ПОСТАНОВА

Іменем України

31 липня 2018 року

м. Київ

справа №127/4952/17

адміністративне провадження №К/9901/33536/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Мороз Л.Л., Бучик А.Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 10 травня 2017 року (суддя Венгрин О.О.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року (головуючий суддя Гонтарук В.М., судді: Граб Л.С., Біла Л.М.) у справі №127/4952/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, в якому просив визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі по тексту - Головне УПФ) протиправними, зобов'язати Головне УПФ поновити виплату пенсії за вислугу років з 1 квітня 2015 року у призначеному розмірі згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі по тексту - Закон №2262-ХІІ).

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він у період з 28 грудня 1992 року по 30 грудня 2010 року проходив службу в органах внутрішніх справ. З 31 грудня 2010 року він перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного Фонду України у Вінницькій області, та отримував пенсію за вислугу років згідно Закону №2262-ХІІ. З 1 листопада 2013 року працює в Іллінецькому райсуді Вінницької області на посаді судді. Проте, з 1 квітня 2015 року відповідач не виплачує йому пенсію за вислугу років, що на думку позивача, є неправомірним.

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 10 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року скасовано постанову суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог за період з 1 квітня 2015 року по 7 вересня 2016 року, а позовні вимог в цій частині залишено без розгляду. В решті постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що ОСОБА_1 з 30 грудня 2010 року перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Вінницькій області, як отримувач пенсії за вислугу років відповідно до Закону №2262-ХІІ.

З 1 листопада 2013 року по даний час позивач працює суддею Іллінецького районного суду Вінницької області.

З 1 квітня 2015 року позивачу припинено виплату пенсії за вислугу років.

На звернення позивача щодо поновлення виплати пенсії, 16 січня 2017 року Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області надано позивачу відповідь, в якій зазначено, що Законами України №213 від 02.03.2015 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», №911 від 24.12.2015 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», №1774-VIII від 06.12.2016 р., внесено зміни до ст. 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», за якими пенсії особам, які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «;Про судоустрій і статус суддів», «;Про прокуратуру», призначені раніше пенсії не виплачуються. Також зазначено, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 р. №7-рп/2016 ОСОБА_1 нараховано доплату пенсії за період з 20.12.2016 р. по 31.12.2016 р. в розмірі 2503,05 грн. (а.с. 13)

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо припинення виплати пенсії позивачу є правомірними.

З такими висновками суду першої інстанції у повному обсязі не погодився суд апеляційної інстанції, зазначивши, що у період з 1 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року позивач мав право на поновлення виплати пенсії за вислугу років, оскільки відпали підстави, передбачені ст.54 Закону №2262-ХІІ, для невиплати позивачу пенсії, призначеної відповідно до цього Закону. Разом з тим, встановивши, що вимоги за період з 1 квітня 2015 року до 7 вересня 2016 року заявлені поза межами встановленого строку звернення до суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення їх без розгляду. Щодо позовних вимог за період з 7 вересня 2016 року, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для їх задоволення.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення і прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що Конституційним Судом України прийнято рішення №7-рп/2016 від 20 грудня 2016 року, яким визнано неконституційними положення Закону №2262-ХІІ зі змінами, а саме - першого речення частини першої статті 54, відповідно до яких тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються. Позивач наголошує, що у вказаному Рішенні Конституційний Суд України наголосив, що заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, у зв'язку, зокрема, з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені. Призупинення виплати призначеної пенсії особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом №2262, порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною п'ятою статті 17 Конституції України, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.

Також позивач наголошує на тому, що пенсія за вислугу років є його соціальною гарантією, і за змістом ст.22 Конституції України, не може бути скасована при прийнятті нових законів. Посилаючись на рішення Конституційного Суду України та практику Європейського Суду з прав людини, вважає, що суди неправильно вирішили справу по суті спору. Щодо строків звернення до суду з позовом, позивач зазначає, що про порушення його прав йому стало відомо з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення №7-рп/2016 від 20 грудня 2016 року. До цього часу позивач покладався на дотримання відповідачем норм чинного законодавству, у зв'язку з чим не міг і не повинен був дізнатись про порушення його прав.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідач, посилаючись на правильність висновків судів першої і апеляційної інстанції, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а судові рішення залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

1 квітня 2015 року набрав чинності Закон № 213-VIIІ, яким внесено зміни до статті 54 Закону №2262-ХІІ та визначено, що тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, особам, яким пенсія призначена відповідно до цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" ), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України "Про статус народного депутата України" , "Про державну службу" , "Про прокуратуру" , "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI), пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється.

Отже, з 1 квітня 2015 року призначені за Законом №2262-ХІІ пенсії за вислугу років не виплачуються, у разі роботи осіб на посадах, які дають право на призначення, зокрема, пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) у порядку та на умовах, передбачених Законом №2453-VI.

Разом з тим, пунктом п'ятим Прикінцевих положень Закону № 213-VIIІ передбачено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до вищезазначених законів.

Оскільки Закон №213-VIIІ не скасовано, його положення не визнано неконституційними, а до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, то, відповідно, з вказаної дати скасовано норми пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, відповідно до Закону №2453-VI.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що з 1 червня 2015 року особи, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, згідно з Законом №2453-VI, втратили право на пенсійне забезпечення відповідно до вказаного Закону, і з цієї дати їм повинна бути відновлена виплата пенсії за вислугу років, призначена відповідно до Закону №2262-ХІІ.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №698/1064/15-а.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими в частині зобов'язання відповідача поновити йому виплату пенсії за віком починаючи з 1 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року.

Разом з тим, відповідно до частин першої та другої статті 99 КАС України в редакції, що діяла до 15.12.2017 року, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Згідно ст. 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи..

Колегія суддів касаційного суду вважає, що будь-які об'єктивні чи суб'єктивні обставини не позбавляли позивача можливості звернутися до суду у визначені законом строки з відповідним позовом до відповідача, якщо позивач вважав, що діями чи бездіяльністю відповідача порушуються його права та законні інтереси. Пенсія є періодичним платежем, про зупинення його виплати позивач знав, а тому в разі незгоди, мав право звернутися до суду.

Доводи скаржника, що він покладався на дотримання відповідачем законодавчих норм не є тією об'єктивно непереборною обставиною, яка позбавляла його на вчасне звернення до суду, оскільки Закони, які регулюють пенсійне забезпечення публікують в офіційних друкованих виданнях і є загальнодоступними, а за змістом ст.99 КАС України початок відліку строків звернення до суду законодавець пов'язує з моментом не тільки коли особа фактично дізналася про порушення своїх прав, але й повинна була дізнатися.

З огляду на викладене, з урахуванням часу звернення позивача з позовом до суду (7 березня 2017 року), суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги за період з 1 квітня 2015 року до 7 вересня 2016 року підлягають залишенню без розгляду.

Посилання, що про порушення своїх прав позивач дізнався з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення №7-рп/2016 від 20 грудня 2016 року колегія суддів вважає безпідставними, оскільки положення, які визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто вказане рішення не впливає на правовідносини, які виникли у 2015 році.

Вирішуючи питання про наявність у позивача права на отримання пенсії за віком починаючи з 7 вересня 2016 року по дату подання позову (7 березня 2018 року), суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 911-VIII від 24.12.2015 внесено зміни до ст. 54 Закону №2262-ХІІ перше речення частини першої викладено в такій редакції: «Тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються»; у частині другій цифри « 2016» замінено цифрами « 2017».

Отже, з 1 січня 2016 року призначені пенсії не виплачуються, у разі роботи осіб на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів».

Проте, 20 грудня 2016 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення №7-рп/2016 яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-XII зі змінами, а саме: першого речення частини першої статті 54, відповідно до яких тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються.

За змістом, п.2 вказаного рішення, положення частини сьомої статті 43, першого речення частини першої статті 54 Закону №2262-XII зі змінами, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

На виконання вимог цього рішення відповідач виплатив позивачу пенсію з 20 грудня 2016 року по 31 грудня 2016 року у розмірі 2503,05 грн.

Вирішуючи позовні вимоги за період з 1 січня 2017 року, суди правильно виходили з того, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 1774-VIII від 06.12.2016 внесено зміни до ст. 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", згідно з якими тимчасово, по 31 грудня 2017 року, особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи, учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", та осіб, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист"), які займають посади державної служби, визначені Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу", а також працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України "Про прокуратуру", "Про судоустрій і статус суддів", призначені пенсії не виплачуються".

Вказані норми не скасовані у встановленому законом порядку та не визнані неконституційними.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог за період з 7 вересня 2016 року, оскільки відповідач в межах спірних правовідносин діяв у відповідності до норм законодавства, які їх регулюють та були чинними у відповідний період.

Доводи касаційної скарги не спростовують таких висновків суду, оскільки ґрунтуються, фактично, на незгоді з прийнятими Законами, а не їх застосуванням Головним УПФ.

Доводи про наявність дискримінаційного ставлення до осіб, в залежності від зміни їхнього статусу не знайшли свого підтвердження в ході касаційного перегляду, оскільки за визначенням пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Відповідно до статті 24 Конституції України, статей 2, 7 Загальної декларації прав людини, статей 2, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( стаття 14, стаття 1 Протоколу № 12 до Конвенції) необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками.

У рішеннях Європейського суду з прав людини зазначено, що лише розрізнення, яке базується на персональній ознаці, за якою особа чи групи осіб відрізняються один від одного, можна характеризувати як дискримінацію (рішення у справах «Карсон та інші проти Сполученого Королівства», «Кьєльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії»). Суд деталізує вимоги до природи ознак, за якими забороняється дискримінація, та встановлює, що категорія «інші ознаки» поширюється винятково на такі ознаки, які за своєї природою є достатньо подібними до ознак, які вже перелічені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тобто відносяться до визначального для ідентичності особи вибору або є невід'ємними, вродженими та незмінними характеристиками (рішення у справі «Петерка проти Чеської Республіки»).

Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.

Проте, статус працюючої особи і непрацюючої є різними (протилежними), у зв'язку з чим, відсутні підстави вважати, що врегулювання законодавством умов пенсійного забезпечення щодо працюючої особи і непрацюючої є проявом дискримінації - розрізненим ставленням до особи за притаманною їй певною персональною ознакою. Перебування особи у трудових відносинах (на публічній службі) не можна вважати персональною ознакою в розумінні поняття дискримінації, а різне регулювання умов соціального захисту - визнавати обмеженням у реалізації або користуванні правами та свободами.

Стосовно інших посилань касаційної скарги, то колегія суддів критично оцінює такі з огляду на їх необґрунтованість та зазначає, що згідно п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом касаційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 345, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 10 травня 2017 року у нескасованій частині та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року у справі №127/4952/17 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Л.Л. Мороз

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду