Історія справи

Ухвала КАС ВП від 26.06.2019 року у справі №826/369/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 826/369/16

адміністративне провадження № К/9901/21751/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н. М.,

суддів Єресько Л. О., Жука А. В.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №826/369/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної казначейської служби України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Державна судова адміністрація України,

про визнання відмови протиправною, зобов'язати вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2020 року (головуючий суддя: Шулежко В. П. )

і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року (головуючий суддя: Пилипенко О. Є., судді: Глущенко Я. Б., Собків Я. М. ).

УСТАНОВИЛ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2016 року ОСОБА_1 пред'явив позов до Державної казначейської служби України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області, третя особа: Державна судова адміністрація України, у якому просив:

1) визнати протиправною відмову Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області, викладену у листі від 23 листопада 2015 року №4187/15вих, щодо виплати суддівської винагороди судді у відставці ОСОБА_1;

2) зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області здійснити розрахунок, нарахування й виплату належної йому суддівської винагороди за 2014 і 2015 роки (включаючи посадовий оклад, доплату за вислугу років, грошову компенсацію за невикористані дні відпустки, матеріальну допомогу на оздоровлення) з урахуванням її індексації відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення";

3) у порядку статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виконання судового рішення в частині виплати суддівської винагороди за 2014 та 2015 роки покласти на Державну казначейську службу України.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 покликається на те, що упродовж 1994-2015 років він займав посаду судді Стахановського міського суду Луганської області, звідки був звільнений у відставку за власним бажанням.

Позивач вказує, що з липня 2014 року Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області протиправно припинило нараховувати й виплачувати йому суддівську винагороду і у позасудовому порядку відмовилося виплатити ці кошти.

З огляду на це позивач стверджує, що всупереч нормам Закону України "Про судоустрій і статус суддів" протягом 2014 та 2015 років він був необґрунтовано позбавлений суддівської винагороди.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Суди розглядали цю справу неодноразово.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано постанову суду першої інстанції й прийнято нову постанову про часткове задоволення позову:

1) визнано протиправною відмову Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за 3-4 квартали 2014 року та з 1 січня 2015 року до 28 березня 2015 року з урахуванням виплачених коштів і грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2014 рік, у відповідності до кількості невикористаних днів, та основну і додаткову відпустки за 2015 рік;

2) зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за 3-4 квартали 2014 року та з 1 січня 2015 року по 28 березня 2015 року з урахуванням виплачених коштів і грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2014 рік, у відповідності до кількості невикористаних днів, та основну і додаткову відпустки за 2015 рік;

3) у іншій частині позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року скасовано вказані судові рішення, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Верховний Суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не дослідили, чи продовжував Стахановський міський суд Луганської області здійснювати свою діяльність; у якому режимі суд здійснював діяльність; де та за яким судом до цього часу рахувався позивач; чи перебував він фактично на роботі і якими доказами це може бути підтверджено.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2020 року, яке залишене без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Суди керувалися правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року, і виходили з того, що у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджували б переведення, прикріплення чи зарахування ОСОБА_1 до штату відповідного суду, розміщеного на підконтрольній українській владі території, а також продовження здійснення ним своїх функцій у період 2014-2015 років.

З огляду на це суди дійшли висновку, що у Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області як розпорядника бюджетних коштів були відсутні правові підстави для нарахування й виплати ОСОБА_1 спірних коштів за період діяльності суду на території проведення антитерористичної операції, яка не підконтрольна українській владі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У серпні 2020 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвали нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування вимог підстав касаційного оскарження покликається на пункти 2 і 4 частини 4 статті 328 КАС України.

Скаржник наполягає на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосування норм матеріального права.

Так, скаржник зауважує, що суди застосували висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 9 жовтня 2019 року у цій же справі, від 14 травня 2020 року у справі №812/1536/15, щодо застосування частини 2 статті 14 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"; пунктів 3,4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року №595.

У цьому контексті скаржник стверджує, що правова позиція, яка була застосована судами, є помилковою, позаяк суперечить засадам неприпустимості обмеження прав громадянина підзаконними актами. Також наголошує на тому, що за відсутності воєнного чи надзвичайного стану було обмежено його право на отримання суддівської винагороди.

З огляду на це скаржник вважає, що існує необхідність відступити від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду і застосованого судами в оскаржуваних судових рішеннях.

Водночас скаржник стверджує, що суди ухвалили ці рішення з порушенням норм процесуального права, оскільки не дослідили докази, які мають значення для правильного вирішення справи.

У цих доводах скаржник зауважує, що суди дійшли висновку про виплату йому суддівської винагороди у повному обсязі до вересня 2014 року включно. Проте, як твердить скаржник, це не відповідає дійсності, позаяк невиплата винагороди має місце з липня 2014 року.

У відзиві на касаційну скаргу Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області покликається на необґрунтованість доводів і вимог скаржника, тому просить відмовити у задоволенні його скарги.

В обґрунтування своєї правової позиції покликається на відсутність документів, які би підтвердили, що ОСОБА_1 продовжував здійснювати свої функції як працівник протягом зазначеного у скарзі часу. Також Управління зауважує, що позивач не виявив бажання працювати (перевестись) на території, підконтрольній Україні, і не звертався до них протягом цілого року. Тому через відсутність документів, на основі яких належить виплачувати суддівську винагороду, Управління було не вправі задовольнити вимоги позивача.

З огляду на це Управління стверджує, що суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали, копії ухвал про відкриття касаційного провадження отримали 26 жовтня 2020 року.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

29 березня 1994 року ОСОБА_1 обрано суддею Перевальського районного суду Луганської області, а з 19 серпня 1996 року останній займав посаду судді Стахановського міського суду Донецької області згідно Указу Президента України від 12 червня 1996 року №420/96 і постанови Верховної Ради України від 5 жовтня 2006 року №210-V.

3 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищої ради юстиції із заявою про внесення подання про його звільнення з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року №634-VІІІ ОСОБА_1 звільнено з посади судді Стахановського міського суду Донецької області.

Наказом Стахановського міського суду Луганської області від 5 серпня 2015 року №3 на підставі вказаної постанови парламенту ОСОБА_1 звільнено з посади судді.

21 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Державної судової адміністрації України із заявою про виплату йому суддівської винагороди і грошової компенсації за невикористану відпустку за 2014 і 2015 роки.

Листом від 17 вересня 2015 року №П1115-15-1162/15 Державна судова адміністрація України надала ОСОБА_1 відповідь, у якій вказала, що вона здійснює функції головного розпорядника державного бюджету щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції. У свою чергу, оскільки Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня і здійснює організаційне забезпечення місцевих загальних судів, Державна судова адміністрація України просила територіальне управління провести розрахунок суддівської винагороди у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_1

ОСОБА_1 звертався до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області із заявою від 26 жовтня 2015 року про виплату йому заборгованості з суддівської винагороди.

Листом від 23 листопада 2015 року №4185/15вих Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області повідомило ОСОБА_1 про те, що у зв'язку зі зміною територіальної підсудності судових справ, підсудних Стахановському міському суду Луганської області, нарахування і виплату суддівської винагороди йому припинено з жовтня 2014 року.

Також зазначено, що у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не був прикріплений до Рубіжанського міського суду Луганської області у порядку, визначеному Рішенням Ради суддів України від 23 грудня 2014 року №76 і пунктом 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", відсутні підстави для нарахування й виплати йому суддівської винагороди за липень 2014 року та за період з жовтня 2014 року до 5 серпня 2015 року.

Вважаючи цю відмову протиправною, позивач звернувся до суду з метою її оскарження.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Частиною 1 статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у відповідній редакції) суддівська винагорода регулюється Частиною 1 статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до статті 140 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів забезпечуються державою відповідно до Конституції України.

Забезпечення функціонування судової влади передбачає: 1) визначення в Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону; 2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів; 3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Відповідно до статті 142 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Бюджетні призначення на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України та Державної судової адміністрації. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, а також у цілому за кожним видом та спеціалізацією щодо місцевих та апеляційних судів. Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог статті 142 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (частина 1 статті 143 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

На підставі статті 1 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 2 вересня 2014 року №1669-VII періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу № 405/2014.

У абзаці 21 частини 1 статті 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" від 20 березня 2003 року № 638-IV, у редакції періоду спірних правовідносин, закріплено, що антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.

За приписами частин 1, 2 статті 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Абзацом 10 частини 4 цієї ж статті Закону України "Про боротьбу з тероризмом" визначено, що до участі у здійсненні заходів, пов'язаних з попередженням, виявленням і припиненням терористичної діяльності, залучаються у разі необхідності також, зокрема, центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну фінансову політику.

Повноваження інших суб'єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом визначено статтею 6 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", за якою останні, у межах своєї компетенції здійснюють заходи щодо запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості; розробляють і реалізують попереджувальні, режимні, організаційні, виховні та інші заходи; забезпечують умови проведення антитерористичних операцій на об'єктах, що належать до сфери їх управління; надають відповідним підрозділам під час проведення таких операцій матеріально-технічні та фінансові засоби, засоби транспорту і зв'язку, медичне обладнання і медикаменти, інші засоби, а також інформацію, необхідну для виконання завдань щодо боротьби з тероризмом.

За правилами частини 2 статті 14 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року №405/2014 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України", відповідно до якого на території Луганської та Донецької областей розпочата антитерористичної операції.

В Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року №1085-р, зазначено місто Стаханов Луганської області (на території якого розміщено Стахановський міський суд Луганської області, де працював позивач).

Розпорядженням голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2014 року №2710/38-14 "Про визначення територіальної підсудності справ" було змінено територіальну підсудність справ, підсудних розташованим у районі проведення антитерористичної операції місцевим загальним судам. Зокрема, цивільні справи, справи про адміністративні правопорушення і кримінальні провадження підсудні Стахановському міському суду Луганської області було передано для забезпечення розгляду Сєвєродонецькому міському суду Луганської області.

Процедуру фінансування бюджетних установ, надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям, здійснення соціальних виплат населенню Донецької та Луганської областей визначав Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року №595 (надалі також - "Порядок №595 ", "Тимчасовий порядок").

Пунктом 3 вказаного Порядку №595 врегульовано, що заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (далі - контрольована територія), виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи.

Згідно з пунктом 4 Порядку №595 заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) виплачується та виплати за час щорічної відпустки працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються, якщо установа продовжує функціонувати і працівники (військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу) виконують свої обов'язки. Переміщення установи на контрольовану територію, а також її функціонування на цій території здійснюється за рішенням органу вищого рівня (у разі переміщення органу місцевого самоврядування - за рішенням відповідної місцевої ради).

Також пунктом 6 Порядку №595 передбачено, що у разі переміщення установи з тимчасово неконтрольованої на контрольовану територію після набрання чинності цим Порядком видатки на забезпечення діяльності такої установи, у тому числі на оплату праці (грошове забезпечення), протягом місяця з дня переміщення здійснюються згідно із затвердженим кошторисом (планом використання бюджетних коштів). Протягом місяця з дня переміщення установи на контрольовану територію до положення, штатного розпису та кошторису (плану використання бюджетних коштів) такої установи в установленому порядку вносяться зміни з урахуванням зміни чисельності працівників та наявних умов для здійснення їх функцій. Після закінчення місячного строку видатки на забезпечення діяльності установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються лише відповідно до кошторису (плану використання бюджетних коштів) з урахуванням внесених змін.

Водночас відповідно до положень пункту 11 Порядку №595 установи, які переміщені на контрольовану територію, відкривають рахунки в органах Казначейства за місцезнаходженням у порядку, встановленому законодавством.

Пунктом 10 Порядку №595 визначено, що видатки на забезпечення діяльності місцевих загальних судів, що здійснюють судочинство на контрольованій території Донецької та Луганської областей, у тому числі виплата суддівської винагороди та заробітної плати працівникам апаратів судів, здійснюються виключно через територіальні управління ДСА у Донецькій та Луганській областях.

Крім цього, пунктом 10 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" встановлено, що у разі якщо суд припиняє роботу у зв'язку із стихійним лихом, військовими діями, проведенням антитерористичної операції або іншими надзвичайними обставинами, суддя, який обіймає посаду в такому суді, може бути, за рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, на строк не більше ніж на шість місяців прикріплений до іншого суду того ж рівня в іншій місцевості із збереженням за ним посадового окладу, але без відповідних доплат.

Рішенням Ради суддів України від 23 грудня 2014 №76 встановлено вважати такими, що тимчасово прикріплені до штату судів того самого рівня і спеціалізації відповідно в Донецькій та Луганській областях, що функціонують на території, підконтрольній українській владі, суддів, які подали заяви на переведення на роботу на посадах суддів до інших судів України з судів, які тимчасово знаходяться на неконтрольованій території Донецької та Луганської областей, до прийняття рішення про їх переведення у встановленому законом порядку.

