Історія справи

Ухвала КГС ВП від 04.05.2018 року у справі №904/8637/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2018 року

м. Київ

Справа № 904/8637/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2017 (суддя Назаренко Н.Г.) та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 (головуючий суддя : Березкіна О.В., судді: Дармін М.О., Іванов О.Г.)

за позовом Дніпровської міської ради

до Приватної фірми "ВАДИМ"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпропетровської міської ради

про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра

За участю представників:

позивача - Конарева С.К. - представник,

відповідача - не з'явився,

третьої особи - не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Дніпровська міська рада звернувся до відповідача - приватної фірми "Вадим" про визнання укладеним договір про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра між Дніпровською міської радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради та Приватною фірмою "Вадим" в редакції Дніпровської міської ради (редакція Договору про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра викладена в прохальній частині позову).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Приватною фірмою "Вадим" порушено норми ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвиток інфраструктури м. Дніпропетровська в частині введення в експлуатацію торгово-побутового комплексу" пров. Людмили Мокієвської, в районі будинку №6, загальною площею 432,2 кв.м, замовником якого є Приватна фірма "Вадим", без укладення договору про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, що призвело до недоотримання міським бюджетом коштів.

Крім того, відповідачем було подано до суду заяву про застосування до позовних вимог наслідків закінчення строку позовної давності, мотивовану, зокрема, тим, що декларацію про готовність об'єкта до експлуатації відповідач отримав 05.08.2013, а позивач звернувся із позовом до суду з пропуском строку позовної давності.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.03.2018, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, однак Радою було пропущено позовну давність при зверненні з позовом у даній справі, про застосування якого було заявлено відповідачем.

13.04.2018 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Дніпровською міською радою подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 у справі № 904/8637/17 до Касаційного господарського суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.04.2018 року у справі №904/8637/17 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

Ухвалою Верховного Суду від 04.05.2018 касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 залишено без руху на підставі частини 2 статті 292 Господарського процесуального кодексу України, оскільки скаржником не було додано документа, що підтверджує сплату судового збору у встановленому розмірі, а саме не доплачено судовий збір у сумі 1 438, 00 грн.; та на підставі частини 3 статті 292 Господарського процесуального кодексу України, оскільки наведені у заяві про поновлення строку підстави причин пропуску строку визнані неповажними; надано скаржнику строк для усунення недоліків до 21.05.2018.

17.05.2018 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) скаржник направив до суду клопотання про усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 04.05.2018, а саме подано оригінал платіжного доручення № 607 від 10.05.2018 про доплату судового збору у розмірі 1 438, 00 грн.

14.06.2018 суд постановив ухвалу про поновлення строку для подання касаційної скарги, відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача та призначення до розгляду на 12.07.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 04.07.2018.

Скаржник (позивач) мотивує свою касаційну скаргу тим, що суди попередніх судових інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних рішень.

Крім того вважає, що судами не було враховано, що на час видання розпорядження про присвоєння адреси ще не існувало декларації про готовність об'єкта до експлуатації. При цьому вказав, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про видачу декларації про готовність об'єкта до експлуатації Дніпропетровською міською радою, оскільки зареєстрований примірник декларації видавався суб'єкту господарювання співробітниками ДАБК і місцем видачі цієї декларації був Центр дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради.

Посилаючись на лист Державної архітектурно-будівельної інспекції №40-12-2518 від 09.04.2012 Рада стверджує , що відповідно норм чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, орган місцевого самоврядування був позбавлений можливості вчасно встановити факт прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, органи місцевого самоврядування знаходилися поза межами процедури прийняття та були позбавлені можливості контролювати момент його здійснення. Також зазначає, що при прийнятті об'єкта в експлуатацію Державна архітектурно-будівельна інспекція не перевіряла наявність укладеного договору про пайову участь и сам факт сплати замовником пайового внеску.

Позивач вважає, що судами помилково взято до уваги посилання відповідача на розпорядження Дніпропетровського міського голови від 17.06.2014 №315-р "Про присвоєння адреси будівлі торговельно-побутового комплексу по пров. Людмили Мокієвської ", оскільки стверджує, що до вказаного розпорядження відповідачем до заяви від 02.06.2014 була надана не декларація про готовність об'єкта до експлуатації , а декларація про початок виконання будівельних робіт, тобто на час видання розпорядження про присвоєння адреси , декларації про готовність об'єкта до експлуатації не існувало.

