Історія справи

Ухвала КГС ВП від 22.01.2018 року у справі №905/3280/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 905/3280/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючого - Сухового В.Г.,

суддів: Берднік І.С., Міщенка І.С.

за участю секретаря судового засідання - Журавльова А.В.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Фізичної особи - підприємця Скобенко Тамари Іванівни

на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 24.04.2017

та рішення Господарського суду Донецької області від 31.01.2017

у справі № 905/3280/16 Господарського суду Донецької області

за позовом Слов'янської місцевої прокуратури Донецької області

до Слов'янської міської ради Донецької області;

Фізичної особи-підприємця Скобенко Тамари Іванівни

про визнання незаконними та скасування рішення Слов'янської міської ради Донецької області №16-L-6 від 25.10.2013, визнання договору строкового особистого сервітуту недійсним, повернення земельної ділянки та приведення її в попередній стан

за участю представників сторін:

від позивача - Попенко О.С.,

від відповідача 1- не з'явився,

від відповідача 2 - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року Слов'янська місцева прокуратура (далі - позивач) звернулася в господарський суд Донецької області з позовом до Слов'янської міської ради (далі - відповідач-1) та Фізичної особи-підприємця Скобенко Тамари Іванівни (далі - відповідач-2) про:

- визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013 "Про укладання договорів особистого строкового сервітуту", яким передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту на платне користування земельною ділянкою для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради з ФОП Скобенко Т.І.;

- визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, укладеного 12.03.2014 р. між Слов'янською міською радою та ФОП Скобенко Т.І.;

- зобов'язання звільнити ФОП Скобенко Т.І. та повернути Слов'янській міській раді ділянку площею 0,0052га, вартістю 92 532,54 грн., кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: вул. Центральна (Карла Маркса), 39А, м. Слов'янськ, привівши вказану земельну ділянку у попередній стан.

Позовна заява мотивована тим, що рішення Слов'янської міської ради №16-L-6 від 25.10.2013 "Про укладання договорів особистого строкового сервітуту" є таким, що прийнято в порушення норм діючого законодавства, а договір встановлення земельного сервітуту від 12.03.2014 р., є удаваним правочином, оскільки фактично між сторонами підписано договір оренди земельної ділянки, який укладено поза межами порядку передачі земельної ділянки в оренду. Крім того, прокурор вказав, що оспорюваний договір не містить правових ознак користування чужим майном (сервітуту).

В ході розгляду справи в суді першої інстанції, відповідачем 2 заявлено про сплив позовної давності у даному спорі та висловлено прохання відмовити в позові з цієї підстави.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 31.01.2017, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 24.04.2017, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, укладеного 12.03.2014 між Слов'янською міської радою та ФОП Скобенко Т.І.; зобов'язано ФОП Скобенко Т.І. звільнити та повернути Слов'янській міській раді земельну ділянку площею 0,0052га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: вул. Центральна (Карла Маркса), 39А, м. Слов'янськ та привести вказану земельну ділянку у попередній стан. В іншій частині позову відмовлено.

Мотивуючи вказані рішення, суди дійшли висновку про те, що договір сервітуту від 12.03.2014 за своєю правовою природою є договором оренди землі, укладання якого відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, що стало підставою для визнання спірного правочину недійсним в судовому порядку, тому правовим наслідком недійсності даного договору має бути повернення відповідачем-2 на користь відповідача-1 отриманої за недійсним договором земельної ділянки у попередньому стані. З огляду на сплив позовної давності за вимогою про визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013 "Про укладання договорів особистого строкового сервітуту" судом першої інстанції задоволено відповідні клопотання відповідачів про застосування позовної давності в цій частині, що стало причиною для відмови у задоволенні вказаної позовної вимоги.

18.09.2017 Фізична особа - підприємець Скобенко Т.І. подала касаційну скаргу на рішення Господарського суду Донецької області від 31.01.2017 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 24.04.2017 у справі №905/3280/16, в якій просить скасувати вказані судові рішення та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Касаційну скаргу Фізична особа - підприємець Скобенко Т.І. обґрунтовує порушенням судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема:

- судами першої та апеляційної інстанції залишено поза увагою заяву відповідача 2 про сплив позовної давності та зроблено хибний висновок про те, що рішення про укладення договору та договір це різні вимоги не пов'язані між собою, тоді як їх неможливо розглядати окремо одна від одної, оскільки основною вимогою слід вважати визнання незаконним рішення Слов'янської міської ради від 25.10.2013, адже цим рішенням вирішено укласти оскаржуваний договір і договір є наслідком рішення, а тому позовна давність сплила не тільки до рішення міськради, а й до договору сервітуту від 12.03.2014;

- договір сервітуту укладено відповідно до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради, затвердженого рішенням міської ради від 02.03.2012 №11-24-6, яке є регуляторним актом обов'язковим для виконання та є чинним. Посилання на наказ №244 від 21.10.2011 МінЖКГ, який регулює порядок розміщення тимчасових споруд та начебто не передбачає укладення договору сервітуту є недоцільним, оскільки цей наказ не тільки не містить заборони на укладення договору сервітуту для цих цілей, а й не вимагає укладення договору оренди землі під тимчасовою спорудою. Таким чином, посилання на необхідність проведення конкурсу для отримання права на встановлення тимчасової споруди прямо порушує вказаний порядок;

- в силу положень п. в ч. 1 ст. 99 Земельного кодексу України, такий вид земельного сервітуту, як право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм), на сьогоднішній день прямо передбачений Земельним кодексом України і є повністю законним, а посилання суду на те, що на момент укладення договору вказана стаття не мала цього пункту, не має правового значення, оскільки як тоді, так і зараз, перелік видів сервітуту не є вичерпним. Даний позов не тільки не захищає інтереси держави або громади, а навпаки, шкодить інтересам громади та бюджету;

- порушення норм матеріального права, не застосування позовної давності, відкриття провадження у справі без оригіналу квитанції про сплату судового збору та його неповна сума свідчать про завідомо упереджену позицію суду у справі та ігнорування доводів відповідачів, що є підставою для скасування рішень та прийняття нового про відмову в позові.

В судове засідання 21.02.2018 з'явився прокурор, інші учасники справи представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце засідання належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення. Зважаючи на зазначене, суд здійснює розгляд касаційної скарги у даній справі за відсутності представників відповідачів.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, заслухавши пояснення позивача, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що 25.10.2013 Слов'янською міською радою прийнято рішення №16-L-6 "Про укладання договорів особистого строкового сервітуту", відповідно до п. 1 якого вирішено укласти договори особистого строкового сервітуту на строк дії паспорта прив'язки на платне користування земельними ділянками загальною площею 0,0973га для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради згідно списку, що додається до рішення.

В доданому до рішення списку фізичних осіб-підприємців щодо укладання договорів особистого строкового сервітуту на платне користування земельними ділянками для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради, в п.12 значиться - ФОП Скобенко Т.І., з даними про земельну ділянку: адреса - вул. К.Маркса, б.39-а у м. Слов'янську, кадастровий номер - НОМЕР_1, площа - 0,0052га.

12.03.2014 між Слов'янською міською радою та ФОП Скобенко Т.І. укладено договір строкового особистого сервітуту (далі - договір), предметом якого є надання земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,0052 га, за адресою: вул. К.Маркса, б.39-а у м. Слов'янську на праві особистого строкового сервітуту, для розміщення групи тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності з строком дії до 07.11.2018.

Спірний договір строкового особистого сервітуту зареєстрований у Реєстраційній службі Слов'янського міськрайонного управління юстиції Донецької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 12.03.2014 за № 4950952.

Як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013 суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, вказав на пропуск позивачем строку позовної давності, який сплив 01.11.2016 та про застосування якого заявлено відповідачем. Судом зазначено, що дізнатися про прийняття Слов'янською міською радою спірного рішення та ознайомитись з його змістом позивач міг з розміщеної на офіційному сайті Слов'янської міської ради інформації - 01.11.2013, оскільки оскаржуване рішення офіційно оприлюднено 28.10.2013, а остаточно відредаговано 01.11.2013.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК України).