Головам відповідних судів видати накази про тимчасове прикріплення таких суддів на підставі заяв суддів про прикріплення та штатних розписів у порядку та на умовах, визначених пунктом 2 цього Рішення.

Зобов'язано Державну судову адміністрацію України забезпечити виплату суддівської винагороди, обрахованої з дня останнього нарахування до дня тимчасового прикріплення, та допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу (у разі перебування у відпустці) та суддівської винагороди до моменту переведення у встановленому законом порядку в судах, до сяких вони тимчасово прикріплені. Підставою для прикріплення судді до штату суду є відповідна заява судді, підставою для виплата суддівської винагороди є прикріплення судді до штату відповідного суду.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частин 1 -2 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пунктів 2 і 4 частини 4 статті 328 КАС України.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

У цій справі спір виник щодо нарахування й виплати позивачеві суддівської винагороди за 2014 і 2015 роки.

Як встановили суди, позивач працював на посаді судді Стахановського міського суду Луганської області.

Як зазначалось вище, на підставі Указу Президента України від 14 квітня 2014 №405/2014 на території Луганської та Донецької областей розпочата антитерористична операція.

Місто Стаханов Луганської області, на території якого розміщено Стахановський міський суд Луганської області, де працював позивач, входить до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

На основі розпорядження голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2014 №2710/38-14, цивільні справи, справи про адміністративні правопорушення і кримінальні провадження, що підсудні Стахановському міському суду Луганської області, передано для забезпечення розгляду Сєвєродонецькому міському суду Луганської області.

Пункти 3,4 Тимчасового порядку дають підстави вважати, що виплата суддівської винагороди за період, коли установа (суд) розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території можлива лише у разі повернення території під контроль органів державної влади, або переміщення установи в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи, якщо така продовжує функціонувати і її працівники виконують свої обов'язки.

Аналогічний висновок неодноразово висловлювався Верховним Судом у подібних спорах щодо невиплати суддівської винагороди, зокрема, у постановах від 14 серпня 2019 року у справі №805/5438/17-а, від 9 жовтня 2019 року у справі №826/396/16, від 26 червня 2020 року у справі №826/2588/17, від 29 вересня 2020 року у справі №826/10027/16, від 30 листопада 2020 року у справі №805/2438/17-а.

Такий же висновок висловлювався Верховним Судом у схожих спорах щодо невиплати заробітної плати, зокрема, у постановах від 14 травня 2020 року у справі №812/1536/15, від 15 червня 2021 року у справі №826/8314/15.

Водночас виплата суддівської винагороди передбачена рішенням Ради суддів України від 23 грудня 2014 року №76 виключно у випадку прикріплення таких суддів на підставі заяви суддів про прикріплення та штатних розписів судів у порядку та на умовах, визначених пунктом 2 цього Рішення.

Тобто, можливість здійснення виплати посадового окладу судді обумовлюється лише прийняттям рішення щодо його прикріплення до суду і виданням відповідного наказу головою суду, до якого суддя буде прикріплений.

Відтак законодавством не передбачено виплати суддівської винагороди суддям, які не прикріплені до відповідних судів України.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №805/2438/17-а.

У цій справі суди встановили, що рішенням Ради суддів України від 23 грудня 2014 №76 судді і працівники апарату Стахановського міського суду Луганської області прикріплені до Рубіжанського міського суду Луганської області.

Водночас на основі довідки Рубіжанського міського суду Луганської області від 11 лютого 2016 року №01-09/19/2016 суди встановили, що ОСОБА_1 не був прикріплений до суду на підконтрольній українській владі території.

Зрештою суди першої й апеляційної інстанцій констатували неподання позивачем доказів, які підтверджували б де та за яким судом він рахувався і здійснював правосуддя, чи перебував фактично на роботі.

У цьому контексті на основі матеріалів справи також з'ясували, що у липні 2014 року відпрацьовані позивачем дні відсутні, наявність поважних причин не підтверджується ні наказами, ні листками працездатності.

Натомість остання виплата суддівської винагороди була здійсненна позивачеві 21 серпня 2014 року в сумі: 12000,00 грн та 25 вересня 2014 року у розмірі: 13000,00 грн.

