Історія справи

Постанова КГС ВП від 12.09.2023 року у справі №910/6282/22
Постанова КГС ВП від 12.09.2023 року у справі №910/6282/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/6282/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (далі - ТОВ «ІБФ «АВМ», позивач, скаржник) - Тарасов С.О. (адвокат),

відповідача - Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) - Колосюк С.Л. (самопредставництво),

третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача - Служби безпеки України (далі - СБУ, третя особа 1) - Ярко О.Ю. (самопредставництво),

третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (далі - ТОВ «БІК «Інтербудінвест», третя особа 2) - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ «ІБФ «АВМ»

на рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2023 (суддя - Підченко Ю.О.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023 (головуючий - суддя Гончаров С.А., судді: Шаптала Є.Ю., Яковлєв М.Л.)

у справі № 910/6282/22

за позовом ТОВ «ІБФ «АВМ»

до НБУ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача - СБУ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - ТОВ «БІК «Інтербудінвест»,

про визнання недійсним договору.

ВСТУП

Спір виник щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсним договору про інвестування у житлове будівництво, укладеного між відповідачем та третьою особою 2.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. ТОВ "ІБФ "АВМ" звернулося до суду з позовом до НБУ про визнання недійсним договору про інвестування у житлове будівництво від 08.12.2004.

1.2. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що НБУ намагається примусити ТОВ «ІБФ «АВМ» виконати умови нікчемного договору, який позивач виконувати не зобов`язаний. Позивач вважає, що спірний договір є удаваним та приховує договір на закупівлю (договір купівлі-продажу).

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.02.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023, у справі №910/6282/22 у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ "ІБФ "АВМ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023 у справі №910/6282/22; а справу №910/6282/22 направити на новий розгляд до місцевого суду.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. На обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі ТОВ "ІБФ "АВМ" із посиланням на пункти 1, 4 частини другої статті 287, пункти 1, 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вказує, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

4.2. ТОВ «ІБФ «АВМ» з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що:

- суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування норми матеріального права, і не застосували до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, а саме частину третю статті 6 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права - частини третьої статті 6 ЦК України;

- суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування норми матеріального права, і не застосували до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, а саме статті 1, 2, 3, 6, 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність», та не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 27.07.2022 у справі №910/7966/21, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17 щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права - статтей 1, 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність»;

- суди попередніх інстанцій припустилися неправильного застосування норми матеріального права - статей 256 261 ЦК України, та не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №274/6230/14-ц щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права, а саме статей 256 261 ЦК України;

- суди попередніх інстанцій припустилися порушення норм процесуального права - частини четвертої статті 75 ГПК України, та не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, від 02.11.2021 у справі №917/1338/18 та у постанові Верховного Суду від 29.08.2022 у справі №904/1427/21, а саме щодо застосування частини четвертої статті 75 ГПК України;

- суди попередніх інстанцій припустилися порушення норм процесуального права, а саме частини другої, третьої статті 90 ГПК України, та не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 09.05.2023 у справі №910/14795/20 щодо застосування частин другої та третьої статті 90 ГПК України;

- суди попередніх інстанцій припустилися порушення норм процесуального права, зокрема, частини третьої статті 13, частин першої, другої статті 73, частин першої, другої статті 76, частин першої, другої статті 77, частини першої статті 86 ГПК України, та не врахували висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо наведених норм, викладений у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18.

4.3. Також скаржник у поданій касаційній скарзі у новій редакції із посиланням на пункт 4 частини другої статті 287, пункти 1, 3 частини третьої статті 310 ГПК України зазначає, що місцевий та апеляційний господарський суд не дослідили зібрані у справі докази, чим порушили частину третю статті 13, частини першу - другу статті 73, частини першу - другу статті 76, частини першу - другу статті 77, частину першу статті 86 ГПК України. Місцевий та апеляційний господарський суд не обґрунтовано відхилили клопотання позивача про витребування доказів, чим позбавили позивача права на доведення свої правової позиції у справі щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також у опитуванні відповідача у формі заяви свідка.

