ПОСТАНОВА

Іменем України

31 липня 2018 року

Київ

справа №815/3385/17

адміністративне провадження №К/9901/4104/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Бевзенка В. М.,

Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу ОСОБА_4

на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Корой С.М.)

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (головуючий суддя - Романішин В.Л., судді - Градовський Ю.М., Крусян А.В.)

у справі № 815/3385/17

за позовом ОСОБА_4

до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області

про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ.

Короткий зміст позовних вимог.

1. 27 червня 2017 року ОСОБА_4 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач), , в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача №110 від 14.06.2017р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення прийняте відповідачем про відмову у визнанні біженцем є необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, зокрема - обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідування, у разі повернення до Афганістану, пов'язаного з вбивством його батька.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій.

3. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено повністю.

4. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що твердження позивача в позові щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивачем також не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Таким чином, на думку судів, відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень).

5. 27 грудня 2017 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_4 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року.

6. В касаційній скарзі скаржник, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

7. В обґрунтування поданої касаційної скарги ОСОБА_4 вказує на те, що судами попередніх інстанцій не враховано наявність загроз його переслідувань за ознакою належності до певної соціальної групи, у зв'язку з його допомогою у вигляді супроводу заступниці у міжнародній організації з медицини. Позивач також покликається на те, що судами прийнято рішення без вивчення інформації по країні походження, зокрема те, що ситуація в Афганістані характеризується як ситуація загальнопоширеного насильства. Крім того, надання доказів позивачем підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Також позивачем вказано, що Російська Федерація не відповідає ознакам третьої безпечної країни, оскільки не дотримується міжнародних принципів захисту біженців. А тому перебування у ній позивача, до прибуття в Україну, не може вважатися підставою для відмови в оформлені документів.

8. 29 січня 2018 року судом касаційної інстанції отримано відзив відповідача на касаційну скаргу, в якому зазначено, що суди першої та апеляційної інстанцій вирішили спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права на підставі всебічно з'ясованих обставин справи, а тому підстав для їх скасування чи зміни - відсутні.

9. Ухвалою Верховного Суду від 04 січня 2018 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

10. Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_4 призначено до касаційного розгляду в попередньому судовому засіданні.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

11. ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, народився в м. Мазарі-Шарфіф, пр. Балх; за національністю таджик; сповідує іслам (суніт); має неповну середню освіту; неодружений.

12. Позивач офіційно виїхав 16.06.2013р. авіарейсом з Афганістану до Москви (Російська Федерація). В Україну прибув 30.06.2013 року нелегально, через ліс, без будь-яких документів, що посвідчують його особу.

13. 07 липня 2013 року ОСОБА_4 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України із заявою щодо отримання захисту, в обґрунтування якої зазначав, в Афганістані він працевлаштувався до неурядової іноземної компанії «WHO», в якій супроводжував громадянку на роботу, так як жінкам забороняється виходити на вулицю без чоловіка та працювати в офісі. У зв'язку із цією роботою позивач та його родина зазнали переслідувань з боку невідомих озброєних людей, які звинуватили його у співпраці з «невірною». Внаслідок переслідувань було вбито батька позивача, що слугувало причиною виїзду позивача з країни громадянського походження.

14. Рішенням ДМС України від 27.04.2015р. №344-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 цього Закону, відсутні.

15. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14.08.2015р. по справі №815/2972/15, яку ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.10.2015р. залишено без змін, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 27.04.2015р. №344-15. Вказані судові рішення залишені без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.04.2016.

16. 16.06.2016 року ОСОБА_4 вдруге звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17. Наказом Головного управління державної міграційної служби в Одеській області від 16.06.2016 року №115 відмовлено у прийнятті заяви ОСОБА_4 з посиланням на ч.6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, якій раніше було відмовлено у наданні захисту, у зв'язку з відсутністю умов передбачених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону, й зазначені умови не змінились.

18. За результатами судового оскарження вказаного наказу постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10.11.2016, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.03.2017, по справі №815/3058/16, визнано неправомірним та скасовано наказ Головного управління державної міграційної служби в Одеській області від 16.06.2016р. №115 та зобов'язано відповідача розглянути заяву стосовно ОСОБА_4. При цьому, суд виходив з того, що міграційним органом порушено законодавчо визначений порядок розгляду відповідної заяви, а саме: позивачем були надані додаткові документи, які не були предметом дослідження при первинному розгляді заяви ОСОБА_4, аналіз яких повинен проводитись протягом 15 днів з дня реєстрації заяви, а не протягом одного робочого дня, як це мало місце у даному випадку.

19. З метою більш досконалого вивчення обставин, за яких позивач звернувся із заявою про надання йому статусу біженця в червні 2017 року, відповідачем була проведена співбесіда з позивачем, що підтверджується протоколом від 14.06.2017 року, в ході якої ОСОБА_4 повідомляв схожі обставини з викладеними в поданій до управління міграційної служби в Одеській області заяві.

20. 14.06.2017р. Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ №110 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

21. Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

22. Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23. Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

24. Абзац 7 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI:Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

25. Частина 6 статті 8 Закону № 3671-VI: Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

26. Частина 6 статті 5 Закону № 3671-VI:Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

27. Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція): У цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

28. Пункт 5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 (далі - Директиви № 8043/04): заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

29. Пункт 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництва): особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

30. Пункт 66 Керівництва: для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

31. Пункт 95 Керівництва: У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

32. Стаття 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU: з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

33. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

34. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

35. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

36. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

37. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками статусу біженця; до нього не застосовувалось фізичне насилля, або утиски в регіоні постійного проживання; покидав країну походження не з причин переслідування його особисто чи членів його сім`ї; не вказав яким чином порушувалися його права на батьківщині. До того ж, зазначена ОСОБА_4 інформація носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.

38. Таким чином, доводи скаржника щодо обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідувань не заслуговують на увагу.

39. З аналізу частини 6 статті 5 Закону № 3671-VI та статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU випливає, що підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є відсутність нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником під час попереднього розгляду відповідної заяви щодо того, чи може він кваліфікуватися як біженець.

40. Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачу було надано позивачем нові докази, а саме - реєстраційна картка Міжнародної організації Охорони здоров'я для підтвердження його факту перебування у трудових відносинах з даною організацією та копія сертифікату про проходження тренінгу під час роботи у даній організації. Проте аналіз даних документів піддав сумнів у їх достовірності та справжності, про що свідчили такі ознаки, як : деякий текст є не чітким та розмитим, інформація стосовно заявника розміщена поверх ліній, деякі установчі дані та назва міністерства розміщена поверх печатки.

41. Крім того, наявні розбіжності у показаннях ОСОБА_4, які зазначені в протоколі співбесіди від 14.06.2017 року. Зокрема, щодо інформації про свій національний паспорт, який за протоколом від 03.09.2013 року за словами позивача він залишив у чоловіка, який його проводив в Москві (Російська Федерація), а за протоколом від 14.06.2017 року він зазначив що неповнолітнім паспорт не видавали. Також, під час проведення повторної співбесіди, позивач не вказав випадки його переслідування у країні походження за однією з конвенційних ознак, або насильства, катування чи нелюдського поводження; не надав інформації щодо переслідувань його родичів. При цьому позивач стверджував, що ні він, а ні його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій в регіоні постійного проживання або поза його межами.

42. Таким чином Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного наказу №110 від 14.06.2017р., оскільки до поданої заяви, що є предметом цього судового розгляду додано нові документи, які не були предметом попереднього розгляду заяви про визнання біженцем, що містять елементи неправдивої інформації.

43. Щодо доводів позивача про відсутність в рішеннях судів попередніх інстанцій будь - яких посилань на інформацію про країну походження скаржника, Суд зазначає, що дані доводи не є обґрунтованими та спростовуються тим, що в текстах згаданих рішень наводиться інформація про м. Мазарі-Шаріф - останнє місце проживання позивача в Афганістані, із загальним стану безпечності на теперішній час.

44. Суд також зазначає, що згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного,які можуть бути як усні, так і документальні. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

45. Зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції до 15 грудня 2017 року , що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

46. Тому доводи скаржника щодо порушення судами норм процесуального права в частині покладення обов`язку доказування протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на самого ж суб`єкта спростовуються вищевикладеними нормами міжнародних правових актів, які підтверджують обов`язок особи щодо доведення побоювань стати жертвою переслідування у країні походження біженця.

47. Твердження позивача про необґрунтованість висновків суду про те, що Російська Федерація є третьою безпечною країною, Суд відхиляє з огляду на наступне.

48. До Конвенції про статус біженців, прийнятої 28.07.1951 Конференцією повноправних представників з питань статусу біженців і апатриді, що скликана у відповідності до Резолюції 428 (V) Генеральної асамблеї ООН від 14.12.1950, Російська Федерація приєдналася 02.02.1993, тим самим. взявши на себе зобов'язання щодо дотримання норм даної Конвенції.

49. Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_4 безпідставними та правомірно спростованими судами першої та апеляційної інстанцій, а висновки судів - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

50. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

51. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

52. Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

53. Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

54. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року - залишити без змін.

55. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді В. М. Бевзенко

В.М. Шарапа