Наведене спростовує доводи скаржника щодо протиправної невиплати йому суддівської винагороди, починаючи з липня 2014 року.

Права, які на думку скаржника були порушені (ненарахування та не виплата суддівської винагороди за 2014-2015 роки), не могли бути реалізовані не в силу дії пунктів 3,4 Тимчасового порядку, а у зв'язку з вчиненням чи невчиненням відповідних дій самим позивачем.

Зважаючи на викладене колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

Не знайшли свого підтвердження й доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 9 жовтня 2019 року у справі №826/369/16, від 14 травня 2020 року у справі №812/1536/15, який був застосований попередніми інстанціями.

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom") Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

У пункті 44 постанови від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Необхідність відступлення від правової позиції Верховного Суду, яка була застосована судами, скаржник аргументує помилковістю останньої, стверджуючи, що вона суперечать засадам неприпустимості обмеження прав громадянина підзаконними актами й за відсутності воєнного чи надзвичайного стану.

У контексті цих доводів необхідно зважати на те, що у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №826/10027/16 Верховний Суд уже зазначав, що норми пунктів 3,4 Тимчасового порядку щодо виплати в повному обсязі суддівської винагороди особі за період, коли установа, в якій він працював, розмішувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або була установа переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, є законодавчо обґрунтованими та необхідними.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Частиною 2 статті 14 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" визначено, що у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян.

Тимчасові заходи у зв'язку з проведенням антитерористичної операції на територіях, які тимчасово не контролюються органами державної влади, передбачені положеннями Тимчасового порядку, спрямовані на впорядкування, організацію та забезпечення фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат, заробітних плат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей. Зазначені тимчасові заходи хоч і створюють додаткові труднощі для певної частини громадян щодо отримання виплат, але спрямовані на забезпечення реального виконання соціальних та інших виплат взагалі.

Наведене узгоджується з положеннями статті 64 Конституції України.

Також аналізуючи положення Тимчасового порядку, Верховний Суд у справі №826/10027/16 вказав на те, що його норми жодним чином не скасовують, не обмежують і не звужують закріплені Конституцією України та Законом України "Про судоустрій та статус суддів" гарантії, права чи свободи позивача стосовно здійснення виплат йому суддівської винагороди, а лише встановлюють особливий порядок (механізм) реалізації державної політики, зокрема, в частині забезпечення здійснення виплат, у тому числі соціальних, населенню у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Зазначений порядок не забороняє, не скасовує виплати, не обмежує права громадян, а лише визначає порядок фінансування бюджетних установ. Зокрема, передбачає, що виплати в повному обсягу здійснюються у випадку, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження.

Отже, органами законодавчої та виконавчої влади вжито можливі заходи в умовах наявної ситуації на території проведення антитерористичної операції для забезпечення прав громадян на належне матеріальне, а також соціальне забезпечення.

З огляду на це у Верховного Суду відсутні підстави вважати помилковим висновок, сформульований у постановах від 9 жовтня 2019 року у справі №826/369/16, від 14 травня 2020 року у справі №812/1536/15, щодо застосування частини 2 статті 14 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" і пунктів 3,4 Тимчасового порядку у подібних правовідносинах.

Тому доводи скаржника про необхідність відступу від цього висновку належить відхилити.

До цього ж, слід зважати на те, що аргументи скаржника стосовно недослідженості доказів стосуються визначення меж періоду, за який, на його думку, не виплачено суддівську винагороду. Тобто ці доводи є похідними від доведеності факту протиправної відмови у виплаті цих коштів.

Позаяк у цьому спорі констатована правомірність оскаржуваної відмови, то наведені доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновку судів по суті спору.

З огляду на це доводи скаржника про порушення судами норм процесуального права належить відхилити.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку аргументам сторін і дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Доводи скаржника не спростовують цього висновку й не дають підстав для скасування чи зміни рішень, які оскаржуються.

Зважаючи на викладене, у задоволенні касаційної скарги належить відмовити.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 1 статті 350 КАС України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на викладене, касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а судові рішення, які оскаржуються, - без змін.

З огляду на результат розгляду справи судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2020 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена...................................................

Н. М. Мартинюк

Л. О. Єресько

А. В. Жук,

Судді Верховного Суду