Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 липня 2018 року

м. Київ

справа №569/5521/17

адміністративне провадження №К/9901/16623/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мороз Л.Л.,

суддів: Бучик Ю.А., Гімона М.М., -

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу № 569/5521/17

за позовом ОСОБА_1 до Рівненського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області (далі - об'єднане управління ПФУ) про визнання протиправним рішення, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_2

на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді Кузьменко Л.В., суддів Іванененко Т.В., Франовської К.С. -

ВСТАНОВИВ:

06 квітня 2017 року представник ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив зобов'язати об'єднане управління ПФУ поновити нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, починаючи з 15 грудня 2016 року відповідно до вимог частини першої статті 47 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058- IV).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що окремого рішення про припинення виплати пенсії позивачу відповідачем не приймалося, а фактично ОСОБА_1 припинено виплату пенсії по втраті годувальника на підставі листа управління праці та соціального захисту населення Рівненської міської ради від 15 грудня 2016 року №08-9642. Вважає рішення відповідача щодо припинення та відмову позивачу у відновленні виплати пенсії протиправними.

Рівненський міський суд Рівненської області постановою від 27 червня 2017 року задовольнив позовні вимоги.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що припинення виплати позивачці пенсії у зв'язку зі скасуванням 15 грудня 2016 року Управлінням праці та соціального захисту населення Рівненського міськвиконкому довідки від 12 січня 2015 року № 5612000669 від 12.01.2015, про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 у зв'язку з її тривалою відсутністю (понад 60 днів) за місцем проживання, суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставами наведеними в Законі № 1058-IV, оскільки перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частині першій статті 49 Закону № 1058-IV є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 жовтня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове - про відмову в позові.

Відмовляючи в позові суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідачем не було порушено частину першу статті 49 Закону № 1058-IV, оскільки відповідач припиняючи виплату пенсії позивачу строком на шість місяців, керувався положеннями Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон №1706-VII) та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Порядок № 365, Постанова № 365, відповідно).

02 листопада 2017 року представник позивача - адвокат ОСОБА_2 звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року, а постанову Рівненського міського суду Рівненської області від 27 червня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що посилання апеляційного суду на підзаконний нормативно-правовий акт, у тому випадку, коли спірні відносини підлягають урегулюванню лише у порядку визначеному Законом України, є незаконним, адже ні в Законі № 1058-IV, ні в Законі №1706-VII відсутня така підстава для припинення виплати пенсії, як скасування довідки внутрішньо переміщеної особи.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 08 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребував матеріали справи.

04 грудня 2017 року до суду касаційної інстанції надійшли заперечення від відповідача на зазначену касаційну скаргу, в яких об'єднане управління ПФУ просить залишити без задоволення останню, а оскаржуване судове рішення без змін.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Пунктом 4 частини першої розділу VII Перехідних положень КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (частини третя статті 3 КАС України).

Верховний Суд, переглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває на пенсійному обліку в Пенсійному фонді України та з 01 серпня 2014 року отримує пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону № 1058-.

ОСОБА_1 постійно проживала та була зареєстрована в м. Краснодон Луганської області. У зв'язку із початком антитерористичних дій на території Луганської та Донецької областей позивач звернулася із заявою про взяття на облік та виплату пенсії до іншого територіального органу Пенсійного фонду України - в м. Рівне.

Відповідно до довідки від 12 січня 2015 року № 5612000669 ОСОБА_1 взято на облік як особу, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, та перебуває за адресою АДРЕСА_1.

З січня 2015 року для виплати пенсії позивача взято на облік в об'єднаному управлінні ПФУ.

В грудні 2016 року відповідачем припинено ОСОБА_1 виплату пенсії, у зв'язку з чим остання 23 лютого 2017 року звернулась до пенсійного органу з завою про поновлення виплати.

Листом від 07 березня 2017 року № 231/10 позивачу повідомлено, що з 15 грудня 2016 року виплату пенсії їй припинено відповідно до листа управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Рівненської міської ради від 15 грудня 2016 № 08-9642, з якого слідує, що відповідно до статті 12 Закону №1706-VII, 15 грудня 2016 скасовано дію довідки від 12 січня 2015 № 562000669, виданої на ім'я ОСОБА_1, на підставі інформації про тривалу відсутність (понад 60 днів) за місцем проживання, наданої Державною прикордонною службою України 29 листопада 2016 листом за №0.64-25706/0/15-16.

Відповідно до довідки від 22 лютого 2017 року за №0000122415 позивача знову було взято на облік внутрішньо переміщеної особи з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції за місцем фактичного проживання/перебування: АДРЕСА_1.

Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів зазначає, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У зазначеному рішенні Конституційного Суду України та відповідній практиці Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Водночас Законом № 1058-IV не передбачено такої підстави припинення виплати пенсії, як скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи чи зміна місця проживання.

Суд апеляційної інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив із того, що відповідач правомірно припинив виплату пенсії позивачу, посилаючись, зокрема на постанову № 365.

Однак, як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статтею 49 цього Закону.

Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Тому, припиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії Суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.

Отже, встановлення Касаційним адміністративним судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 15 грудня 2016 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Крім того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів приходить до висновку, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що спричинило скасування ним законної постанови суду першої інстанції.

Керуючись статтями 345, 349, 352, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року скасувати. Постанову Рівненського міськрайонного суду Рівненської області від 27 червня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

Л.Л. Мороз

А.Ю. Бучик

М.М. Гімон,

Судді Верховного Суду