Водночас, судом першої інстанції надано правову оцінку перебігу строку позовної давності та можливості застосування наслідків її спливу, однак, не було враховано приписів ст. 261 ЦК України стосовно необхідності дослідження обгрунтованості позовної вимоги та наявності порушеного права, тобто, невірно застосовано норми матеріального права щодо позовної давності в частині вимог про визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013.

Водночас, колегія суддів зазначає, що частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Згідно з частиною першою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

За змістом пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Так, у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою для виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

Таким чином, позов, предметом якого є визнання незаконним пункту додатку до рішення органу місцевого самоврядування, яким передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту, не може бути задоволено, з огляду на те, що таке рішення є ненормативним актом, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Крім того, вказане рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для користувачів земельних ділянок.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №916/187/15-г.

Слід зазначити, що спірні положення п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013 "Про укладання договорів особистого строкового сервітуту" в частині укладення з фізичною особою-підприємцем Скобенко Тамарою Іванівною договору особистого строкового сервітуту, вичерпали свою дію фактом їх реалізації, відтак, їх недійсність не є засобом поновлення інтересів держави.

З огляду на вищевикладене, в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013 "Про укладання договорів особистого строкового сервітуту" слід відмовити з інших зазначених вище підстав, ніж ті, про які вказали суди попередніх інстанцій.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, укладеного 12.03.2014 р. між Слов'янською міською радою та ФОП Скобенко Т.І., колегія суддів касаційного суду зазначає таке.

Зміст права земельного сервітуту унормований статтею 98 Земельного кодексу України. Зазначеною нормою передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Види права земельного сервітуту обумовлено статтею 99 Кодексу.

Статтею 401 ЦК України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо (ч.1 ст.404 ЦК України).

З правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, відповідач-2 не є ні власником, ні користувачем земельних ділянок; матеріали справи не містять доказів того, що потреби відповідача-2 в розміщенні тимчасової споруди не могли бути задоволені іншим способом.

За змістом договору (п.п. 1-2) реальною потребою відповідача 2 є не задоволення перелічених потреб, обумовлених ст. 404 Цивільного кодексу України, а отримання права володіння та користування земельної ділянкою для розташування на ній тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Як вірно встановлено судами, укладанням договору строкового особистого сервітуту від 12.03.2014 Слов'янська міська рада фактично надала ділянку у користування на умовах оренди.

В силу положень ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Комплексний аналіз укладеного між відповідачами правочину дає підстави вважати, що договір сервітуту від 12.03.2014 за своєю правовою природою є договором оренди землі, що зумовлює застосування до нього положень законодавства, яке регулює саме правовідносини пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності.

Відповідно до положень ст. 16 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

За умовами п.2 ст.124 Земельного кодексу передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 134 Земельного кодексу України, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Як встановлено судами, в матеріалах справи відсутні рішення Слов'янської міської ради щодо проведення земельних торгів з метою продажу права оренди земельної ділянки площею 0,0052 га, кадастровий номер НОМЕР_1 або договори на проведення торгів та наявні в справі докази свідчать про те, що фактичний договір оренди земельної ділянки від 12.03.2014, яка належить до земель комунальної власності, укладений за відсутності рішення сесії Слов'янської міської ради про укладення договору оренди землі, прийнятого у порядку, передбаченому чинним законодавством, або за результатами проведення аукціону.

За приписами ст. 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

Судами вірно встановлено, що оскаржуваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. Відповідачу 2 фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів, за відсутності відповідного рішення власника земельної ділянки з цього приводу.

Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

З посиланням на вказані правові норми, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку, що договір про встановлення земельного сервітуту від 12.03.2014 суперечить вимогам законодавства, внаслідок чого підлягає визнанню недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України та в силу ст. 216 ЦК України правовим наслідком недійсності даного договору має бути повернення відповідачем-2 на користь відповідача-1 отриманої за недійсним договором земельної ділянки у попередньому стані.

