.

Судами встановлено, що на виконання недійсного договору міни, укладеного між сторонами шляхом підписання удаваних договорів купівлі-продажу та дарування від 12.08.2010, Товариство з обмеженою відповідальністю "АРТ" одержало від Одеської міської ради 23 об'єкти нерухомості, а Одеська міська рада від Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" - грошові кошти, сплачені на виконання договору купівлі-продажу, та адміністративну будівлю за адресою: м. Одеса, вул. Верстатобудівна, 12.

Згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій у Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" були відсутні права власності на 23 об'єкти нерухомості, які були ним набуті за удаваним договором купівлі-продажу від 12.08.2010. Судами встановлено, що Одеською міською радою в судовому порядку здійснюється витребування цих об'єктів з чужого незаконного володіння у кінцевих набувачів і частина майна вже повернута територіальній громаді міста.

Крім того судами встановлено, що згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно власником адміністративної будівлі в м. Одесі по вул. Верстатобудівна, 12 є територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради.

Суди також визнали доведеними обставини перерахування Товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" Одеській міській раді грошових коштів в сумі 1469405,60 грн на виконання умов удаваного договору купівлі-продажу. Факт надходження зазначених коштів на рахунок представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради підтверджується наявним в матеріалах справи листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради № 01-14/844 від 13.03.2018 (т. 2, а.с. 113), чим спростовуються твердження відповідача в касаційній скарзі про відсутність в матеріалах справи доказів отримання Одеською міською радою від позивача грошових коштів, сплачених на виконання удаваного договору купівлі-продажу в сумі 1469405,60 грн. Відповідні обставини фактичного виконання умов договору купівлі-продажу у спосіб, який ним передбачено, було встановлено і місцевим господарським судом під час розгляду справи № 916/2545/13. Колегія суддів не бере до уваги твердження скаржника про те, що обставини перерахування коштів у даному випадку мають підтверджуватися лише відповідними документами, а не поясненнями сторін, оскільки відповідно до статті 197 Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 578/5 від 12.04.2012 період зберігання банківських виписок складає 5 років.

Крім того, судами встановлено, що вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" про повернення коштів та майна (адміністративної будівлі в м. Одесі по вул. Верстатобудівна, 12) в порядку реституції не були задоволені відповідачем, про що свідчить лист виконавчого комітету Одеської міської ради № 02.2.-14/1807 від 23.06.2017 (т. 1, а.с.29, 30).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідач відповідно до статей 208, 216, 1212, 1213 Цивільного кодексу України зобов'язаний повернути все одержане за недійсним правочином міни: грошові кошти у розмірі 1469405,60 грн, сплачені позивачем відповідачу на виконання удаваного договору купівлі-продажу, та відшкодувати вартість набутої за удаваним договором дарування адміністративної будівлі за ціною, встановленою суб'єктом оціночної діяльності - Товариством з обмеженою відповідальністю "Асоціація незалежних експертів України" у звіті про незалежну оцінку майна від 28.06.2017, яка відповідає ринковій вартості адміністративної будівлі на дату оцінки - 26.06.2017, виходячи з характеристик об'єкта оцінки на моменту кладення договору дарування від 12.08.2010.