Вважає, що суди неправомірно взяли до уваги твердження відповідача на його звернення у серпні 2013 до Ради щодо продовження договору оренди земельної ділянки, до якого , як зазначав відповідач, додавалася декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013, оскільки за інформацією позивача -даними комп'ютерної бази "Загальна канцелярія" Дніпровської міської ради , вказаного звернення від відповідача не надходило.

Крім того, вважає, що суди безпідставно задовольнили заяву відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки стверджує, що позовна заява подана ним в межах строку позовної давності. Скаржник стверджує, що дізнався про порушення своїх прав лише у 2015 році, тому вважає, що строк на звернення з даним позовом ним не порушено.

З огляду на викладене, позивач у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення та прийняти нове , яким повністю задовольнити йог позовні вимоги.

Відповідачем надано відзив на касаційну скаргу, в якому він просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Третя особа відзив на касаційну скаргу не надала.

В судове засідання з'явився представник позивача, який просив суд задовольнити касаційну скаргу , судові рішення скасувати, прийняти нове , яким повністю задовольнити його позовні вимоги .

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі рішення № 232/32 від 21 травня 2008 року Дніпропетровською міською радою з Приватною фірмою "Вадим" було укладено договір оренди земельної ділянки для проектування та будівництва торговельно-побутового комплексу по пров. Людмили Мокієвскої в районі буд. № 6.

В процесі позапланової перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності фінансово-економічного департаменту Дніпропетровської міської ради від 19 червня 2015 року інспекторами Державної фінансової інспекції в Дніпропетровській області було надано копію декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013 № ДП143132110121 об'єкт: "Нове будівництво торгово-побутового комплексу" по пров. Людмили Мокієвської, в районі буд. №6, загальною площею 432 кв.м (а.с. 47-48), замовником якого є Приватна фірма "Вадим".

Розділ 11 зазначеної декларації містить інформацію щодо дати початку будівництва - 01.03.2013, дати закінчення будівництва - 05.06.2013 та строку введення об'єкта в експлуатацію - липень 2013 рік.

У розділі 12 Декларації "Техніко-економічні показники об'єкта" визначений опис об'єкта: загальна площа будівлі 432 кв.м.

Будівництво торгово-побутового комплексу по пров. Людмили Мокієвської в районі буд. №6, загальною площею 432 кв.м є завершеним, зазначений об'єкт готовий до експлуатації, Приватна фірма "Вадим".

До введення зазначеного об'єкта в експлуатацію договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту між Дніпровською міською радою та Приватною фірмою "Вадим" не укладався. Замовник будівництва не звертався до міської ради до введення об'єкту в експлуатацію щодо укладення відповідного договору, обов'язок укладення якого визначений ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", що призвело до неотримання бюджетом коштів.

Звертаючись з даним позовом про визнання укладеним договір про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра між Дніпровською міської радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради та Приватною фірмою "Вадим" в редакції Дніпровської міської ради (редакція Договору про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра викладена в прохальній частині позову), позивач посилався на порушення норми ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвиток інфраструктури м Дніпропетровська, затвердженого рішенням міської ради від 29.07.2011 № 5/14.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач звернувся до суду зі спливом строку позовної давності.

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду доходить наступних висновків.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури.

Судами попередніх судових інстанцій зазначено, що правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", статтею 40 якого встановлено обов'язок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту та визначено механізм його реалізації.

В силу положень ч. 1 ст. 40 Закону порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

На виконання цих вимог рішенням Дніпропетровської міської ради від 21.03.2007 № 6/11 "Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська" затверджений відповідний Порядок. У подальшому Порядок викладений в новій редакції згідно рішення Дніпровської міської ради від 29.07.2011 № 5/14

За приписами п. 2.6 Порядку договір на пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста укладається між Дніпропетровською міською радою в особі Департаменту та замовником будівництва, який скріплюється печатками двох сторін. Договір укладається не пізніше п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладання.

Таким чином, приписами ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено обов'язок замовника будівництва прийняти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який реалізується шляхом укладення відповідного договору в порядку, визначеному Законом та деталізованому актом органу місцевого самоврядування.

Аналіз положень частин 2, 3, 9 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" № 3038-VI дає підстави для висновку, що обов'язок ініціювати укладення договору про пайову участь покладено саме на замовника будівництва, оскільки цей обов'язок пов'язаний зі зверненням замовника до органу місцевого самоврядування.

Визначений частиною 9 статті 40 Закону № 3038-VI строк (15 робочих днів, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію) встановлено для укладення договору про пайову участь після добровільного виконання стороною цього обов'язку і звернення замовника будівництва до органу місцевого самоврядування з метою укладення такого договору.

Ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об'єкта нерухомого майна в експлуатацію є порушенням зобов'язання, прямо передбаченого чинним законодавством.

Невиконання такого зобов'язання не звільняє замовника будівництва від обов'язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

Правовий аналіз частин 8 та 9 у сукупності з іншими положеннями цієї статті Закону дозволяє дійти висновку про те, що обов'язок щодо ініціювання укладення такого договору покладено саме на замовника будівництва, оскільки пов'язується з його зверненням до органу місцевого самоврядування.

Такий договір має бути укладеним в обов'язковому порядку в межах строку, встановленого ч. 9 ст. 40 Закону. Неукладення договору свідчить про недотримання вимог законодавства і має наслідком порушення прав та інтересів відповідної територіальної громади.

За вказаних обставин судами, з посиланням на постанови Верховного Суду України, був зроблений вірний висновок, що ухилення замовника будівництва від укладення договору про пайову участь до прийняття об'єкта нерухомого майна до експлуатації є порушенням зобов'язання, яке прямо передбачено чинним законодавством та не звільняє замовника будівництва від обов'язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

Встановлено, що будівництво об'єкту "Нового будівництва торгово-побутового комплексу за адресою: пров. Людмили Мокієвської, в районі б. №6" є завершеним, а об'єкт готовим до експлуатації ще у 2013 році, однак, в порушення вимог законодавства, Приватна фірма "Вадим" не взяла участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Дніпра шляхом укладення відповідного договору.

Неукладення договору свідчить про недотримання відповідачем вимог законодавства і має наслідком порушення прав та інтересів відповідної територіальної громади.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/6409/15.

Відповідно до частини третьої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Частинами другою, третьою, п'ятою статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Таким чином, спонукання до укладання договору в судовому порядку можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов'язаною його укласти через пряму вказівку закону, або на підставі обов'язкового для виконання акта планування (у тому числі державного замовлення) який видано компетентним органом.

Таким чином, враховуючи обов'язковість для відповідача як забудовника укладення відповідного договору пайової участі, який є підставою для сплати пайового внеску, та безпідставне його ухилення від виконання вимог статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", суди дійшли вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Разом з цим, відповідач подав клопотання в якому просить застосувати до позовних вимог строк позовної давності, мотивуючи це тим, що декларація про готовність об'єкта до експлуатації датована 05.08.2013, про що відповідач своєчасно проінформував відповідача ще у 2013 році.

В свою чергу, позивач заперечував проти застосування строку позовної давності, зазначивши, що він довідався про порушення свого права та особу, яка його порушила, з листа департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради від 21.07.2017 (а.с. 53).

Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України:

"Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу."

Згідно з ч.1 ст.261 вказаного Кодексу:

"Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила."

Відповідно до ч.ч.4,5 ст.267 наведеного Кодексу:

"4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

5. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту."

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таку правову позицію висловив Верховний Суд України під час розгляду справи № 6-2469цс16.

Як зазначено вище: укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язковим в силу імперативних приписів Закону; саме відповідач повинен був звернутися до міської ради з заявою про укладання договору; у частинах 8, 9 ст. 40 Закону унормовано позасудову процедуру укладення органу місцевого самоврядування та замовника укласти договір про пайову участь.

Реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт проводять відповідні інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі протягом п'яти робочих днів з дня надходження декларації.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до I - III категорій складності, та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації (ч.1 ст.39 Закону).

При цьому Закон (ч.7 ст.36 та ч.11 ст.39) покладає на замовника обов'язок протягом семи календарних днів з дня реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт та з дня введення в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта письмово поінформувати про це місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням об'єкта будівництва.

Так, судами встановлено, що згідно копій Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, долучених до матеріалів справи позивачем (а.с. 47-48) та відповідачем (а.с. 91-96) вбачається, що зазначена декларація зареєстрована в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області 29.07.2013 та отримана Центром дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради 05.08.2013 вх. № 201005-007312-008-2013.

Також судами встановлено, що 02.06.2014 року приватна фірма "Вадим" зверталася до міської ради з заявою щодо присвоєння торговельно-побутовому комплексу по пров.Людмили Мокієвської в районі буд.№6 адреси, до якої була надана серед інших документів декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013 року.

Крім того, судами зазначено, що Приватна фірма «Вадим» у серпні 2013 року зверталась до Дніпровської міської ради з заявою щодо продовження договору оренди земельної ділянки, до якої додавалась декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013 року. Так, судами встановлено, що 29.08.2013 позивач також отримав від відповідача копію спірної декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07 2013 (а.с. 89).