Крім того, судами правомірно відмовлено в задоволенні заяви відповідача 2 про застосування позовної давності до вимог про визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту від 12.03.2014 і, як наслідок, зобов'язання звільнити та повернути у попередньому стані земельну ділянку, з огляду на те, що початок перебігу строку позовної давності щодо вказаних вимог не може бути раніше моменту укладення самого договору - 12.03.2014, та прокурором не пропущено строку позовної давності.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною четвертою статті 300 ГПК України унормовано, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Водночас, в силу приписів ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права; не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає, що хоча місцевим та апеляційним господарськими судами й було невірно застосовано норм матеріального права щодо позовної давності в частині позовної вимоги про визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013, однак, це не вплинуло на правильність рішення про відмову в задоволенні даної позовної вимоги. В частині інших позовних вимог судами повно та всебічно досліджено фактичні обставини справи, здійснено перевірку наявних доказів з урахуванням визначених меж позовних вимог та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи.

Доводи відповідача 2 про залишення судами поза увагою його заяви про сплив позовної давності та хибність висновку про те, що рішення про укладення договору та договір це різні вимоги не пов'язані між собою, тоді як їх неможливо розглядати окремо одна від одної, оскільки основною вимогою слід вважати визнання незаконним рішення Слов'янської міської ради від 25.10.2013 і договір є наслідком рішення, а тому позовна давність сплила не тільки до рішення міськради, а й до договору сервітуту від 12.03.2014, колегією суддів відхиляються з огляду на таке.

Як вбачається з мотивувальної частини даної постанови, касаційним судом зазначено про неправильність застосування судами норм матеріального права щодо позовної давності в частині вимог про визнання незаконним п. 12 додатку до п. 1 рішення Слов'янської міської ради № 16-L-6 від 25.10.2013 та відмовлено в задоволенні даної позовної вимоги з інших підстав, а тому застосування позовної давності до вимог, які, на думку відповідача 2 є похідними від первісної, є безпідставним.

Доводи скаржника про те, що договір сервітуту укладено відповідно до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради, затвердженого рішенням міської ради від 02.03.2012 №11-24-6, яке є регуляторним актом обов'язковим для виконання та є чинним, колегією суддів відхиляються з огляду на таке.

Як вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, відповідачу 2 передано земельну ділянку для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Згідно з ч.ч. 2, 4 ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначений Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21.10.2011 р.

Водночас, даним Порядком не передбачено укладення договору особистого строкового земельного сервітуту для розміщення тимчасовою споруди, як і повноважень органів місцевого самоврядування щодо встановлення порядків та правил розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, крім як під час проведення ярмарок, державних та місцевих святкових, урочистих масових заходів на строк проведення таких заходів.

Доводи відповідача 2 в касаційній скарзі про те, що в силу положень п. в ч. 1 ст. 99 Земельного кодексу України, такий вид земельного сервітуту, як право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм), на сьогоднішній день прямо передбачений Земельним кодексом України і є повністю законним, а посилання суду на те, що на момент укладення договору вказана стаття не мала цього пункту, не має правового значення, оскільки перелік видів сервітуту не є вичерпним, колегія суддів відхиляє з огляду на те, що на момент виникнення спірних правовідносин, ст. 99 Земельного кодексу України не містила вказаного пункту, а тому чинна редакція коментованої статті не може бути застосована.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами судової практики в аналогічних правовідносинах з посиланням на постанову Вищого господарського суду України від 21.06.2016 у справі №906/1241/15 також є безпідставними та колегією суддів відхиляються, оскільки зазначена постанова не є обов'язковою для врахування в силу положень ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017).

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги, зокрема, щодо порушення норм матеріального права; не застосування позовної давності; відкриття провадження у справі без оригіналу квитанції про сплату судового збору та його неповна сума не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України (в редакції після 15.12.2017) покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Скобенко Тамари Іванівни - залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 24.04.2017 та рішення Господарського суду Донецької області від 31.01.2017 у справі № 905/3280/16 залишити без змін з мотивів, викладених у даній постанові.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Суховий В.Г.

Судді Берднік І.С.

Міщенко І.С.