Історія справи

Ухвала КАС ВП від 22.12.2020 року у справі №320/2655/20

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 липня 2021 року

Київ

справа №320/2655/20

адміністративне провадження №К/9901/35002/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М. М. (суддя-доповідач),

суддів: Дашутіна І. В., Усенко Є. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції справу №320/2655/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року (суддя - Леонтович А. М. ) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року (головуючий суддя - Губська Л. В., судді: Карпушова О. В., Степанюк А. Г. ),

ВСТАНОВИВ:

У березні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області (далі - відповідач, ГУ ДПС), в якому просив визнати протиправними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - ЄСВ) №Ф-130381-56 від 14 лютого 2020 року та №Ф-130381-56У від 6 листопада 2018 року.

Київський окружний адміністративний суд рішенням від 26 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року, у задоволенні позову відмовив.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.

Відповідно до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець 22 вересня 2003 року. Записи про припинення такої діяльності внесено 24 лютого 2020 року.

Позивача з 3 липня 2009 року прийнято на посаду електромонтером з ремонту та обслуговування електроустаткування 4 розряду у ВАТ "Гостомельський склозавод", що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 та довідкою ОК-5.

Згідно з даними інтегрованих карток платника податків, за ОСОБА_1 обліковується борг з єдиного соціального внеску станом на 31 січня 2020 року у сумі 20845,44
грн.

6 листопада 2018 року Головне управлінням ДФС у Київській області сформувало та направило позивачу вимогу про сплату (недоїмки) №Ф-130381-56-У на суму 7371,54
грн.

Поштове відправлення яким було направлено вказану вимогу про сплату боргу повернуто за закінченням строку зберігання.

14 лютого 2020 року Головне управління ДПС у Київській області сформувало та направило позивачу вимогу про сплату (недоїмки) №Ф-130381-56 на суму 20845,44
грн.

Поштове відправлення яким було направлено вказану вимогу про сплату боргу повернуто, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0820504032679.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що Законом України від 8 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" не передбачено звільнення від сплати єдиного внеску фізичної особи-підприємця, яка застосовує загальну систему оподаткування та одночасно є найманим працівником на підприємстві. Крім того, чинне законодавство України не виключає можливості одночасного здійснення підприємницької діяльності та роботи за трудовим договором на підприємстві. Також, суди зазначили, що сплата ЄСВ у такому разі не здійснюється подвійно, адже за фізичну особу-підприємця, яка працює найманим працівником у юридичній особі, сплачує саме роботодавець, при цьому жодних утримань ЄСВ із заробітної плати такої особи немає.

Не погодившись з такими висновками судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду та ухвалити нове судове рішення, яким визнати протиправними і скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - ~law12~) без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19 червня 2020 року у справі №824/876/19-а, від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справі №260/81/19. На думку позивача, в розумінні ~law13~ протягом 2018-2019 років він був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає виникнення обов'язку по сплаті єдиного внеску як підприємцем, який не здійснює господарської діяльності.

ГУ ДПС подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на правильність висновків судів попередніх інстанцій, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити. Позиція ГУ ДФС полягає в тому, що незважаючи на наявність трудових відносин з роботодавцем, платник єдиного внеску визначений ~law14~, перебуваючи на обліку у контролюючому органі, зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок відповідно до визначеної бази нарахування єдиного внеску. При цьому, базу нарахування єдиного внеску зобов'язані визначати платники, як ті, що отримують, так і ті, які не отримують дохід від провадження підприємницької діяльності незалежно від фінансового стану платника.

Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з метою перевірки доводів позивача про застосування судами норм права без урахування висновку щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також доводи відзиву на касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, якщо протягом 2018-2019 років він був найманим працівником та його роботодавець сплачував за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.

Спір з аналогічними обставинами та правовідносинами був предметом неодноразового розгляду Верховним Судом, який сформував усталену практику у подібних правовідносинах. Так, у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №160/3114/19 та в подальшому у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19 Верховний Суд проаналізувавши норми ПК України та ~law15~, дійшов висновку, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку немає.

Під час розгляду справи суди не врахували зазначеного висновку Верховного Суду, що призвело до неправильного вирішення справи.

За встановленими судами обставинами, ОСОБА_1 з 3 липня 2009 року працює електромонтером з ремонту та обслуговування електроустаткування 4 розряду у ВАТ "Гостомельський склозавод", тобто протягом 2018-2019 років був найманим працівником. У цей період роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДПС та підтверджується матеріалами справи (а. с. 18-23).

Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судами не встановлено. ГУ ДПС у відзиві на касаційну скаргу, а так само у письмових заявах по суті справи під час її розгляду судами попередніх інстанцій про наявність таких доходів не зазначало, у зв'язку з чим відповідно до частини 1 статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача протягом 2018-2019 років доходу від власної господарської діяльності окремо від доходів, отриманих від ВАТ "Гостомельський склозавод", не підлягають доказуванню.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні ~law16~ позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесені оскаржувані вимоги (2018-2019 роки), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Отже, за наведених вище мотивів, оскаржувані вимоги не можна вважати правомірними, а тому суди попередніх інстанцій внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, помилково відмовили у задоволенні позову.

Також спірним у цій справі було питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до ~law17~ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі. Позивач посилався на те, що набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 1 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (далі - ~law19~)), але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог ~law20~.

Суд першої інстанції, відхиляючи зазначені доводи позивача, виходив з того, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містяться відомості про ОСОБА_1.

Суд апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги позивача, не надав правової оцінки його доводам, які наводилися у взаємозв'язку із посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справі №260/81/19.

При цьому, суд касаційної інстанції позбавлений можливості перевірити правильність застосування судами ~law21~, оскільки суди належним чином не встановили підстав, за яких відповідний запис було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: за заявою особи чи в автоматичному порядку.

Відповідно, для констатації застосування судами норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду недостатніми є встановлені у справі обставини.

Водночас, враховуючи, що під час касаційного перегляду знайшли своє підтвердження доводи позивача про застосування судами норм ~law22~ без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, що має наслідком скасування судових рішень і ухвалення нового про задоволення позову, недоцільним є направлення справи на новий розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 351 КАС України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень частини 6 статті 139 КАС України, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (частина 1 статті 139 КАС України).

Позивачем у цій справі сплачено судовий збір:

за подання позовної заяви - 840,80 грн згідно з квитанцією №59387 від 5 березня 2020 року (а. с. 33);

за подання апеляційної скарги - 1261,20 грн згідно з квитанцією №41295 від 25 вересня 2020 року (а. с. 107);

за подання касаційної скарги - 1681,60 грн згідно з квитанцією №93127 від 30 грудня 2020 року.

Отже, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ ВП ~organization0~), який є правонаступником Головного управління ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ ~organization1~) та Головного управління ДФС У Київській області (код ЄДРПОУ 39393260), підлягають відшкодуванню на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у загальній сумі 3783,60 грн.

Керуючись статтями 341, 345, 351, 355, 356, 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року у справі №320/2655/20 скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною і скасувати вимогу Головного управління ДФС у Київській області №Ф-130381-56У від 6 листопада 2018 року про сплату боргу (недоїмки) в сумі 7371,54 грн.

Визнати протиправною і скасувати вимогу Головного управління ДПС у Київській області №Ф-130381-56 від 14 лютого 2020 року про сплату боргу (недоїмки) в сумі 20845,44 грн.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_2) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Київській області (місцезнаходження: 03151, місто Київ, вул. Народного ополчення, будинок 5А, код ЄДРПОУ ВП ~organization3~) судові витрати на сплату судового збору в сумі 3783 (три тисячі сімсот вісімдесят три) гривень 60 коп.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

СуддіМ. М. Гімон І. В. Дашутін Є. А. Усенко