5. Позиція інших учасників справи

5.1. НБУ 06.09.2023 подало до Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

5.2. СБУ через «Електронний суд» 07.09.2023 подало відзив на касаційну скаргу, в якому третя особа 1 просила касаційну скаргу задовольнити, а справу направити на новий розгляд.

5.3. Третя особа 2 відзив на касаційну скаргу до Суду не подавала.

6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6.1. Між ТОВ "БІК "Інтербудінвест" (як організацією) та НБУ (як інвестором) 08.12.2004 укладено договір № К-2824 про інвестування у житлове будівництво (далі - Договір від 08.12.2004), за умовами якого інвестор здійснює інвестування у будівництво житлових будинків організації на загальну суму 10 082 938 грн, в т.ч. ПДВ 20% 1 680 489,67 грн.

6.1.1. Відповідно до пункту 1.2 Договору інвестування, організація передасть інвестору в рахунок його інвестиційних внесків за актом прийому-передачі 37 квартир загальною площею 2 965,57 м.кв, згідно з наведеним у цьому пункті договору переліком.

6.2. Між ТОВ "БІК "Інтербудінвест" (як первісним боржником), ТОВ "ІБФ "АВМ" (як новим боржником) та НБУ (як кредитором) 15.04.2013 укладено договір про переведення боргу № Г-2190, яким регулюються відносини, пов`язані із частковою заміною зобов`язаної сторони - первісного боржника у зобов`язанні, що виникає із договору про інвестування у житлове будівництво від 08.12.2004, укладеного між первісним боржником та кредитором та договору про пайову участь у будівництві від 27.10.2004 № 27/10-04, який укладено між ТОВ "Елітжитло" та первісним боржником, право вимоги за яким у кредитора виникло на підставі договору про відступлення права вимоги від 25.04.2005 № Г-368, укладеного між первісним боржником, кредитором та ТОВ "Елітжитло", за яким кредитором сплачено 100% вартості квартир, зазначених у пункті 2.1 цього договору.

6.3. Як стверджує позивач, 19.05.2020 із листа № 61-0017/23851 йому стало відомо, що НБУ отримало 24 квартири по Договору від 08.12.2004 за актами приймання передачі:

- № 1/168 від 16.07.2009 - 11 квартир загальною площею 797,60 кв.м. за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 131;

- № 2/1 від 26.06.2013 - 13 квартир загальною площею 1 035,60 кв.м. за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 131-А.

6.4. Оціночна вартість вказаних квартир згідно з довідками про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 21.06.2022 становить загалом 72 141 096, 53 грн.

6.5. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.03.2012 у справі № 23/43 задоволено позов НБУ до ТОВ "БІК "Інтербудінвест" та зобов`язано ТОВ "БІК "Інтербудінвест" передати НБУ за актом прийому-передачі 19 квартир (однокімнатні за номерами: 71, 95; двокімнатні за номерами: 31, 49, 61, 73, 85, 91, 97, 103, 109, 115, 56, 86; трикімнатні за номерами: 72, 90, 102, 45, 84), які розташовані за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 131 секція 1.

6.6. Постановою Вищого господарського суду України від 05.07.2007 у справі №2/280 задоволено касаційну скаргу НБУ, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2007 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.05.2007, прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ТОВ «БІК «Інтербудінвест» про розірвання Договору від 08.12.2004.

6.7. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення у справі, виходили з такого:

- спірний договір пов`язаний із забезпеченням діяльності НБУ та його установ, що відповідає вказаним вище вимогам статті 71 Закону України «Про Національний банк України» (в редакції станом на дату підписання спірного правочину);

- НБУ здійснював інвестування коштів з метою подальшої передачі такого житла для працівників, які перебували у контрольному списку НБУ та потребували поліпшення житлових умов. Квартири, які були отримані за актами № 1/168 від 16.07.2009 та № 2/1 від 20.06.2013, були розподілені між працівниками НБУ, які перебували в контрольному списку як особи, які потребували поліпшення житлових умов;