Згідно зі статтею 1213 Цивільного кодексу України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на те, що зміна окремих технічних характеристик будівлі не свідчить про перетворення її на іншу річ та/або про неможливість її повернення, оскільки в частині 1 статті 216 та в статті 1213 Цивільного кодексу України закріплено обов'язок кожної зі сторін недійсного договору (набувача) повернути другій стороні (потерпілому) безпідставно набуте майно в натурі. Це означає, що поверненню підлягає саме та індивідуально визначена річ, яку набув або зберіг набувач, або така ж кількість родових речей тієї ж якості. Якщо повернути безпідставно набуте майно в натурі неможливо (внаслідок його знищення, загублення або передачі його набувачем третій особі тощо), набувач зобов'язаний відшкодувати іншій стороні договору (потерпілому) вартість такого майна. Тобто, відшкодування вартості безпідставно набутого майна відбувається в тих випадках, коли майно зазнало суттєвих змін чи воно є повністю/частково знищеним, що унеможливлює його повернення потерпілому в тому вигляді, в якому воно існувало на момент укладення недійсного договору.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судами на підставі наявних в матеріалах справи встановлено, що на момент передачі адміністративної будівлі за удаваним договором дарування, тобто з серпня 2010 року, будівля знаходилась в стані, що сприяв нормальній експлуатації об'єкта нерухомості. При цьому суди дійшли висновку, що повернути зазначену будівлю в натурі неможливо, оскільки будівля знаходиться в аварійному стані, є частково демонтованою (площа будівлі суттєво зменшилась на 1322,6 кв.м) та не відповідає технічному стану будівлі, яка передавалась за удаваним правочином, що підтверджується матеріалами справи. З огляду на викладене колегія суддів вважає безпідставними та не приймає до уваги посилання відповідача в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про неможливість повернення об'єкта нерухомості. Твердження скаржника про те, що зазначений висновок судів ґрунтується лише на припущеннях суду є безпідставним та спростовується наявними в матеріалах справи доказами технічного стану адміністративної будівлі, зокрема звітом про незалежну оцінку майна від 28.06.2017 з доданими до нього фотографіями, поясненнями сторін спору, на підставі яких судами попередніх інстанцій і були зроблені відповідні висновки.

Колегія суддів не приймає до уваги твердження відповідача в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили суму вартості нежитлової будівлі, яка підлягає поверненню замість об'єкта нерухомості, оскільки такі твердження зводяться до переоцінки доказів, наявних у матеріалах справи, та до встановлення обставин у справі, що з огляду на встановлені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, не є компетенцією суду касаційної інстанції. Крім того, висновок судів про вартість адміністративної будівлі в м. Одесі по вул. Верстатобудівна, 12 ґрунтується на даних звіту про незалежну оцінку майна від 28.06.2017, складеного суб'єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю "Асоціація незалежних експертів України" (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності № 199/16 від 02.03.2016), рецензії № 29.06-1 від 29.06.2017 на зазначений звіт про незалежну оцінку майна, висновком якої підтверджено відповідність звіту вимогам нормативно-правових актів оцінки майна та є достовірність висновків звіту.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній станом на час прийняття місцевим господарським судом оскаржуваного рішення у цій справі, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до статей 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Однак, як правильно встановлено судами, в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що визначена суб'єктом оціночної діяльності в звіті про незалежну оцінку майна від 28.06.2017 вартість адміністративної будівлі в м. Одесі по вул. Верстатобудівна, 12, є неправильною та такою, що не відповідає ринковій вартості. Позивач, який заперечує визначену в звіті вартість майна, не надав доказів її спростування, у зв'язку з чим у судів були відсутні підстави не брати до уваги зазначений висновок суб'єкта оціночної діяльності про вартість майна, який був зроблений з урахуванням характеристик майна на момент укладення удаваного договору дарування від 12.08.2010.

Колегія суддів не бере до уваги твердження відповідача про те, що суди не врахували обставини проведення ним будівельно-технічних робіт та заходів, спрямованих на збереження та забезпечення використання за цільовим призначенням будівлі, з огляду на те, що, як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, такі твердження не відповідають дійсності, оскільки демонтаж верхнього поверху без проведення консервації та належного захисту об'єкту, а також відсутності приписів Інспекції державно архітектурно-будівельного контролю не можуть бути належними заходами, які б свідчили про проведення належних протиаварійних заходів. Крім того, не зважаючи на наявність судового рішення про визнання договору міни недійсним, яке набрало законної сили і є обов'язковим до виконання, відповідач не вчинив жодних дій, спрямованих на повернення отриманого за недійсним правочином майна, хоча правові підстави утримання такого майна з 2014 року відпали, а натомість проводив заходи щодо його часткового демонтажу.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій правильно визнали позовні вимоги у цій справі обґрунтованими та доведеними.

Однак, колегія суддів не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем.

Відповідно до статті 256, частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

В матеріалах справи (т. 1, а.с. 229-232) міститься заява Одеської міської ради про застосування строків позовної давності до позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТ" у цій справі.

