ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2020 року

м. Київ

справа № 520/94/19

адміністративне провадження № К/9901/18143/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року (суддя Сліденко А.В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року (судді Ральченко І.М., Катунов В.В., Бершов Г.Є.) у справі № 520/94/19 за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Харківської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У січні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Апеляційного суду Харківської області (далі - відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті судді Апеляційного суду Харківської області ОСОБА_1 у повному обсязі заробітної плати за грудень 2018 року;

- зобов`язати Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за грудень 2018 року в сумі 91 199,08 грн.

На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 має право на отримання суддівської винагороди відповідно до Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у розмірі 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням коефіцієнта 1,1 та доплат за вислугу років і науковий ступінь кандидата юридичних наук. Однак, замість належних позивачу 119 787,53 грн суддівської винагороди за грудень 2018 року, йому фактично нараховано 28 558, 45 грн. Порушення своїх прав ОСОБА_1 убачає в тому, що всупереч норм Закону № 2453-VI суддівська винагорода за грудень 2018 року була розрахована з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що складає 1762,00 грн, а також без нарахування надбавки за вислугу років та доплати за науковий ступінь.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 12 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року, в задоволенні позову відмовив.

Мотиви, з яких суди попередніх інстанцій виходили при прийнятті зазначених судових рішень, ґрунтуються на тому, що на момент існування спірних правовідносин (грудень 2018 року) позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання, а пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, був чинним, а тому відповідач не мав правових підстав для застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для обрахування суддівської винагороди. Крім того,

Стосовно невиплати позивачу надбавки за вислугу років та доплати за звання кандидата юридичних наук суди попередніх інстанцій зазначили, що ОСОБА_1 досяг граничного віку перебування на посаді професійного судді 21 листопада 2014 року. Водночас, Рішенням Конституційного суду України від 04 грудня 2018 року у справі № 11-р/2018 не надано офіційного тлумачення норм закону з приводу оплати праці професійного судді після досягнення ним 65-річного віку. Тому, при розв`язанні даного питання суди виходили з того, що після досягнення 65-річного віку особа автоматично втрачає повноваження судді, проте продовжує залишатись у цьому правовому статусі аж до видання наказу про відрахування із штату суду.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

На рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Скаржник вказує, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій є помилковими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи. Зокрема, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції посилався на пункт 22 розділу XII Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року, відповідно до якого права на отримання суддівської винагороди у розмірах, встановлених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді. Однак, це твердження суду є помилковим, оскільки порядок і розміри заробітної плати позивача регулюються іншим законом, а саме Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року. На думку скаржника, оскаржувані судові рішення знаходяться у протиріччі не тільки з Рішенням Конституційного Суду від 04 грудня 2018 року, але й з іншими рішеннями цього ж Суду, присвяченими побудові в Україні незалежного та справедливого суду.

Крім того, у мотивувальній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року вказано, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року передбачено низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя з незалежних від його волі обставин, зокрема, неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про звільнення судді з посади (відставку). З огляду на те, що тривалий час Вища рада правосуддя не розглядає питання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді у відставку, то останній вважає, що має право на встановлення доплат до посадового окладу, так як указані обставини не залежать від нього особисто та не обумовлені його поведінкою.

Ухвалою від 05 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М. (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюка А.Г. відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У відзиві на касаційну скаргу голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду Харківської області просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення скаргу, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року залишити без змін. Вказує, що суд першої інстанції обґрунтовано не знайшов порушень чинного законодавства України у діях відповідача при нарахуванні судді, який не проходив кваліфікаційного оцінювання, суддівської винагороди, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, який складає 1762,00 грн. Апеляційний суд правомірно погодився з таким висновком суду першої інстанції. Так само суди попередніх інстанцій правильно зауважили про те, що після досягнення 65-річного віку ОСОБА_1 втратив право на отримання доплат за вислугу років та науковий ступінь. Представник відповідача вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Ухвалою від 25 червня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Позивач з 15 грудня 1974 року та по даний час безперервно проходить публічну службу на посаді професійного судді, а з 1986 року працює суддею Апеляційного суду Харківської області. З 29 червня 1985 року позивач є кандидатом юридичних наук.

Заявою від 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 порушив перед Верховною Радою України питання про звільнення у відставку у зв`язку з досягненням 65-річного віку.

ОСОБА_1 має стаж роботи на посаді судді, який дорівнює доплаті у розмірі 80% від посадового окладу за посадою, у порядку Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» процедуру кваліфікаційного оцінювання не проходив.