Стосовно застосування строку позовної давності та доводів касаційної скарги в цій частині колегія суддів касаційного суду зазначає наступне.

Позивач вважає, що судами помилково взято до уваги посилання відповідача на розпорядження Дніпропетровського міського голови від 17.06.2014 №315-р "Про присвоєння адреси будівлі торговельно-побутового комплексу по пров. Людмили Мокієвської ", оскільки стверджує, що до заяви від 02.06.2014 була надана не декларація про готовність об'єкта до експлуатації, а декларація про початок виконання будівельних робіт, тобто, на час видання розпорядження про присвоєння адреси, декларації про готовність об'єкта до експлуатації не існувало, про що додані документи до касаційної скарги.

Вважає, що суди неправомірно взяли до уваги твердження відповідача про його звернення у серпні 2013 до Ради щодо продовження договору оренди земельної ділянки, до якого , як зазначав відповідач, додавалася декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013, оскільки за інформацією позивача -даними комп'ютерної бази "Загальна канцелярія" Дніпровської міської ради , вказаного звернення від відповідача не надходило.

Також посилається на п.1.2. Положення про Центр дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради, затвердженого рішенням Позивача від 12.09.2012 №53/27, згідно якого Дозвільний Центр не є юридичною особою та діє на основі зосередження представників органів державної влади, місцевого самоврядування, територіальних органів нагляду та контролю у єдиному приміщенні, в якому забезпечується надання послуг щодо видачі документів дозвільного характеру заявникам за принципом "Єдиного вікна."

З приводу цих доводів суд касаційної інстанції зазначає наступне.

З матеріалів справи не вбачається, що позивачем в суді першої чи апеляційної інстанції заявлялися вищевказані доводи, а саме:

- що до заяви про присвоєння адреси будівлі торговельно-побутового комплексу по пров. Людмили Мокієвської від 02.06.2014 була надана не декларація про готовність об'єкта до експлуатації, а декларація про початок виконання будівельних робіт, і про це в судах попередніх інстанцій позивачем надавалися ті ж самі документи, що додані позивачем до касаційної скарги;

- що за інформацією позивача - даними комп'ютерної бази "Загальна канцелярія" Дніпровської міської ради вказаного звернення відповідача щодо продовження договору оренди земельної ділянки, до якого, як зазначав відповідач, додавалася декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013, у серпні 2013 до Ради не надходило, і про це в судах попередніх інстанцій позивачем надавалися будь-які підтверджуючі документи.

В свою чергу, посилання на п.1.2. Положення про Центр дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради, затверджене рішенням Позивача від 12.09.2012 №53/27, містилося у відповіді на відзив на апеляційну скаргу, проте, саме це рішення до вказаної відповіді не надавалося, а було додано позивачем лише до касаційної скарги.

Разом з тим, як зазначено вище, згідно з ч.ч.1-2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази."

Крім того, відповідно до п.1 ч.3 ст.310 Господарського процесуального кодексу України:

"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази."

При цьому, суди встановили, що відповідно до Положення щодо адресації об'єктів нерухомого майна у місті Дніпропетровську, затвердженого рішенням міської ради від 29.05.2013 № 42/35, визначення та присвоєння адрес об'єктам нерухомого майна на території міста Дніпропетровська здійснюється на підставі розпорядження міського голови. Проект відповідного розпорядження готується за зверненням власників (балансоутримувачів) об'єктів нерухомості. До заяви про присвоєння поштової адреси, серед іншого, додається завірена в установленому порядку копія правовстановлюючого документа на об'єкт нерухомого майна, а для новозбудованих об'єктів - декларація про готовність об'єкта до експлуатації або сертифікат, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації, а не декларація про початок виконання будівельних робіт, на що вказує позивач.

При тому, що декларація про готовність об'єкта до експлуатації датована 29.07.2013, а заява про присвоєння адреси будівлі торговельно-побутового комплексу по пров. Людмили Мокієвської - 02.06.2014.

Крім того, судами встановлено, що Приватна фірма «Вадим» у серпні 2013 року зверталась до Дніпровської міської ради з заявою щодо продовження договору оренди земельної ділянки, до якої додавалась декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 29.07.2013 року на підставі наявного в справі доказу на а.с. 89, про що прямо зазначено в оскаржуваних судових рішеннях.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правомірного висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з пропуском позовної давності.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення."

Згідно з ч.1 ст.309 зазначеного Кодексу:

" Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

На підставі викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає в силі раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на позивача витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.03.2018 у справі №904/8637/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський