Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 березня 2018 року

Київ

справа №809/1041/16

адміністративне провадження №К/9901/24494/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Мороз Л.Л.,

суддів: Бучик А.Ю., Гімона М.М.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу № 809/1041/16

за позовом Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду, прийняту 26 січня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого - Старунського Д.М., суддів: Багрія В.М., Мікули О.І.,

в с т а н о в и в :

Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1, в якому просило стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 20533,33 грн. та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 1294,02 грн.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою позов задоволено. Постановлено стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 20533,33 грн. та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 1294,02 грн.

Як встановлено, ОСОБА_1 зареєстрований Івано-Франківським обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів та є фізичною особою-підприємцем, який здійснює господарську діяльність та використовує найману працю.

Середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача на момент проведення перевірки складала 17 осіб.

Норматив робочих місць для інвалідів по даному підприємству згідно зі статтею 19 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» становив 1 особа.

За незайняте інвалідом робоче місце позивачем нараховано 20533,33 грн. адміністративно-господарських санкцій та 1294,02 грн. пені за несвоєчасну сплату таких санкцій.

Суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про задоволення позову, виходив з того, що відповідач не виконав обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів та не повідомляв щомісячно про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) шляхом подачі звіту за формою № 3-ПН.

У касаційній скарзі відповідач заявив вимогу про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Заявник вказує, що створив робочі місця для інвалідів, інформував про наявність вакансій, вживав заходів для працевлаштування.

Позивач до суду касаційної інстанції заперечень чи пояснень не подав.

Суд, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Частинами першою та другою статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-ХІІ) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

У відповідності до статті 20 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації.

Отже, законом передбачена відповідальність підприємств, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону № 875-ХІІ пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року № 5067-VІ «Про зайнятість населення» (набрав чинності з 01 січня 2013 року) роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Слід зазначити, що обов'язок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 01 березня 1991 року № 803-XII «Про зайнятість населення», який втратив чинність 01 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.

Отже, з 01 січня 2013 року періодичність подання звітів 3-ПН не була регламентована законом.

Вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 (далі - Наказ № 316).

Згідно з Наказом № 316 форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Наказ № 316 набрав чинності 12 липня 2013 року, а тому з цієї дати встановлено обов'язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії.

Тобто, на час спірних правовідносин законодавство не встановлювало обов'язку підприємств подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю. У 2015 році, за який до відповідача застосовано санкції, існував обов'язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії.

Підтвердження актуальності вакансій роботодавцем законодавством на час спірних правовідносин не передбачено.

Таким чином, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції, що відповідач був зобов'язаний повідомляти про наявність вакансій щомісячно.

Між тим, відповідач стверджував, що він подавав форму 3-ПН у 2014 році та надав копію звітності форми № 3-ПН.

Згідно з частинами 1, 3 статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте, в порушення вказаних норм суд апеляційної інстанції не дослідив наявну в матеріалах справи копію звітності форми № 3-ПН.

Суд касаційної інстанції, відповідно до положень частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Пунктом 1 частини 2 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції повністю з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 344, 349, 353, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду, прийняту 26 січня 2017 року у справі № 809/1041/16 скасувати повністю і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

Л.Л. Мороз

М.М. Гімон

А.Ю. Бучик ,

Судді Верховного Суду