ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18146/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І. В. (головуючий), Бенедисюка І. М. та Малашенкової Т. М.,

за участю секретаря судового засідання Шевчик О. Ю.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Адор ЛТД"- Повалій О. В. - адвокат (ордер від 25.03.2021 № 1019215,

відповідача - акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" - Макарова А. М. - адвокат (довіреність від 02.03.2021 №12),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Біотрейд" - не з'явилась,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Адор ЛТД"

на рішення господарського суду міста Києва від 18.08.2020 (суддя Гулевець О. В. )

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2021

(головуючий суддя: Разіна Т. І., судді: Тищенко О. В., Тарасенко К. В. )

у справі № 910/18146/19

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Адор ЛТД" (далі - Товариство, позивач)

до акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк, відповідач),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Біотрейд",

про визнання договору недійсним.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Товариство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Банку про визнання недійсним договору поруки від 22.11.2016 № 4Б13475И/П укладеного між Товариством та Банком.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказав, що Банк ввів в оману позивача про існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом. Відсутність документів, що підтверджують наявність забезпечення зобов'язань боржників у вигляді цінних для позивача активів має істотне значення при укладанні кредитного договору та договорів поруки, в тому числі й оспорюваного, та підтверджують факт омани Товариства, адже якщо б позивач на момент укладення правочинів знав про відсутність даних забезпечень, він не укладав би таких правочинів. За таких обставин, позивач просить суд визнати договір поруки недійсним на підставі статі 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст судових рішень

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.08.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2021 у справі № 910/18146/19, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що Товариство не довело обставин, які б свідчили про введення позивача в оману Банком, як не довело самого факту обману, наявності умислу в діях відповідача та істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Товариство подало касаційну скаргу, в якій просить суд касаційної інстанції скасувати рішення господарського суду міста Києва від 18.08.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2021 у справі № 910/18146/19 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Позивач не погоджується з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій зазначаючи, що судами було порушено норми матеріального і процесуального права, оскільки не було надано належної правової оцінки усім обставинам справи у їх сукупності.

Обґрунтовуючи підставу, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 щодо застосування статті 236, пункту 2 частини 3 та пункту 5 частини 4 статті 238 ГПК України.

Разом з тим, в обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права (частини 1 статті 230, частини 1 статті 229 ЦК України) у подібних правовідносинах, стосовно визнання договору недійсним у випадках, якщо інша сторона навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення за критерієм істотності значення обов'язку заставодержателя, щодо передачі поручителю документів, які посвідчують права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов'язання боржника.

Також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо необхідності/можливості застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 74 ГПК України при розгляді справ про недійсність договорів поруки на підставі частини 1 статті 230 ЦК України та частини 4 статті 165 ГПК України стосовно зазначення у відзиві вказівки на незгоду відповідача із обставиною, на якій ґрунтується позов.

Обґрунтовуючи підставу, передбачену пунктом 4 частини 2 статті ГПК України, посилаючись на пункт 3 частини 3 статті 310 ГПК України скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції безпідставно відхилили клопотання позивача про витребування доказів.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Банк заперечує проти викладених у ній доводів і вважає їх безпідставними. У зв'язку з цим просить у задоволенні скарги відмовити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Від товариства з обмеженою відповідальністю "Біотрейд" відзивів на касаційну скаргу не надходило.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

22.11.2016 між Товариством (позичальник) та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" (правонаступником якого є Банк укладений кредитний договір № 4А16126Г (далі - Кредитний договір) відповідно до умов якого Банк за наявності вільних коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у формі згідно з пунктом А.1 з лімітом і на цілі, зазначені у пункті А.2, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці пункту 2.1.2, в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, у визначені цим договором терміни (пункт 1.1 Кредитного договору).

У розділі А Кредитного договору сторонами погоджено істотні умови кредитування.

Зокрема, згідно з пунктом А.1 Кредитного договору вид кредиту - відновлювальна кредитна лінія.

Ліміт Кредитного договору: 735 000 000,00 грн на фінансування поточної діяльності підприємства. Термін повернення кредиту згідно графіком до 20.11.2025 (пункти А.2-А.3 Кредитного договору).

У пункті А.5 Кредитного договору зазначено, що виконання зобов'язань позичальника забезпечуються: договором застави.

Цей Договір в частині пункту 4.4. набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов'язань сторонами за цим договором (пункт 6.1 Кредитного договору).

Також 22.11.2016 між Товариством як поручителем та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" як кредитором було укладено спірний договір поруки № 4Б13475И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "БІОТРЕЙД" (код за ЄДРПОУ 30502509; далі - боржник) своїх зобов'язань: за кредитними договорами від
07.08.2013 № 4Б13475И, від 28.08.2013 № 4Б13524И, від 30.08.2013 №4Б13525И, від
23.10.2013 № 4Б13610И, від 13.02.2014 № 4Б14069, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитних договорів.

Відповідно до пункту 2 Договору поруки, поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

У пункті 3 Договору поруки зазначено, що поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.

До поручителя, що виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору (ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов'язання (пункт 8 Договору поруки).

У пункті 10 Договору поруки визначено, що кредитор зобов'язаний у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п'яти) робочих днів банку з моменту виконання обов'язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за кредитним договором.

Цей договір укладено/підписано із використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 09.03.2016, укладеної сторонами (пункт 17 Договору поруки).

В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що 23.11.2016 Товариством як поручителем виконано перед відповідачем зобов'язання боржників з повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни встановлені у конкретному кредитному договорі, сплачено 729 534 857,88
грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

Позивач посилається на те, що Банк навмисно з метою виконання "трансформації" (реструктуризації) кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк", ініційованої Національним банком України, ввів в оману позивача щодо існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитним зобов'язанням боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукало позивача до укладення з Банком пов'язаних між собою Кредитного договору та Договорів поруки.

Також позивач вказує, що Договір поруки укладено з порушенням чинного законодавства, а саме вчинено під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 ЦК України.

Позивач посилається на те, що Банк не виконує умови пунктів 8 та 10 Договору поруки, а тому є підстави вважати, що Банк не мав на меті передавати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов'язань "старих" боржників у вигляді цінних для позивача активів. При цьому відповідач використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Кредитний договір та Договір поруки, та ввів Товариство в оману щодо істотних умов договору.

Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Договору поруки згідно з частиною 1 статті 230 ЦК України.

При цьому Товариство зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема стосовно застосування приписів частини 1 статті 229 та частини 1 статті 230 ЦК України з огляду на що необхідно зазначити таке.

Приймаючи рішення у справі, суди виходили з того, що відповідно до статей 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із статтею 627 ЦК України відповідно до статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог статтею 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ЦК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Стаття 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Стаття 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства. Доказів укладення вказаного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками Банку, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю Банку судам не надано.

Оспорюваний Договір підписаний сторонами без будь-яких застережень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.

Крім того, будь-яких посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами вказані документи не містять, так само як і не містять і посилань на договори поруки, які Товариство помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до статті 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з частиною 3 статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним. Тобто поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Це додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку як мети укладення та виконання договору поруки.

Таким чином, суди дійшли висновку, що Товариство помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, у той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне, а саме, що отримання кредиту Товариством відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення Товариства, здійсненого ним у порядку статті 627 ЦК України. Тому доводи Товариства про те, що укладення Кредитного договору та Договору було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується матеріалами справи.

Частиною 1 статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (Частиною 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до частини 1 статті 229 ЦК України істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Таким чином, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Судами встановлено, що Товариством не доведено обставин, які б свідчили про введення його Банком в оману, а також не доведено самого факту обману, наявності умислу в діях Банку та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Враховуючи викладене, суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Касаційний господарський суд не вбачає підстав для формування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме частини 1 статті 230, частини 1 статті 229 ЦК України, оскільки при вирішенні спору про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, тобто від оцінки наданих позивачем доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Тобто судами досліджено докази та встановлені обставині, які мають індивідуальний характер, притаманний для правовідносин, які виникли саме між сторонами справи, які є суб'єктами таких відносин.

Щодо посилань скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини 2 статті 74 ГПК України при порушенні стороною договору поруки зустрічного зобов'язання за договором поруки (приховування предмета застави, надання якого було умовою укладення договору поруки та єдиним способом забезпечення прав поручителя) при розгляді справ про недійсність договорів поруки на підставі частини 1 статті 230 ЦК України, то колегія судді зазначає таке.

Зі змісту пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.10.2020 у справі № 910/18531/19).

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом частини 2 статті 74 ГПК України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Касаційний господарський суд, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судами були прийняті рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Тобто у даній справі судами досліджено докази та встановлено обставини на підставі яких суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для визнання Договору поруки недійсним.

Натомість скаржник зазначає про необхідність викладення висновку Верховного Суду щодо застосування частини 2 статті 74 ГПК України у зв'язку з порушенням, на його думку, стороною Договору поруки зустрічного зобов'язання за таким договором (приховування предмета застави, надання якого було умовою укладення договору поруки та єдиним способом забезпечення прав поручителя), що не стосується предмета спору. Невиконання або неналежне виконання договору одним із учасників не є підставою для визнання його недійсним.

Отже, також не є необхідним формування висновку із застосування приписів частини 2 статті 74 ГПК України у справі № 910/18146/19.

Також ТОВ "Адор Лтд" у касаційній скарзі стверджує, що судами не було враховано висновків щодо застосування статті 236, пункту 2 частини 3 та пункту 5 частини 4 статті 238 ГПК України, викладених в постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.

Так, у справі № 910/18007/19 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" до АК "КБ "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки від 20.10.2016 № 4М14109Д/П, на яку скаржник посилається в обґрунтування наявності підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд скасував рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.05.2020, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції вказав, що позивач звертався до місцевого господарського суду з клопотанням про витребування доказів - належним чином посвідченої копії рішення правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, яке, на думку позивача, має суттєве значення для вирішення справи, оскільки містить відомості про її обставини і позивач не міг його отримати самостійно, оскільки воно містить банківську таємницю (стаття 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Однак, у рішенні місцевого господарського суду відсутні будь-які відомості щодо розгляду такого клопотання. Про наведене позивачем (скаржником) зазначалося і в апеляційній скарзі, проте апеляційним господарським судом таке клопотання також не розглянуто по суті.

У справі №910/18007/19 Верховний Суд зауважив на необґрунтованому залишені без будь-якого належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказу, який він з об'єктивних причин не міг одержати самостійно, що свідчить про порушення положень статті 236 ГПК України щодо законності і обґрунтованості судового рішення. Так само не розглянуте по суті судами попередніх інстанцій і клопотання позивача про залучення до участі у справі ТОВ "Мілорін Лтд" як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Наведене в пунктах 18-20 даної постанови суперечить і вимогам пункту 2 частини 3 та пункту 5 частини 4 статті 238 ГПК України щодо зазначення в описовій частині рішення суду заяв, клопотань учасників справи, а в мотивувальній частині - мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи. Водночас відповідні порушення не можуть бути виправлені судом касаційної інстанції в силу імперативного припису частини 2 статті 300 ГПК України. Тобто підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у справі № 910/18007/19 рішень судів попередніх інстанцій було порушення норм процесуального права.

Окрім того, на відміну від справи № 910/18007/19, у справі, яка переглядається, судами розглянуто клопотання Позивача про витребування доказів без виходу до нарадчої кімнати, про що постановлено ухвалу яка занесена до протоколу судових засідань. Тобто клопотання Товариства судами розглянуто та надано оцінку його обґрунтованості.

Таким чином, скаржник безпідставно посилається на неврахування судами у справі № 910/18146/19 правових висновків, наведених у постанові Верховного Суду від
21.07.2020 у справі № 910/18007/19, оскільки у кожній у кожній із зазначених справ на підставі поданих сторонами доказів судами встановлені різні за змістом обставини та прийняті відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду (справи № 305/1180/15-ц, № 922/2383/16, № 757/31606/15-ц).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).

Отже, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб'єктами, об'єктами та змістом (правами й обов'язками суб'єктів правовідносин) у конкретній справі, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що передача Верховним Судом справи на новий розгляд до суду першої інстанції не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, оскільки судами буде надаватись правова оцінка з визначенням питання обґрунтованості чи необґрунтованості заявленого позивачем клопотання.

Щодо доводів скаржника про те, що судами попередніх інстанцій не було встановлено на підставі належних доказів існування договорів, які забезпечували вимоги Банку та з урахуванням яких було укладено спірний договір, у зв'язку з тим, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів зазначає таке.

Право учасників справи подавати заяви та клопотання передбачено статтею 42 ГПК України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом, в якому повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

За обставинами цієї справи Товариство подавало до місцевого господарського суду клопотання про витребування доказів, в якому просив витребувати у Банку:

- кредитні договори від 07.08.2013 №4Б13475И, ід 28.08.2013 №4Б13524И, від
30.08.2013 №4Б13525И, від и 23.10.2013 №4Б13610И, від 13.022014 №4Б14069И з додатковими угодами;

- належним чином посвідчені копії документів на переказ коштів за кредитними договорами, в тому числі, але не обмежуючись, копіями меморіальних ордерів;

- інформацію по кредитним договорам про всі нараховані та сплачені кошти (з повернення кредиту, відсотків, пені, неустойки та інше);

- інформацію про наявність або відсутність заборгованості за кредитними договорами станом на 13.12.2016 та на 19.02.2020 з зазначенням, яка саме заборгованість наявна (з повернення кредиту, відсотків, пені, неустойки та інше);

- у разі наявності заборгованості - надати детальний розрахунок заборгованості станом на 19.02.2020;

- інформацію про бухгалтерський облік за вказаним кредитним договором станом на
13.12.2016 і на 19.02.2020;

- інформацію, чи наявна за вказаним кредитним договором заборгованість зі сплати винагороди за користування кредитом розрахована за формулою, визначеною у договорі у відповідності до курсу гривні відносно долара США;

- копію рішення кредитного комітету банку від 30.11.2016 відносно винагороди за користування кредитом;

- інформацію, чи подавав банк позови про визнання вказаного кредитного договору недійсним повністю або в частині, неукладеним, тощо, коли саме, результати розгляду спору.

У підготовчому засіданні 19.02.2020 господарським судом першої інстанції було розглянуто подане Товариством клопотання та відмовлено в його задоволенні, про що зазначено у протоколі судового засідання від 19.02.2020.

Не погоджуючись із такою відмовою суду у задоволенні клопотання про витребування доказів, акцентуючи увагу на порушенні судами норм процесуального права, скаржник не наводить обґрунтувань стосовно того, яким чином вказані докази можуть підтвердити твердження щодо ведення його в оману відповідно до положень статті 230 ЦК України.

З огляду на те, що в матеріалах справи наявні усі необхідні докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, а також враховуючи те, що Кредитний договір не містить посилань на трансформацію/майно/забезпечення, суд касаційної інстанції погоджується з висновком місцевого суду щодо відмови в задоволенні поданого клопотання, оскільки відомості із витребуваних документів жодним чином не вплинули б на результат вирішення справи.

Незгода Позивача з рішенням суду щодо відмови у задоволенні клопотання про витребування доказів не свідчить про прийняття судами рішень з порушенням норм процесуального права та не є підставою для їх скасування з цих причин. Крім цього, вирішення судом питання шляхом постановлення протокольної ухвали у цій частині, не суперечить приписам ГПК України.

Що ж до підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме: відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини 4 статті 165 ГПК України стосовно зазначення у відзиві вказівки на незгоду відповідача із обставиною на якій ґрунтується позов, Верховний Суд зазначає таке.

За змістом частин 1 та 3 статті 165 ГПК України заперечення проти позову відповідач викладає у відзиві, який повинен містити, зокрема заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.

Частиною 4 статті 165 ГПК України встановлено, що якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

У відповідності до статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Згідно з частиною 4 статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: перелік обставин, які є предметом доказування у справі; перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень та підтверджується матеріалами справи, відповідач у відзиві на позовну заяву, з посиланням на відповідні докази та норми права, заперечував проти обставин, якими позивач обґрунтував підстави позову. Зазначеним обставинам судами попередніх інстанцій надана відповідна правова оцінка, про що свідчить зміст судових рішень.

Враховуючи наведене, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника щодо незгоди з обставинами, викладеними відповідачем у відзиві на позовну заяву, оскільки їх врахування і дослідження під час касаційного перегляду порушить справедливий баланс інтересів та процесуальних прав сторін у наведенні доводів, обґрунтуванні своїх доводів та заперечень, участі у дослідженні доказів у справі та суперечить статті 300 ГПК України за приписом якої, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Аналізуючи через призму зазначеної практики ЄСПЛ та положення статті 43 ГПК України обсяг дослідження доводів скаржника, їх відображення у судових рішеннях та питання вичерпності висновків суду, що їх зробили суди у цій справі, Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених Статтею 309 ГПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами були прийняті рішення з дотриманням норм процесуального та матеріального права, що дає підстави залишити їх без змін.

Розподіл судових витрат

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Адор ЛТД" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 18.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2021 у справі № 910/18146/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Булгакова

Судді І. Бенедисюк

Т. Малашенкова