- відносини між позивачем та ТОВ "БІК "Інтербудінвест" за Договором від 08.12.2004 не містять ознак договору купівлі-продажу нерухомого майна, які визначені ЦК України. На момент укладення спірного правочину його предмету фактично ще не існувало, а передача квартир мала відбутися після завершення відповідних етапів будівництва;

- позивач не довів удаваності спірного правочину та факту порушення публічного порядку під час його укладення, відтак до Договору від 08.12.2004 не можуть застосовуватися вимоги, які передбачені законодавством для договорів купівлі-продажу нерухомого майна;

- твердження позивача про наявність підстав для визнання правочину недійсним через відсутність його нотаріального посвідчення є необґрунтованими. Доказів того, що в момент підписання оспорюваного інвестиційного Договору була обов`язковою вимогою його нотаріальне посвідчення позивачем надано не було;

- позивачем не доведено, що під час укладення Договору від 08.12.2004 між його сторонами виникли відносини купівлі-продажу, а не інвестування, а відтак позовні вимоги не підлягають задоволенню;

- що ж до застосування наслідків пропуску позовної давності, то суд виходить з того, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, водночас, зважаючи на відсутність порушеного права позивача, суд не вбачає підстав для застосування до позовних вимог позовної давності;

- судами у порядку статті 75 ГПК України враховано судові рішення у справах №23/43 та №2/280. При цьому відзначено, що у справі № 23/43 до правовідносин за спірним договором було застосовано норми законодавства щодо інвестиційної діяльності;

- решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін ретельно досліджена судом, водночас висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань

7.1. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.06.2023 для розгляду касаційної скарги у справі №910/6282/22 визначено колегію суддів у складі: Малашенкова Т.М. - головуючий, Бенедисюк І.М., Колос І.Б.

7.2. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.08.2023 для розгляду касаційної скарги у справі №910/6282/22 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т. М. (головуючої), Булгакової І. В., Колос І. Б.

7.3. Ухвалою Верховного Суду від 22.08.2023 відкрито касаційне провадження у справі №910/6282/22 за касаційною скаргою ТОВ «ІБФ «АВМ» на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 287, пунктів 1, 3 частини третьої статті 310 ГПК України.

7.4. Об`єктом касаційного оскарження є рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2023, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023, у справі №910/6282/22, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог.

7.5. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.6. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

8.1. З огляду на наведене у Розділі 4 цієї Постанови, Верховний Суд відзначає таке.

8.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.3. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

8.4 Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.5. ТОВ «ІБФ «АВМ», посилаючись, зокрема на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі №910/7975/21, від 27.07.2022 у справі №910/7966/21, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17, від 03.07.2019 у справі №274/6230/14-ц, від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, від 02.11.2021 у справі №917/1338/18, від 29.08.2022 у справі №904/1427/21, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18 та від 09.05.2023 у справі №910/14795/20.

8.6. Касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

8.7. Отже, відповідно до положень норм ГПК України (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

8.8. Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

8.9. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

8.9.1. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

8.9.2. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

8.9.3. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

8.10. Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

8.11. Предметом розгляду у справі, що переглядається, є питання визнання Договору інвестування від 08.12.2004, укладеного між третьою особою 2 та НБУ, удаваним. Позивач, як новий боржник за спірним Договором, вважає, що не зобов`язаний виконувати умови даного Договору (на підставі Договору переведення боргу від 15.12.2013), оскільки, на його думку, останній укладений з порушенням закону та приховує під своїм змістом договір на закупівлю (договір купівлі-продажу).

8.12. Так, у справах, на які вказує скаржник (у контексті доводів касаційної скарги) відзначено, зокрема таке:

- у справі №910/7975/21 розглядався позов ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпроект" про визнання недійсним інвестиційного договору, з огляду на те, що спірний договір містить ознаки договору про спільну діяльність, а тому позивач повинен був отримати погодження Кабінету Міністрів України на його укладення; крім того з огляду на те, що за умовами спірного договору передбачено відчуження земельної ділянки державної власності, мало бути отримано погодження Фонду державного майна України. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, зокрема, звернув увагу на імперативні положення частини четвертої статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", які встановлюють виключний порядок інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, тому покладення на одну зі сторін інвестиційного договору обов`язків із фінансування будівництва об`єктів житлової забудови без дотримання зазначеного порядку не відповідає наведеним законодавчим положенням і свідчить про недійсність інвестиційного договору. Крім того, Судом відзначено, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін - у тому числі сторін договору про спільну діяльність, під час укладення якого розмір частки державних підприємств, установ і організацій, господарських товариств, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, має становити не менш як 50 відсотків спільного майна учасників спільної діяльності (станом на дату укладення договору) - та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку умовам договору, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків. При цьому самостійною підставою для визнання недійсним договору про спільну діяльність є недодержання вимог абзацу 2 частини 2 статті 13 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" щодо розміру відсотків спільного майна учасників спільної діяльності, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, оскільки така норма є імперативною та підлягає застосуванню у разі, якщо такий учасник спільної діяльності вносить майно у спільну діяльність;

- у справі №910/7966/21 також розглядався позов ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛІВЕР-БУД" про визнання недійсним інвестиційного договору. В обґрунтування позову позивач також зазначав, що спірний інвестиційний договір містить всі ознаки договору про спільну діяльність. На думку позивача, згідно з положеннями Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 N 296, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" повинно було отримати погодження Кабінету Міністрів України на укладення вказаного вище договору. Крім того, оскільки його умовами передбачалось відчуження земельної ділянки державної власності, Позивач повинен був отримати також погодження Фонду державного майна України. Враховуючи, що зазначених погоджень ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" отримано не було, оскаржуваний договір має бути визнаний судом недійсним на підставі статей 215 203 ЦК України та статті 207 ГК України. Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, вказав, що надана ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" земельна ділянка перебуває у володінні держави та фактично не вибувала з державної форми власності, суди не надали будь-якої оцінки підставам, на яких позивачу надавалася ця земельна ділянка у постійне користування, та умовам спірного договору щодо розподілу часток між сторонами, зокрема стосовно їх розміру для кожної з них, а відтак не надали оцінки чи не відбудеться позбавлення ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" відповідних прав на новозбудований об`єкт і земельну ділянку під ним, у зв`язку з чим залишили поза увагою, що предмет спору у цій справі може вплинути як на права держави (яка є власником земельної ділянки, що підлягає забудові за умовами зазначеного договору), так і на обов`язки відповідних органів щодо наступної передачі цієї земельної ділянки;

- у справі №910/21935/17, де розглядався позов прокурора до Національної академії медичних наук України, Інституту нейрохірургії ім. академіка А.П. Ромоданова Академії медичних наук України, Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес МС" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпро-Плаза" про визнання недійсними постанови Президії Академії медичних наук України; договору інвестування у будівництво житлового комплексу з вбудованими приміщеннями та підземними автостоянками; договору про заміну сторони у зобов`язанні, Верховний Суд відзначив, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі положень статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, колегія суддів відзначила, що господарським судам попередніх інстанцій необхідно було здійснити належну правову кваліфікацію правовідносин, які склалися між сторонами у справі, виходячи зі змісту договірних зобов`язань, та застосувати відповідні норми права, дослідивши, при цьому, чи суперечив спірний договір їх вимогам на момент укладення. Крім того, Судом відзначено, що, виходячи з системного аналізу статей 1, 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, якими є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та/або досягається соціальний і екологічний ефект. Водночас, забороняється інвестування в об`єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом. При цьому отримання прибутку (доходу) та/або досягнення соціального й екологічного ефекту інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності передбачається саме від об`єкту інвестиції або діяльності з його використання;

- у справі №274/6230/14-ц розглядався спір про визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири та визнання недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно. Верховний Суд скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, вказав, що останній не прийняв та не дав належної та обґрунтованої правової оцінки доводам відповідача щодо спливу позовної давності та доводам позивача щодо можливості поновлення пропущеного з поважних причин строку позовної давності;

- у справі №19/028-10/13 розглядався позов прокуратури про скасування рішень виконавчого комітету ради, визнання недійсними договорів міни, визнання права власності за територіальною громадою та витребування майна з незаконного володіння. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що вказане нерухоме майно є об`єктом комунальної власності, який незаконно передано у власність юридичної та фізичної осіб, внаслідок чого територіальна громада позбавлена можливості отримувати прибуток від його використання. Спірні об`єкти нерухомого майна не були включені до переліку майна, яке було приватизовано під час приватизації вказаного підприємства, та залишились у комунальній власності територіальних громад;

- у справі №917/1338/18, де розглядався спір про визнання недійсними рішень загальних зборів, редакцій статуту підприємства та про визнання нікчемним договору купівлі-продажу, Верховний Суд відзначив, що поняття «преюдиціальні обставини» та поняття «правова оцінка» не є тотожними. Господарський суд під час розгляду конкретної справи має оцінити встановлені ним обставини у тому числі ті, які є преюдиціальними, та ухвалити рішення, застосувавши відповідні правові норми. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Преюдицію мають виключно ті обставини, які суд безпосередньо дослідив і встановив, що знайшло відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи

- у справі №904/1427/21 (спір про визнання недійсними з моменту укладання договору купівлі-продажу і додаткових угод) Верховний Суд відзначив, що для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в них, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин, встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах. Для спростування преюдиційних обставин, передбачених статтею 75 ГПК України, учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Такі докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, в загальному порядку за правилами, встановленими ГПК України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу;

- у справі №910/14795/20, де розглядався спір про визнання договору поруки недійсним, Верховний Суд (у контексті доводів касаційної скарги) відзначив, зокрема таке, письмове опитування учасників як свідків є одним із видів доказів, на підставі яких може бути встановлено наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення сторони. Однак, визначені в заяві питання не є тими, що спрямовані на встановлення обставин, що мають значення для справи. Поряд з цим правова кваліфікація спірних правовідносин лежить в площині виключних повноважень судової юрисдикції, оскільки саме суд самостійно обирає норму права яку необхідно застосувати при вирішення спору та надає оцінку обраному стороною способу захисту порушеного права. Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що надання чи ненадання відповідачем письмових пояснень щодо його думки з приводу чи є укладеним/не укладеним, а також дійсний/не дійсний певний правочин, не впливає на повне, всебічне та об`єктивне з`ясування обставин, які мають значення у цій справі та, відповідно, постановлення законного і обґрунтованого рішення. Крім того апеляційний суд зазначив, що з огляду на приписи пункту 2 частини першої статті 42 ГПК України позивач не позбавлений права ставити питання іншим учасникам справи й під час розгляду справи по суті; витребування доказів у зв`язку з його невідповідністю вимогам статей 80 81 ГПК України, про що зазначено в у постанові суду апеляційної інстанції. При цьому Товариством у касаційній скарзі не зазначено, у чому саме полягає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при відмові у задоволенні клопотань Товариства, оскільки останнє не наводить жодних доводів щодо необґрунтованості висновків або які б спростовували висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні відповідних клопотань Товариства. Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень, твердження позивача стосовно доведеності наявності його порушених прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також доводи відповідача про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог були оцінені судами з урахуванням дослідження тих доказів, які були надані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень;

- у справі №910/8357/18, де розглядався спір про визнання договору поруки недійсним, Верховний Суд відзначив, зокрема, що у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). При цьому Верховний Суд, скасовуючи оскаржувані судові рішення, відзначив, що ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, оскільки судами допущено неповне з`ясування фактичних обставин, та не досліджено докази, які мають значення для правильного вирішення справи. Не з`ясувавши відповідних обставин, не дослідивши пов`язані з ними докази, не витребувавши оригінали договорів, в тому рахунку оскаржуваного правочину, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, а саме статей 13, 86, частині 5 статті 236 ГПК України, щодо повного та всебічного дослідження обставин, доказів та аргументів сторін, що мають значення для правильного розгляду позовних вимог.

8.13. Отже, проаналізувавши наведені скаржником постанови Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права (зокрема статті 6 ЦК України, статей 1, 2, 3, 6, 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність») у контексті спірних правовідносинах, ураховуючи критерії подібності, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність вказаних справ зі справою, що переглядається, з огляду на суттєву відмінність змісту правових відносин, фактичних обставин справи та доказової бази, характеру спірних правовідносин, а тому застосування норм права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантним до обставин цієї справи. Відмінність судових рішень полягає не у різному застосуванні наведених норм права, а у різних встановлених судами фактичних обставинах справ, в залежності від яких і прийнято судове рішення.

8.13.1. Поряд з цим Суд враховує, що правозастосування статей 256 261 ЦК України, як і норм процесуального права, а саме - статей 13 73 75 76 77 86 90 ГПК України, хоча і є універсальними для розгляду справ у господарських судах, незалежно від характеру спірних правовідносин, водночас їх застосування залежить саме від встановлених обставин справи, які були досліджені і оцінені судами на підставі поданих сторонами доказів (з урахуванням їх відповідності статтям 74 76-79 ГПК України). Відтак, проаналізувавши наведені постанови Верховного Суду щодо застосування наведених норм права, на які вказує скаржник, колегія суддів доходить висновку, що всі висновки, наведені у вказаних постановах, мають універсальний характер, відмінність судових рішень полягає у різних встановлених судами фактичних обставинах справ, в залежності від яких і прийнято судове рішення, а, отже, вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду не можуть бути релевантними та подібними до обставин цієї справи, виходячи зі змістовного критерію.

8.14. Так, ухвалюючи оскаржувані судові рішення у справі з огляду на зміст прав та обов`язків сторін за договорами, на які вказували сторони, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірний договір пов`язаний із забезпеченням діяльності НБУ та його установ, що відповідає вимогам статті 71 Закону України «Про Національний банк України». При цьому відносини між позивачем та третьою особою 1 за Договором від 08.12.2004 не містять ознак договору купівлі-продажу нерухомого майна, які визначені ЦК України, а позивач не доведено удаваності спірного правочину та факту порушення публічного порядку під час його укладення.

8.15. Колегія суддів виходить з того, що Велика Палата Верховного Суду в постановах від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 та від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 висловила правову позицію, що суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Водночас господарський суд вирішує спір у межах предмету та підстав позову, що самостійно визначаються позивачем у позовній заяві, та не може вийти за межі визначених предмету та підстав позову.

8.16. Так, господарськими судами враховано обставини справи, встановлені у судових рішеннях, що набрали законної сили, зокрема у справах №№23/43, 2/280, де неодноразово надавалась правова оцінка спірним правовідносинам, що склались між третьою особою 2 та відповідачем у контексті умов спірного Договору від 08.12.2004. З огляду на зміст наведених судових рішень, у Суду відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій допустили невірне застосування положень статті 75 ГПК України.

8.16.1. Суди попередніх інстанцій, встановивши відсутність порушеного права позивача (за наведеними ним предметом та підставами позову), не вбачали правових підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин, оскільки судами встановлено відсутність порушеного права позивача.

8.16.2. Доводи касаційної скарги у цій частині не спростовують наведених висновків судів попередніх інстанцій.

8.17. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

8.18. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/6282/22 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

8.19. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України (із посиланням на пункти 1, 3 частини третьої статті 310 ГПК України), Верховний Суд відзначає таке.

8.20. Верховний Суд зазначає, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

8.21. Відхиляючи доводи позивача щодо неповноти з`ясування судом обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів. Суди першої та апеляційної інстанції є судами встановлення, дослідження та з`ясування питань про факти, і саме вони можуть встановлювати обставини справи, приймати, досліджувати та надавати оцінку доказам. На відміну від судів першої т апеляційної інстанцій, Верховний Суд є судом оцінки права, а не встановлення фактів, тому не має можливості приймати та оцінювати докази, надавати перевагу одних доказів над іншими, або додатково перевіряти докази в силу імперативної заборони передбаченої частиною другою статті 300 ГПК України.

8.22. За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

8.22.1. Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постановах від 12.10.2021 у справі №905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 12.10.2021 у справі №905/1750/19, від 20.05.2021 у справі №905/1751/19, від 02.12.2021 у справі №922/3363/20, від 16.12.2021 у справі №910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі №922/2447/21 тощо.

8.23. Проте, як уже зазначалося, під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом встановлено необґрунтованість підстави касаційного оскарження у цій частині.

8.24. Відтак, з огляду на мотиви, викладені вище у даній Постанові, доводи касаційної скарги у цій частині не знайшли свого підтвердження.

8.25. Щодо посилань скаржника на пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України, відповідно до якого підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, якщо, зокрема, суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

8.26. Так, за покликанням скаржника господарський суд необґрунтовано відмовив скаржнику в задоволенні клопотання про витребування доказів.

8.27. Водночас, як вбачається зі змісту ухвали Господарського суду міста Києва від 15.12.2022 у справі №910/6282/22, розглядаючи клопотання позивача про витребування доказів, суд дійшов висновку, що наявних у матеріалах справи фактичних даних достатньо для вирішення спору по суті, а, отже, у витребуванні доказів немає потреби. Крім того, судом враховано, що позивачем не наведено конкретних обставин, які могли б підтвердити заявлені до витребування докази або аргументи, які вони могли б спростувати.

8.28. Отже, ураховуючи, що клопотання позивача судом було розглянуто та відмовлено у його задоволенні з мотивів, наведених вище, що свідчить про дотримання судом норм процесуального права, доводи касаційної скарги у цій частині відхиляються Судом, і з огляду і на те, що в цій частині зводяться до переоцінки, а не до порушення норм права щодо предмету доказування. Підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з наведених міркувань відсутні.

8.29. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій насправді надали оцінку обставинам та наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80 86 300 ГПК України.

8.30. З огляду на викладене доводи касаційної скарги, в частині підстави, визначеної пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України та пунктами 1, 3 частини третьої статті 310 ГПК України, не знайшли свого підтвердження, та підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи на новий розгляд відсутні.

8.31. Верховний Суд неодноразово вказував та наголошував, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.32. Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог за первісним позовом та про наявність підстав для задоволення зустрічного позову.

8.33. Поряд з цим, якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 зі справи №373/2054/16-ц).

8.34. Враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

8.35. Отже, наведені скаржником доводи не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає можливість скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

8.36. Верховний Суд бере до уваги та вважає частково прийнятними доводи, викладені у відзиві НБУ на касаційну скаргу, у тій частині, в якій вони не суперечать мотивам цієї Постанови.

8.36.1. Водночас доводи СБУ, викладені у відзиві на касаційну скаргу, Судом відхиляються.

8.36.1.1. Верховний Суд відзначає, що СБУ самостійно та окремо не оскаржувало судові рішення судів попередніх інстанцій до касаційної інстанції, а також не приєднувалось до касаційної скарги ТОВ "ІБФ "АВМ". При цьому доводи касаційної скарги не підтвердились. Відтак, з огляду на повноваження Верховного Суду, визначені статтею 300 ГПК України, зокрема частиною другою та третьою, наведені доводи відхиляються з огляду на мотиви і міркування, викладені у цій Постанові.

8.37. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

8.37.1. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

8.37.2. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

8.38. Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.

8.39. Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

8.40. У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

8.41. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у розділі 8 цієї Постанови.

9.2. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

9.3. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

9.4. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

9.5. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою у справі з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 цієї статті, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині без змін, як такі, що ухвалені із додержанням норм права.

10. Судові витрати

10.1. Судовий збір сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на скаржника, оскільки Суд касаційне провадження в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, закриває, а в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу залишає без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 129 296 300 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023 у справі №910/6282/22 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023 у справі №910/6282/22 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2023 у справі №910/6282/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Колос