Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 травня 2020 року

Київ

справа №820/6669/16

адміністративне провадження №К/9901/22018/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Смоковича М.І.,

Шевцової Н.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної міграційної служби України

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року (головуючий суддя - Мельников Р.В., судді - Мар`єнко Л.М., Полях Н.А.)

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року (головуючий суддя - Старостін В.В., судді - Рєзнікова С.С., Бегунц А.О.)

у справі № 820/6669/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

треті особи: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області

про скасування рішення, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, скаржник, ДМС України), треті особи: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - третя особа 1, ГУДМС України в Харківській області), Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - третя особа 2, ГУДМС України в Київській області), в якому просив скасувати наказ Державної міграційної служби України №222 від 31.08.2016 в частині що стосується громадянина Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування рішення - задоволено в повному обсязі.

Скасовано наказ Державної міграційної служби України №222 від 31.08.2016 року в частині, що стосується громадянина Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнуто на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) сплачену суму судового збору в розмірі 551 (п`ятсот п`ятдесят одна) грн 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій зазначили, що з аналізу п. 4 Розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» випливає, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає оформлення дозволу на імміграцію. А відтак, позивач не повинен був отримувати дозвіл на імміграцію. Суди також зазначили, що матеріали справи не містять доказів того, що за цей період не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1989 році, а Закон України «Про імміграцію» прийнятий 07.06.2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. І позивачу в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію. При наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб як суб`єкт владних повноважень проводило перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалося положеннями Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив та надав посвідку на постійне місце проживання в Україні. Цією ж нормою Закону УДМС України в Київській області обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку від 02.08.2016 року, на підставі якого ДМС України наказом № 222 від 31.08.2016 року скасовано як рішення відділу ГІРФО ГУМВС України в Київській області від 14.06.2004 року, так і видану на підставі такого рішення посвідку позивача на постійне місце проживання в Україні. Відтак, суди дійшли висновку про те, що є неправомірним визнання громадянина Республіки В`єтнам ОСОБА_1 таким, що не мав права на отримання посвідки на постійне проживання в Україні з підстав пропуску шестимісячного терміну для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, ст. 12 Законом України «Про імміграцію» або чинним законодавством не було передбачено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

19 червня 2017 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, в якій, скаржник, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані рішення судів, та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування поданої касаційної скарги ДМС України вказує на те, що позивачу, на виконання Закону України «Про імміграцію», для того, щоб отримати дозвіл на імміграцію необхідно було звернутися протягом шести місяців з дня набрання чинності даного Закону, тобто до 07.02.2002 із заявою про видачу посвідки на постійне проживання в Україні. Оскільки позивач звернувся із заявою 26.06.2003, то він не може вважатися особою , яка має дозвіл на імміграцію і до нього неможливо застосувати положення ст. 12, 13 Закону України «Про імміграцію». Також скаржник посилається на те, що судами не враховано приписи абзацу 3 пункту 2.9. розділу ІІ та абзац 3 пункту 3.7 розділу ІІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання. Так, даними приписами передбачено повноваження голови ДМС України скасовувати рішення про видачу посвідки або про відмову у видачі посвідки, що прийняті з порушеннями вимог закону. Відтак, рішення про посвідки на постійне проживання прийняте з порушенням вимог закону та підлягає скасуванню відповідно до п. 2.9. розділу ІІ Тимчасового порядку, а не на підставі ст. 12,13 Закону України «Про імміграцію», як було зазначено судом першої та апеляційної інстанцій.

Позивачем відзиву чи заперечень на подану касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 липня 2017 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року касаційну скаргу Державної міграційної служби України призначено до касаційного розгляду в попередньому судовому засіданні.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Позивач, громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 прибув в Україну у 1989 році з метою працевлаштування, і працював на Заводі «Ленінська кузня» з 1989 року по 1993 рік. В подальшому після звільнення з роботи залишився проживати в Україні.

За клопотанням позивача ВГІРФО ГУМВС України в Київській області 14.06.2004 року прийнято рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання в Україні відповідно до абз. 4 п. 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 видано тимчасову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.06.2004 року.

Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо обміну посвідки на постійне проживання, проте листом від 29.11.2016 року № 04/1-23725 «Щодо обміну посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_1 » повідомлений про скасування посвідки на постійне проживання в Україні наказом № 222 Державної міграційної служби України від 31.08.2016 року (а.с. 7).

Відповідно до п. 8 Наказу Державної міграційної служби України № 222 від 31.08.2016 року на підставі висновку УДМС у Київській області від 02.08.2016 року стосовно ОСОБА_1 наказано:

- скасувати повністю рішення відділу ГІРФО ГУМВС України в Київський області від 14.06.2004 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.06.2004 року визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню (а.с. 11).

При цьому, матеріали справи містять рішення у формі висновку, складеного управлінням ДМС України в Київській області про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні, затверджений начальником УДМС України в Київській області, яким вирішено вважати, що висновок від 14.06.2004 року ВГІРФО ГУМВС України в Київській області про задоволення клопотання громадянина СРВ ОСОБА_1 про видачу посвідки на постійне проживання прийнято з порушеннями Закону України «Про імміграцію» (а.с. 8-9).

Вказане рішення (висновок) Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області, вмотивоване тим, що посвідку на постійне проживання в Україні позивачу оформлено у порушення абз. 4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», оскільки позивач звернувся про видачу посвідки після закінчення терміну, встановленого абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень вказаного Закону, де зазначено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI) іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.

Згідно з абзацом 6 статті 1 Закону України «Про імміграцію» (в редакції чинній станом на червень 2004 року, далі - Закон № 2491-ІІІ) посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Відповідно до частини четвертої статті 11 особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень цього Закону передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Відповідно до розділу V Прикінцевих положень Закону № 2491-ІІІ, цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування.

07 липня 2001 року вказаний Закон опубліковано у виданні "Урядовий кур`єр" № 119.

Відповідно до пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15 липня 2013 року № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за № 1335/23867 (далі - Наказ №681), рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом Голови ДМС України повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС України, визнаються недійсними та підлягають вилученню.

Відповідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Положеннями пункту 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251 (далі - Порядок № 251) встановлено, що посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України «Про імміграцію».

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), внесені Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ, за правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Аналіз наведених правових норм дають підстави для висновку, що посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію.

При цьому, іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ.

Враховуючи, що Закон України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ опубліковано 07 липня 2001 року у виданні "Урядовий кур`єр" № 119, отже цей Закон набув чинності 07 серпня 2001 року.

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 прибув в Україну у 1989 році з метою працевлаштування, і працював на Заводі «Ленінська кузня» з 1989 року по 1993 рік. В подальшому після звільнення з роботи залишився проживати в Україні Із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні ОСОБА_1 звернувся 26.06.2003, тобто з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ, як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону.

Водночас, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні у 2003 році відповідачем була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України.

При цьому відповідач керувався пунктом 4 Розділу V "Прикінцеві положення "Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідачем виявлено не було та надано ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання в Україні.

З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію.

За такого правового врегулювання та обставин справи Верховний Суд прийшов до висновку про неправомірність наказу ДМС України від 31 серпня 2016 року № 222 в частині пункту 8 з підпунктами 8.1, 8.2, 8.3, що стосуються ОСОБА_1 .

Аргументи скаржника про те, що ДМС України при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Порядку №681, тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Суд зауважує, що аналогічна правова позиція викладена в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 820/1863/17, від 26.06.2019 у справі № 820/4595/17.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи Державної міграційної служби України безпідставними та правомірно спростованими судами першої та апеляційної інстанцій, а висновки судів - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді М. І. Смокович

Н. В. Шевцова