ПОСТАНОВА

Іменем України

21 серпня 2019 року

Київ

справа №1304/8585/12

адміністративне провадження №К/9901/14193/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом заступника прокурора Львівської області до виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання незаконним та скасування рішення за касаційною скаргою виконавчого комітету Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Обрізко І.М., Кухтея Р.В., Сапіги В.П. від 26 вересня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2011 року заступник прокурора Львівської області (далі - позивач) звернувся до суду із позовом до виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - відповідач), треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (далі - треті особи), у якому просив визнати незаконним та скасувати пункт 1.15 додатку 1 до рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 442 від 06 липня 2007 року «Про порядок проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках на території м. Львова з метою ремонту дахів та розширення житлового фонду», згідно якого, при здійсненні підготовки, погодження документів для оформлення дозволів на проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках з метою ремонту дахів та збільшення житлової площі будинків на території м. Львова, у випадку аварійного стану даху, а також при здійсненні надбудов у житлових будинках з плоскими покрівлями згода мешканців будинку не вимагається.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що зазначений п.1.15 Положення про порядок підготовки, погодження документів для оформлення дозволів на проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках з метою ремонту дахів та збільшення житлової площі будинків на території м. Львова, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради № 442 від 06 липня 2007 року суперечить вимогам Законів України «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», а також рішенню Конституційного Суду України № 4-рп/2004 від 02 березня 2004 року у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків, та порушує права співвласників багатоквартирного житлового будинку, оскільки використання допоміжних приміщень будинку можливе лише за згодою всіх співвласників.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Галицького районного суду м. Львова від 02 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи оскаржуване рішення та зазначаючи про випадки аварійного стану даху, виконавчий орган органу місцевого самоврядування визначав простір-приміщення горища, конструкції якого перебувають в аварійному, непридатному технічному стані, та котре планується у зв`язку з цим під реконструкцію, як самостійний об`єкт цивільних прав з огляду на сукупність вказаних індивідуалізованих ознак.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2016 року апеляційні скарги заступника прокурора Львівської області та ОСОБА_3 задоволено, постанову Галицького районного суду м. Львова від 02 березня 2016 року скасовано та прийнято нову постанову про задоволення адміністративного позову.

Задовольняючи апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції виходив з положень частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», частини другої статті 382 Цивільного кодексу України (ЦК України), згідно з якими усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Порядок здійснення права спільної сумісної власності встановлений, зокрема, статтею 369 ЦК України, відповідно до якого розпорядження майном, що є у спільній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом, однак, оскаржуваний пункт рішення виконавчого комітету міськради не відповідає вказаним положенням чинного законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, виконавчий комітет Львівської міської ради звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити у силі постанову Галицького районного суду м. Львова від 02 березня 2016 року.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 14 листопада 2016 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі № 1304/8585/12, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року прийнято до свого провадження касаційну скаргу виконавчого комітету Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2016 року суддею-доповідачем Берназюком Я.О.

Разом із касаційною скаргою виконавчим комітетом Львівської міської ради подано клопотання про забезпечення участі у касаційному розгляді справи у судовому засіданні, у задоволенні якого відмовлено ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що 06 липня 2007 року виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято рішення № 442 «Про порядок проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках на території м. Львова з метою ремонту дахів та розширення житлового фонду».

Підпунктом 1.1 зазначеного рішення затверджено «Положення про порядок підготовки, погодження документів для оформлення дозволів на проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках з метою ремонту дахів та збільшення житлової площі будинків на території м. Львова (додаток 1)». Вказаним Положенням встановлено порядок підготовки юридичними і фізичними особами документів та оформлення дозволів на проектування, переобладнання горищ і надбудови житлових будинків на мансардні поверхи у м. Львові незалежно від форми власності, основні поняття і терміни (мансарда - горищне приміщення, розміщене у габаритах даху будинку, яке використовують як житло, так і для господарських потреб та яке забезпечене зовнішніми утепленими огороджуючими конструкціями; мансардний поверх; мезонін - житлова надбудова над частиною житлового будинку, яка поєднана архітектурно і конструктивно з дахом будинку; надбудова; замовник балансоутримувач; об`єкт реконструкції; інвестор; майнова вартість площі горища; дольова участь у ремонті житлового фонду міста).

Із підпункту 1.15 Положення слідує, що при проведенні реконструкції горищ під мансардні поверхи або надбудов, «у випадку аварійного стану даху, а також при здійсненні надбудов у житлових будинках з плоскими покрівлями згода мешканців будинку не вимагається».

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення рішення не врахував правової позиції у подібних правовідносинах, що міститься у постанові Верховного суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-552цс16, у якій, на думку скаржника, суд дійшов до висновку, що у разі, якщо горище перебуває в аварійному, непридатному до нормальної експлуатації стані, простір між поверхнею покриття (даху), зовнішніми стінами і перекриттям верхнього поверху - горище не може забезпечувати експлуатацію будинку та побутове обслуговування мешканців, тому цей простір не може бути віднесений до категорії допоміжних приміщень і на нього не поширюється правовий режим спільної власності мешканців будинку.

Крім того, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», оскільки не врахував, що визначальним критерієм для віднесення приміщень до допоміжних є функціональне призначення цих приміщень, яке полягає у забезпеченні експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку, відтак, вважає, що у випадках аварійного стану горища, яке не може забезпечувати експлуатацію будинку та побутове обслуговування мешканців будинку, простір між поверхнею покриття, зовнішніми стінами і перекриттям верхнього поверху не може бути віднесений до категорії допоміжних приміщень.

Від інших учасників справи заперечення або відзиву на касаційну скаргу виконавчого комітету Львівської міської ради не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2016 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Повноваження виконавчого комітету Львівської міської ради у спірних правовідносинах регулюються, зокрема, законам України «Про місцеве самоврядування в Україні», «;Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Згідно з положеннями частини першої статті 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради може розглядати і вирішувати питання, віднесені цим Законом до відання виконавчих органів ради.

Частиною шостою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

Відповідно до частини десятої цієї ж статті акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування мають відповідати Конституції та законам України, прийматися у межах повноважень та у порядку, визначеному законом.

Судами попередніх інстанцій встановлено на підставі наявних у матеріалах справи доказів, що 06 липня 2007 року виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято рішення № 442 «Про порядок проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках на території м. Львова з метою ремонту дахів та розширення житлового фонду», підпунктом 1.15 якого передбачено, що при проведенні реконструкції горищ під мансардні поверхи або надбудов, у випадку аварійного стану даху, а також при здійсненні надбудов у житлових будинках з плоскими покрівлями згода мешканців будинку не вимагається.

Відповідно до статті 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

З указаної вище статті вбачається, що власники квартир у багатоквартирному будинку є співвласниками спільного майна в будинку вже згаданих приміщень загального користування, опорних конструкцій та обладнання і, відповідно, співвласниками самого будинку.

Згідно із положеннями статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Статтею 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У рішенні від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 Конституційний Суд України дійшов до висновку, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.

Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Відповідно до Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76, допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

Зокрема, у статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Ухвалюючи постанову від 05 жовтня 2016 року (у справі № 6-552цс16) про відмову у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 02 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 08 липня 2015 року та рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 квітня 2015 року, Верховний Суд України виходив із того, що порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Тобто, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що допоміжних приміщення у багатоквартирному житловому будинку, включаючи горища, підвали, шахти та ін., належать на праві спільної власності власниками квартир такого будинку. Особливості реалізації права власності співвласни5ками багатоквартирного житлового будинку визначається Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» співвласники мають право:

1) вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників;

2) брати участь в управлінні багатоквартирним будинком особисто або через представника;

3) одержувати інформацію про технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку, умови його утримання та експлуатації, витрати на утримання спільного майна багатоквартирного будинку та надходження, отримані від його використання;

4) безоплатно одержувати інформацію про суб`єктів права власності на всі квартири та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку і площу таких квартир та приміщень у порядку і межах, визначених законом;

5) ознайомлюватися з рішеннями (протоколами) зборів співвласників, листками опитування, робити з них копії;

6) на відшкодування винною особою збитків, завданих спільному майну багатоквартирного будинку, у розмірі, що відповідає частці кожного співвласника;

7) інші права, визначені законом.

Реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників.

Пунктами 1 та 2 частини першої статті 7 цього ж Закону визначено, що співвласники зобов`язані, зокрема, забезпечувати належне утримання та належний санітарний, протипожежний і технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку; забезпечувати технічне обслуговування та у разі необхідності проведення поточного і капітального ремонту спільного майна багатоквартирного будинку.

Частиною другою статті 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» встановлено, що кожний співвласник несе зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника.

Проаналізувавши вищенаведені положення законодавчих актів, колегія суддів доходить до висновку, що судом апеляційної інстанції правильно встановлено невідповідність підпункту 1.15 додатку 1 до рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 442 від 06 липня 2007 року «Про порядок проведення переобладнання горищ на мансардні поверхи або надбудов у житлових будинках на території м. Львова з метою ремонту дахів та розширення житлового фонду» вимогам законодавства, оскільки надання права здійснювати переобладнання горищ і надбудови житлових будинків на мансардні поверхи без отримання згоди співвласників суперечить положенням статті 369 ЦК України, статті 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», висновкам, викладеним у рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004.

Стосовно посилання скаржника на правову позицію Верховного суду України, викладену у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-552цс16, колегія суддів зазначає наступне.

У вказаній постанові Верховний суд України відмовив заявнику у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 02 грудня 2015 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 08 липня 2015 року та рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 квітня 2015 року. При цьому Верховний суд України виходив із того, що порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Тобто, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Відтак, у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року не було викладено правового висновку щодо правильного застосування норм матеріального права.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 464/9299/14-ц.

Крім того, колегія суддів враховує, що вказаної постанови Верховного суду України, яка була прийнята 05 жовтня 2016 року, на момент розгляду цієї справи та прийняття рішення судом апеляційної інстанції (26 вересня 2016 року) не існувало, відтак, її положення не могли бути прийняті до уваги судом апеляційної інстанції.

Оскільки судом касаційної інстанції не встановлено неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні рішення судом апеляційної інстанції, то відповідно до частини першої статті 350 КАС України касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки апеляційний суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду апеляційної інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу виконавчого комітету Львівської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко