ПОСТАНОВА

Іменем України

25 вересня 2018 року

Київ

справа №822/238/15

адміністративне провадження №К/9901/53795/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Бучик А.Ю.,

суддів: Анцупової Т.О., Кравчука В.М.,

розглянувши в письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду у складі судді Лабань Г.В. від 16.02.2015 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Ватаманюка Р.В., Мельник-Томенко Ж.М., Сторчака В.Ю. від 28.04.2015 у справі №822/238/15 за позовом Першого заступника прокурора Хмельницької області до Головного управління Держземагенства у Хмельницькій області, треті особи: ОСОБА_3, Державна інспекція сільського господарства в Хмельницькій області про визнання незаконними та скасування наказів,

УСТАНОВИВ:

Перший заступник прокурора Хмельницької області звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держземагенства у Хмельницькій області про надання ОСОБА_3 дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок з метою передачі в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, розташованих за межами населених пунктів Віньковецького, Дунаєвецького, Старокостянтинівського, Старосинявського та Ярмолинецького районів: № 22-4716/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4813/14-14-СГ від 08.10.2014; № 22-6297/14-14-СГ від 18.11.2014; № 22-6296/14-14-СГ від 13.11.2014; № 22-6360/14-14-СГ від 20.11.2014; № 22-4751/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4748/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4774/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4776/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4777/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4760/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4773/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4754/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4772/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4775/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4758/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4762/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4767/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4756/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4769/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4764/14-14-СГ від 06.10.2014; № 22-4771/14-14-СГ від 06.10.2014 для ведення фермерського господарства.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 16.02.2015, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28.04.2015, позов задоволено повністю.

В касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 вказав на помилковість висновку судів про те, що усі 22 земельні ділянки одного і того ж виду земельних угідь мають становити між собою єдиний масив і мати спільні межі. Вказує, що земельне законодавство не встановлює ніяких обмежень для суб'єкта земельних відносин в плані кількості набуття ним в оплатний (оренду) єдиних масивів земель, а також їх максимальних розмірів.

Також скаржник наголошує на тому, що процедура отримання в оренду земель державної власності з метою ведення фермерського господарства, описана в ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", не передбачає подання документів і доказів для розпорядника земель щодо наявності у громадянина сільськогосподарської техніки та інших засобів для обробітку землі при вирішенні питання про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою для відведення землі в оренду для ведення фермерського господарства.

На думку ОСОБА_3, вирішуючи спір по суті, адміністративні суди не перевірили правомірність звернення прокурора з даним позовом, у зв'язку із чим дійшли помилкового висновку про обґрунтованість та підставність позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке.

У ході розгляду справи судами встановлено, що спірними наказами Головного управління Держаземагенства у Хмельницькій області ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на території за межами населених пунктів Віньковецького (1 масив - 16,57 га), Дунаєвецького (1 масив - 58,5622 га), Старокостянтинівського (1 масив - 19,3905 га), Старосинявського (2 масиви - 83,2253 га), та Ярмолинецького (17 масивів - 309,0204 га) районів із земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства.

Зазначені накази були прийняті на підставі розгляду заяв ОСОБА_3 та доданих до них документів (документи, що підтверджують наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (копія диплому), а також був наданий графічний матеріал зазначення бажаного місце розташування земельних ділянок).

У зв'язку із проведенням прокуратурою області перевірки законності дій посадових осіб головного управління Держземагенства в Хмельницькій області при наданні прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, керуючись ст.ст. 8, 20 Закону України "Про прокуратуру", зобов'язано ГУ Держземагенства в строк до 13.11.2014 надати завірені копії наказів про надання дозволів на розроблення документації із землеустрою, її затвердження та передачі земель для ведення фермерського господарства ОСОБА_3

Так, проведеною документальною перевіркою встановлено порушення вимог ст. ст. 116, 123, 124 Земельного кодексу України та ст. ст. 1, 2, 7 Закону України "Про фермерське господарство", що слугувало підставою для звернення Першого заступника прокурора Хмельницької області до суду з даним позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що згідно ч. 2 ст. 60 Кодексу адміністративного судочинства України прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, тому прокурор в даній справі правомірно звернувся до адміністративного суду з позовом.

Крім того, суди вказали, що ОСОБА_3 звернувся із заявами до відповідача про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо оформлення права користування земельними ділянками на території за межами населених пунктів Віньковецького (1 масив - 16,57 га), Дунаєвецького (1 масив - 58,5622 га), Старокостянтинівського (1 масив - 19,3905 га), Старосинявського (2 масиви - 83,2253 га), та Ярмолинецького (17 масивів - 309,0204 га) для ведення фермерського господарства за межами населених пунктів із земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, які не є єдиним масивом. Натомість, частиною 7 ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

На думку судів, ще однією підставою для задоволення позовних вимог слугувало те, що у поданих заявах ОСОБА_3 не обґрунтував розміри вищевказаних земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідність отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначив при цьому самі перспективи діяльності фермерського господарства та не надав підтвердження наявності необхідної для обробітку такої площі землі техніки.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

Суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п. 35) ЄСПЛ висловив таку думку (у неофіційному перекладі):

"Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 № 1697-VII (що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1697-VII ).

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закон № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону № 1697-VII.

Відтак, Суд вважає, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Наведена позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17.

У справі, що розглядається, прокурор обґрунтував наявність "інтересів держави" порушенням, на його думку, порядку надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок з метою передачі в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства розташованих за межами населених пунктів Віньковецького, Дунаєвецького, Старокостянтинівського, Старосинявського та Ярмолинецького районів.

На думку Суду, таке обґрунтування не є несумісним з розумінням "інтересів держави". Тому Суд вважає, що суди мали підстави вважати, що позов має на меті захист "інтересів держави".

Пункт 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому необхідно з'ясувати, що мається на увазі під "виключним випадком" і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

(1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

(2) у разі відсутності такого органу.

У справі, що розглядається, приводом для звернення прокурора з позовом до суду стало те, що органи Державної інспекції сільського господарства України, до повноважень яких належить додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації прав на землю, додержання вимог земельного законодавства в процесі укладення цивільно-правових угод, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викуп) земельних ділянок, не наділені повноваженнями щодо звернення до суду з позовами цієї категорії.

З огляду на це, Суд вважає, що у справі був передбачений законом виключний випадок, коли прокурор може звернутися до суду за захистом інтересів держави.

Що стосується покликання судів попередніх інстанції, як на підставу для скасування оскаржуваних дозволів те, що земельні ділянки не є єдиним масивом, суд зазначає таке.

Частиною сьомою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро - і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

Зі змісту статей 118, 122, 123 Земельного кодексу України вбачається, що отриманню земельної ділянки із земель комунальної або державної власності у користування передує розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Види землевпорядної документації, підстави та порядок її розроблення визначені Законом України «Про землеустрій» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтями 50 та 55 Закону України «Про землеустрій» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок; встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Статтею 56 цього ж Закону встановлено, що для поділу або об'єднання земельних ділянок розробляється технічна документація із землеустрою у разі встановлення меж (межових знаків) на ділянках, що підлягають об'єднанню (виділенню).

На підставі аналізу наведених правових норм, колегія судді доходить до висновку про те, що проект землеустрою розробляється окремо на кожну земельну ділянку, якщо така земельна ділянка не виділена в натурі та не має чітко встановлених меж (межових знаків) та не об'єднана у встановленому порядку в єдину земельну ділянку.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 отримав 22 дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на території за межами населених пунктів Віньковецького (1 масив - 16,57 га), Дунаєвецького (1 масив - 58,5622 га), Старокостянтинівського (1 масив - 19,3905 га), Старосинявського (2 масиви - 83,2253 га), та Ярмолинецького (17 масивів - 309,0204 га) районів із земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства.

Таким чином, на думку колегії суддів відповідачем при видачі вказаних дозволів не порушено частину сьому статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), оскільки ОСОБА_3 надано окремо дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, кожна з яких виділяється єдиним масивом.

Натомість, чинним законодавством на момент виникнення спірних правовідносин не встановлено обмежень для суб'єкта земельних відносин в плані кількості набуття ним в оплатний найм (оренду) єдиний масив земель, а також їх максимальний розмір.

Таким чином, висновки судів про протиправність спірних дозволів на виготовлення технічної документації щодо оформлення права користування земельними ділянками для ведення фермерського господарства , які не є єдиним масивом, є безпідставними.

Щодо покликання судів, як на підставу для скасування спірних дозволів на те, що ОСОБА_3 не обґрунтував розміри вищевказаних земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідність отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначив при цьому самі перспективи діяльності фермерського господарства та не надав підтвердження наявності необхідної для обробітку такої площі землі техніки, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 124 Земельного кодексу України (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (зокрема, для передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва), здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

В свою чергу стаття 123 Земельного кодексу України передбачає, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).

Надання у користування земельної ділянки здійснюється, зокрема, на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення відповідної документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дозволяє зробити висновок, що статтею 118 Земельного кодексу України передбачено вичерпний перелік підстав, за наявності яких відповідний орган місцевого самоврядування або місцевий орган виконавчої влади може відмовити у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, зокрема, невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів.

На цій підставі колегія судді зазначає, що оскаржувані дозволи прийнято у спосіб, передбачений законом, оскільки надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування, в тому числі в оренду.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14, постанові Верховного Суду від 13 березня 2018 року в справі № 766/6141/16-а.

На підставі викладеного, рішення судів попередніх інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст.ст. 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 лютого 2015 року та ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Відмовити в задоволенні позовних вимог Першого заступника прокурора Хмельницької області за безпідставністю.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

А.Ю. Бучик

Т.О. Анцупова

В.М. Кравчук ,

Судді Верховного Суду