Однак, зі змісту рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2017 не вбачається, що судом було розглянуто зазначену заяву. Тобто місцевий господарський суд в порушення частини 2 статті 82, статті 84 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній станом на дату прийняття зазначеного рішення, не розглянув заяву відповідача про застосування строків позовної давності до позовних вимог у цій справі.

Суд апеляційної інстанції, розглянув зазначену заяву про застосування строків позовної давності та дійшов висновку про те, що позовні вимоги у цій справі заявлені в межах строку позовної давності та підстави для її застосування відсутні, оскільки перебіг позовної давності до позовних вимог у цій справі почався від дати винесення судом касаційної інстанції остаточного рішення у справі № 916/2545/13 щодо недійсності спірних правочинів.

Однак, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що зазначений висновок суду апеляційної інстанції є передчасними, зроблений з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм 261 Цивільного кодексу України щодо перебігу строку позовної давності, про що правильно зазначено відповідачем в касаційній скарзі, тобто не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права та всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності керуючись законом, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною, є підставою для відмови в позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У визначенні моменту виникнення права на позов відображаються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний - сам факт порушення права, суб'єктивний - особа дізналась або могла дізнатись про це порушення.

Однак, місцевий господарський суд не з'ясував, а суд апеляційної інстанції неналежним чином з'ясував обставини, пов'язані з початком перебігу строку позовної давності.

Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що правочин, про застосування наслідків недійсності якого заявлено позов у цій справі, був фактично визнаний недійсним саме постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.07.2014 у справі № 916/2545/13, а Вищий господарський суд України в постанові від 16.10.2014 погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо недійсності такого договору, однак змінив пункти 3, 4, 5 резолютивної частини постанови суду апеляційної інстанції, виклавши їх в іншій редакції, оскільки дійшов висновку про те, що визнанню недійсним підлягає саме договір міни від 12.08.2010, який був фактично укладений між сторонами, а не окремо кожний з договорів купівлі-продажу, дарування та міни, як помилкового зазначив суд апеляційної інстанції в постанові від 25.07.2014 у справі № 916/2545/13.

Відповідно до частини 3 статті 105 Господарського процесуального кодексу в редакції, чинній станом на дату прийняття судом апеляційної інстанції постанови у справі № 916/2545/13, постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Отже, постанова Одеського апеляційного господарського суду у справі № 916/2545/13 набрала законної сили саме 25.07.2014.

Однак, місцевий господарський суд, який взагалі не розглядав заяву відповідача про застосування строку позовної давності, та суд апеляційної інстанції, який неналежним чином розгляну зазначену заяву, не з'ясували у відповідності до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, коли позивач довідався або міг довідатись про порушення свого справа. У зв'язку з цим суди не надали оцінку обставинам, на які послався відповідач в заяві про застосування строку позовної давності, зокрема відносно того, що представник позивача брав участь 25.07.2014 в судовому засіданні суду апеляційної інстанції під час розгляду справі № 916/2545/13 та був обізнаний про прийняття апеляційним господарським судом відповідного рішення про визнання правочинів недійсними.

Частинами 4 та 5 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Однак, обставини поважності причин пропуску позивачем строку позовної давності також не досліджувались судами попередніх інстанцій.

За таких обставин, колегія суддів Касаційного господарського суду приходить до висновку, що в порушення принципу повноти зазначені обставини, не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні оскаржуваних судових актів, а суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку по справі щодо дотримання позивачем строків позовної давності.

Передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в суді касаційної інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України). Відтак, встановлення зазначених обставин виходить за межі перегляду справи в порядку касації та є підставою для скасування рішення і постанови з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з частинами 3, 4, 6 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, Касаційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2017 та постанова Одеського апеляційного господарського суду від 15.03.2018 підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати вищевикладене, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд - ,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Одеської міської ради задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2017 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 15.03.2018 у справі № 916/1952/17 скасувати.

3. Справу № 916/1952/17 передати на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Мамалуй

В. Студенець