Історія справи

Ухвала КАС ВП від 30.07.2019 року у справі №400/3203/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2020 року

м. Київ

справа №400/3203/18

касаційне провадження №К/9901/20454/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С. М.,

суддів: Тацій Л. В., Шарапи В. М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Миколаєві на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27.06.2019 (головуючий суддя: Шеметенко Л. П., судді: Стас Л. В., Турецька І. О.) у справі №400/3203/18 за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м.

Миколаєві до Державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг при виконавчому комітеті Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області Свяченого Віктора Юрійовича, Виконавчого комітету Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування рішень,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2018 року Публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Миколаєві (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг при виконавчому комітеті Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області Свяченого Віктора Юрійовича (далі державний реєстратор Свячений В. Ю.), Виконавчого комітету Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, треті особи: ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1), ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2), в якому просило:

визнати протиправним і скасувати рішення Державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг при виконавчому комітеті Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області Свяченого В. Ю. №37436858 від
06.10.2017 щодо іпотечного майна за адресою: АДРЕСА_1;

визнати протиправним і скасувати рішення Державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг при виконавчому комітеті Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області Свяченого В. Ю. №374536176 від
06.10.2017 щодо іпотечного майна за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказав на те, що державний реєстратор, за відсутності законних підстав, прийняв рішення про припинення іпотеки та заборони відчуження за іпотечним договором. Ці рішення порушують права позивача як іпотекодержателя, оскільки він позбавлений можливості задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок предмета іпотеки, право на задоволення яких було встановлено рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 24.05.2011 у справі № 2-1322/11.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.03.2019 позов задоволено.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції насамперед виходив з того, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що державний реєстратор не надав жодного документа, на підставі яких ним були прийняті оскаржувані рішення про припинення іпотеки та про припинення заборони відчуження нерухомого майна.

Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27.06.2019 скасовано рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.03.2019, а провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 239 КАС України у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адмінсудочинства. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що даний спір пов'язаний із захистом майнових прав позивача на предмет іпотеки, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав касаційну скаргу, у якій з посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Скаржник стверджує, що у цій справі відсутній спір про право, позаяк дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. Відповідно, захист прав та інтересів особи від наслідків рішень, прийнятих суб'єктом владних повноважень з порушеннями, що полягають у перевищенні повноважень, порядку та процедури, умов та інших визначених законодавством особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має розглядатися у встановленому КАС України порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 29.07.2019 відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 27.11.2020 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.

На адресу Верховного Суду від третьої особи - ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому остання з посиланням на законність та обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції просить суд залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Інші учасники справи правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористалася.

Верховний Суд переглянув оскаржуване судове рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з'ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судом, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та встановив таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23.07.2007 між ПП "Олімп-Агро" та ВАТ "Державний експортно-імпортний банк України" було укладено кредитний договір №6207К13.

На забезпечення виконання умов цього договору між Банком та ОСОБА_1 (як майновим поручителем за ПП "Олімп-Агро" за кредитним договором) укладено іпотечний договір №6207Z24, предметом якого була нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Одночасно з посвідченням іпотечного договору нотаріусом було накладено заборону відчуження нежитлової будівлі.

В свою чергу, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна" вбачається, що відносно зазначеної вище нежитлової будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в Державному реєстрі іпотек під реєстраційним номером 5351096 було зареєстровано іпотеку, а в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна під реєстраційним номером 5350890 було зареєстровано заборону на нерухоме майно.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 24.05.2011 у справі №2-1322/11 задоволено позов ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки - нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

08.02.2012 за вказаним рішенням виданий виконавчий лист та 27.05.2016 відкрито виконавче провадження з примусового його виконання.

Крім того, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про обтяження щодо вказаного майна, 04.06.2013 до Реєстру було внесено запис про арешт нерухомого майна на підставі постанови старшого державного виконавця Центрального ВДВС Миколаївського міського управління юстиції від 29.05.2013 ВП №31308401 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Також 13.02.2015 до Реєстру було внесено запис про арешт нерухомого майна на підставі постанови старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Миколаївського районного управління юстиції від 12.02.2015 ВП №44776981 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Разом з цим, згідно інформації, зазначеній у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, на підставі рішень державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг при виконавчому комітеті Нечаянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області Свяченого В. Ю. від 06.10.2017 у були внесені відомості до цих Реєстрів про припинення іпотеки та про припинення обтяжень щодо зазначеного вище нерухомого майна.

Зокрема, на підставі рішення № 37436858 від 06.10.2017 було припинено іпотеку, а на підставі рішення № 37453617 від 06.10.2017 державним реєстратором припинено обтяження у вигляді арешту майна на підставі постанов старших державних виконавців, а також у вигляді заборони на нерухоме майно, накладеної 23.07.2007 на підставі іпотечного договору.

В подальшому, право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28.11.2017 №38393039, прийнятого на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Оптима ЕвісГрупп".

Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з.. питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів..". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".

Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ЦК України (частина 2 статті 509 ЦК України). Однією з таких підстав є договори (пункт 1 частини 2 статті 11 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 626 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина 1 статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України).

Поняття іпотеки деталізовано у статті 1 Закону України "Про іпотеку", яка визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України.

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку", пункт 1 частини 1 і речення 2 цієї частини статті 593 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою з протиправними, на думку позивача, діями державного реєстратора щодо припинення іпотеки та обтяжень щодо нежитлової будівлі переданої Банку згідно з іпотечний договір №6207Z24 в забезпечення виконання основних зобов'язань за кредитним договором.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Таким чином, позивач фактично оскаржує не стільки дії державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, як заявляє вимоги щодо поновлення майнових права на нерухоме майно, що свідчить про приватно-правовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі 757/1660/17ц дійшла висновків, що розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства.

Також, згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, якщо позивач не був заявником стосовно оскаржених ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято спірне рішення, здійснено оскаржуваний запис.

Відповідно до частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення з цим позовом до суду; далі - ЦПК України), кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За правилами частини 1 статті 19 ЦПК України, у наведеній вище редакції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов'язків.

Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що відносини, що склалися між сторонами у цій справі, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі, оскільки в цьому випадку є спір про право цивільне.

Таким чином, права іпотекодержателя (позивача) на відновлення зобов'язання підлягають захисту судом цивільної юрисдикції відповідно до положень статті 16 ЦК України.

Та обставина, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, не змінює правову природу спірних правовідносин та не робить цей спір публічно-правовим, оскільки вимоги позивача не стосуються захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Крім того, з огляду на те, що спірне нежитлове приміщення передано у власність третьої особи, розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства не дозволить в повній мірі відновити майнові права позивача.

Верховний Суд наголошує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правих підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України.

Доводи скаржника не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції.

За правилами частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення, а тому підстави для його скасування - відсутні.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Миколаєві залишити без задоволення.

Постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27.06.2019 у справі №400/3203/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін

Л. В. Тацій

В. М. Шарапа