За грудень 2018 року позивач отримав суддівську винагороду у сумі 28 588,45 грн.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Положеннями частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить з наступного.

Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини п`ятої статті 126 Конституції України (тут і далі - в редакції, чинній на час досягнення позивачем 65-річного віку) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Частиною першою статті 52 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI; у зазначеній вище редакції) судді, який обіймає посаду безстроково, гарантовано перебування на посаді до досягнення ним шістдесяти п`яти років, за винятком випадків звільнення судді з посади або відставки судді відповідно до цього Закону.

Питання звільнення судді з посади за віком врегульовано статтею 102 Закону №2453-VI (в редакції, чинній на час досягнення позивачем 65-річного віку) згідно якої, суддя звільняється з посади за віком з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років. Вища кваліфікаційна комісія суддів України не пізніш як за місяць до дня, зазначеного у частині першій цієї статті, зобов`язана повідомити Вищу раду юстиції про наявність підстави для звільнення судді. Вища рада юстиції вносить подання про звільнення судді у зв`язку з досягненням ним шістдесяти п`яти років до органу, який обрав або призначив суддю, не пізніш як за п`ятнадцять днів до дня, зазначеного у частині першій цієї статті. Якщо суддю з будь-яких причин не звільнено з посади, він не може здійснювати свої повноваження зі здійснення правосуддя з наступного дня після досягнення шістдесяти п`яти років.

Як установлено судами попередніх інстанцій, 21 листопада 2014 року позивач досягнув 65-річного віку та, з урахуванням положень зазначених норм, з наступного дня не виконував свої повноваження щодо здійснення правосуддя.

На час звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом (січень 2019 року), рішення про відставку ОСОБА_1 уповноваженим органом не прийнято.

Спір у даній справі виник у зв`язку з незгодою позивача з розміром нарахованої та виплаченої йому суддівської винагороди за грудень 2018 року.

Згідно з частинами першою, другою статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій. Зокрема, базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

До того ж, відповідно до частин п`ятої, сьомої статті 135 Закону № 1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Разом з тим, пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII обумовлює, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).

З обставин справи слідує, що ОСОБА_1 на час дії вказаних правових положень уже досяг 65-річного віку, подав заяву про відставку в установленому законом порядку та, відповідно, не проходив процедуру кваліфікаційного оцінювання.

Отже, з цього часу розмір суддівської винагороди позивача регулювався Законом № 2453-VI.

Згідно з частиною першою статті 133 Закону № 2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частин третьою, четвертої цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.

Однак, 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Разом з тим, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII (далі - Закон № 1774-VIII), що набрав чинності 01 січня 2017 року.

Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.

Згідно з пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VIII, до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З викладеного вище вбачається, що визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни Суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

У Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Натомість, Законом № 1774-VIII змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.

Отже, з прийняттям Закону № 1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.

При цьому слід зауважити, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилається позивач, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.

З огляду на викладене, Суд відхиляє доводи позивача про те, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, і погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що в спірний період відповідач не мав правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.

Що ж стосується доплат до посадового окладу позивача, то Верховний Суд зазначає наступне.

За змістом положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Отже, цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Водночас, указаним вище Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, зі змінами, а саме:

- частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Конституційний Суд України зазначив, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів. Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.

В аспекті зазначеного слід наголосити, що ОСОБА_1 не здійснює правосуддя в Апеляційному суді Харківської області у зв`язку з досягненням 65-річного віку. Ця обставина не може вважатися такою, що не залежить від позивача особисто, оскільки повноваження судді ОСОБА_1 припинилися автоматично з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п`яти років.

Однак, Рішенням Конституційного суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 не надано офіційного тлумачення норм закону з приводу оплати праці професійного судді після досягнення 65-річного віку, як і не врегульовано на законодавчому рівні.

До того ж, відповідно до частини десятої статті 135 Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Суд першої інстанції правильно зауважив про те, що така суперечливість закону у поєднанні із тим, що інтерес особи до розміру суддівської винагороди та залежній від цього параметру величині розміру довідного щомісячного утримання судді у відставці підлягає охороні за статтею 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав особи та основоположних свобод 1950 року, все ж таки не дає підстав для задоволення адміністративного позову, адже владний суб`єкт при реалізації управлінської функції має забезпечити дотримання положень чинного закону.

Як випливає з практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65).

У Рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

З огляду на встановлені обставини та їх правове регулювання Верховний Суд дійшов висновку, що нараховуючи та виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у грудні 2018 року, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк