Історія справи

Ухвала КАС ВП від 22.01.2020 року у справі №826/17784/14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2021 року

м. Київ

справа №826/17784/14

адміністративне провадження №К/9901/1816/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В.,

Мартинюк Н. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.09.2019 (головуючий суддя - В. А. Кузьменко)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2019 (головуючий суддя - І. В. Федотов, судді - Н. М. Єгорова, Є. О. Сорочко)

у справі № 826/17784/14

за позовом ОСОБА_1

до Генеральної прокуратури України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України,

про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії,

установив:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив:

- скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2489-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 і до моменту прийняття судом рішення про поновлення на публічній службі;

- зобов'язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади".

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що оскаржуваний наказ відповідачем прийнято всупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України, з огляду на те, що застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" не відповідає міжнародним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів, обмежує право позивача на працю та доступ до державної служби.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.09.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від
10.12.2019, адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2489-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України. Стягнуто з Генеральної прокуратури України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 і до моменту прийняття судом рішення про поновлення на роботі - 12.09.2019 у розмірі 508 364,41 грн. В іншій частині адміністративного позову відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць.

4. При прийнятті рішення суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що посада позивача не відноситься до посад, перелік яких визначено пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади", а з огляду на недоведеність того, що позивач здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, суди дійшли висновку, що відповідачем не доведено правомірності застосування до позивача заборон, передбачених пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та звільнення позивача, у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Короткий зміст касаційної скарги

5. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

6. В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач вказує, що Законом України "Про очищення влади" не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені Законом України "Про очищення влади", на виконання вимог пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону. Для вирішення питання про їх звільнення на підставі пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України Законом України "Про очищення влади" не передбачено обов'язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, у тому числі їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Відповідач зазначає, що висновки судів про те, що посада позивача не належала до посад, перелік яких визначено пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" не ґрунтуються на вимогах закону. На переконання відповідача, доводи судів про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а відповідачем проігноровано принцип індивідуального підходу при притягнення позивача до юридичної відповідальності, суперечить статті 1 Закону України "Про очищення влади", пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, оскільки підстави, які передбачені вказаними нормами, не є за своєю суттю видом дисциплінарного стягнення. Крім того, відповідач вказує про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки справу розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження.

Позиція інших учасників справи

7. У своїх поясненнях у справі № 826/17784/14 третя особа вказує про неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, Закону України "Про очищення влади", та порушення норм процесуального права, а тому вважає рішення судів першої та апеляційної інстанцій незаконними та такими, що підлягають скасуванню. Зазначає щодо правомірності застосування до позивача заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", та звільнення його з посади.

8. У відзиві на касаційну скаргу позивач з доводами та вимогами касаційної скарги не погоджується, просить відмовити у її задоволенні, рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Рух касаційної скарги

9. Ухвалою Верховного Суду від 18.02.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора.

10. Ухвалою Верховного Суду від 16.02.2021 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

11. Наказом Генеральної прокуратури України від 29.11.2010 №3736ц державного радника юстиції другого класу ОСОБА_1 призначено заступником начальника Головного управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України.

12. Наказом Генеральної прокуратури України від 25.02.2014 №136ц державного радника юстиції другого класу ОСОБА_1 призначено заступником Генерального прокурора України, звільнивши його з посади заступника начальника Головного управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України та затверджено членом колегії.

13. Згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 07.07.2014 №1325ц ОСОБА_1 призначено старшим помічником Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України, звільнивши його з посади заступника Генерального прокурора України та увільнивши від виконання обов'язків члена колегії Генеральної прокурори України.

14. На підставі статті 4 Закону України "Про очищення влади" 21.10.2014 ОСОБА_1 подав Генеральному прокурору України заяву, у якій повідомив про відсутність підстав для застосування до нього заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади" та надав згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей відповідно до вимог Законом України "Про очищення влади".

15. Генеральним прокурором України, керуючись статтею 15 Закону України "Про прокуратуру" та вимогою пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", на підставі довідки про результати вивчення особової справи позивача, 23.10.2014 прийнято наказ №2489-ц, яким державного радника юстиції другого класу ОСОБА_1 звільнено з посади старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування (чинні на час виникнення спірних правовідносин)

16. Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

17. Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

18. Статтею 24 Основного Закону визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

19. За змістом статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

20. У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

21. Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

22. Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

23. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

24. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

25. Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.

26. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

27. Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

28. За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

29. Частиною 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, Конституцією України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

30. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені Конституцією України, застосовуються правила міжнародного договору (частина 2 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

31. За змістом статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

32.16.10.2014 набрав чинності Закон України "Про очищення влади", відповідно до Закон України "Про очищення влади" або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

33. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади").

34. Протягом десяти років з дня набрання чинності частина 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади" посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частина 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади", а також особи, які не подали у строк, визначений частина 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади", заяви, передбачені частина 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади" (частина 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади").

35. Статтею 2 Закону України "Про очищення влади" передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), відповідно до пункту 7 частини першої якої заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.

36. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) встановлені статтею 3 Закону України "Про очищення влади".

37. Згідно із пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" заборона, передбачена пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади", застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.

38. Закон України "Про очищення влади" був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21.04.2015) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

39. У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6,8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006);

- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

40. Відповідно до пункту 72 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України припинення трудового договору може бути з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

41. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина 1 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, яка була чинною до 08.02.2020).

42. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

43. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

44. Спір у цій справі виник у зв'язку із звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації).

45. Судами попередніх інстанцій установлено, що 23.10.2014 позивача звільнено з посади старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України, на підставі довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1.

46. Згідно з довідкою про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 щодо застосування заборон, визначених Законом України "Про очищення влади" за результатами вивчення особової справи ОСОБА_1 встановлено, що у період з
25.02.2010 по 22.02.2014 ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 2 місяці) посаду, яка віднесена до категорії "керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України", а саме: посаду заступника начальника Головного управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України з 29.11.2010 по 22.02.2014.

47. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством не передбачалося створення та існування у структурі Генеральної прокуратури України саме самостійних структурних підрозділів центрального органу (апарату). За таких обставин суди дійшли висновку, що Головне управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень не є самостійним структурним підрозділом центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України у розумінні вимог Закону України "Про очищення влади", а займана позивачем посада не відноситься до тих посад, перелік яких визначено Закону України "Про очищення влади". Крім того, люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

48. Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 2 Закону України "Про очищення влади" заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема, щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

49. Згідно з пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади" заборона, передбачена пунктом 7 частини 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади", застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України.

50. Отже, стаття 2 Закону України "Про очищення влади" містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація).

51. Системний аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

52. Статтею 13 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) визначено, що систему органів прокуратури становлять:

Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.

53. Наказом Генерального прокурора України від 16.02.2011 № 17 затверджено Положення про Головне управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень, відповідно до пункту 1 якого Головне управління є самосійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України, яке діє відповідно до Закону України "Про прокуратуру", Регламенту Генеральної прокуратури України, наказів, розпоряджень і вказівок Генерального прокурора України, а також цього Положення.

54. Беручи до уваги, що у період з 29.11.2010 по 22.02.2014 позивач працював на посаді заступника начальника Головного управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України, то Верховний Суд вважає, що на посаду, яку позивач обіймав протягом означеного періоду, поширюється дія Закону України "Про очищення влади".

55. За таких обставин, висновок судів попередніх інстанцій, що до позивача не підлягав застосуванню пункт 7 частини першої статті 3 є неправильним.

56. Водночас Верховний Суд вбачає потребу у формулюванні відповіді на питання чи достатньо самого факту перебування позивача на вказаній посаді для застосування заборон, визначених частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади". Відповідь на це питання є визначальною для вирішення цього публічно-правового спору.

57. Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати вивчення особової справи.

58. Згідно з довідкою про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 встановлено, що у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 2 місяці) посаду, яка віднесена до категорії "керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України".

59. Відповідно до пункту 1 частини 5 статті 5 Закону України "Про очищення влади" перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених пункту 1 частини 5 статті 5 Закону України "Про очищення влади".

60. За приписами частини одинадцятої та дванадцятої статті 5 України "Про очищення влади" орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов'язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки.

Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.

У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.

61. Частиною 14 статті 5 Закону України "Про очищення влади" визначено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями Частиною 14 статті 5 Закону України "Про очищення влади", звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

62. Аналіз положень пункту 7 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

63. Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними посад у період з
25.02.2010 по 22.02.2014, зокрема, передбачених частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

64. Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7,8,9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" на відповідність положенням статті 38, частини 2 статті 61, частини 1 статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

65. Водночас Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності.

Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 у справі № 800/186/17.

66. У справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).

67. Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

68. Верховний Суд вважає, що ці висновки є застосовними і у справі, яка розглядається.

69. Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону України "Про очищення влади", як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

70. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв.

71. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

72. Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

73. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

74. Суди зобов'язані відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

75. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

76. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

77. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

78.17.10.2019 ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке
24.02.2020 набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України "Про очищення влади".

79. У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України "Про очищення влади" становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

80. У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон України "Про очищення влади" вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

81. За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).

82. У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону України "Про очищення влади", проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону України "Про очищення влади" можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

83. В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

84. За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом України "Про очищення влади" заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов'язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов'язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

85. Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2, який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв'язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом "Про очищення влади" заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 275).

86. ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109-111). У зв'язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United
Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22-28,116-136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі "Жданока проти Латвії", пункт 115) (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 292-293).

87. Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України", ЄСПЛ вказав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

88. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України "Про очищення влади" заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).

89. ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України "Про очищення влади". Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 72,297).

90. У ситуації заявників у справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом України "Про очищення влади" заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом України "Про очищення влади", є прихід до влади пана ОСОБА_2, а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 299-300).

91. Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, встановлених Законом України "Про очищення влади", як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону України "Про очищення влади" (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 301-302).

92. У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

93. Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України "Про очищення влади", суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

94. У цій справі до позивача був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України "Про очищення влади", законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками Європейського суду сам Закон України "Про очищення влади", що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

95. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Верховний Суд констатує, що з обсягу встановлених судами попередніх інстанцій обставин випливає, що скаржника було звільнено на підставі Закону України "Про очищення влади" лише за критерієм перебування на посаді заступника начальника Головного управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України. Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України "Про очищення влади". При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

96. У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.

97. Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об'єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону України "Про очищення влади", своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

98. Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон України "Про очищення влади" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

99. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України "Про очищення влади", що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

100. Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України "Про очищення влади" - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

101. Тож заборона перебування на зазначених у Законі України "Про очищення влади" посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України "Про очищення влади", визначеним у Закону України "Про очищення влади".

102. Довідка про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України "Про очищення влади", не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2489-ц не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

103. Відсутність у Законі України "Про очищення влади" процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

104. Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

105. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

106. Верховний Суд приходить до висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони займали відповідні посади державної служби, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв'язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

107. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14, від 15.07.2020 у справі № 819/3391/15.

108. Щодо доводів касаційної скарги про порушення судом першої інстанції вимог процесуального закону, оскільки справу розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження суд касаційної інстанції зазначає наступне.

109. За змістом частини 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених частини 4 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

110. Частиною 2 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

111. Відповідно до частини четвертої вказаної статті за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених Частиною 2 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

112. Аналіз наведених норм дає суду підстави для висновку, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка адміністративна справа, крім справ, для яких процесуальним законом визначено обов'язковість розгляду за правилами загального позовного провадження.

113. Відповідно до частини 1 статті 260 Кодексу адміністративного судочинства України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

114. Частиною 6 статті 260 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, якщо суд вирішив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, але в подальшому постановив ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження у справі. У такому випадку повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження не допускається.

115. З матеріалів справи встановлено, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.11.2014 відкрито провадження в адміністративній справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

116.21.06.2019 Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив, зокрема, розгляд адміністративної справи № 826/17784/14 здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

117. Аналіз наведених вище норм та обставини цієї справи дають підстави для висновку, що процесуальним законодавством не допускається повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

118. Суд апеляційної інстанції на доводи апеляційної скарги про таке порушення судом першої інстанції норм процесуального права не відреагував.

119. Водночас з урахуванням положень частини 2 та 3 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України під час перегляду справи в касаційному порядку, вказане порушення норм процесуального закону може бути підставою для скасування судових рішень у випадку, якщо таке порушення норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

120. Оскільки матеріали адміністративної справи та доводи касаційної скарги не доводять такого (порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин), підстави для застосування положень статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України у даному випадку відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

121. Відповідно до частини 1 статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, яка була чинною до 08.02.2020) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

122. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина 4 статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України).

123. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у справі, проте з підстав, викладених судом касаційної інстанції.

124. За таких обставин рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні у мотивувальній частині щодо мотивів задоволення позову у справі.

Висновки щодо розподілу судових витрат

125. З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від
15.01.2020 №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", статтями 327, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

постановив:

1. Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.09.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі № 826/17784/14 змінити у мотивувальній частині щодо мотивів задоволення позовних вимог, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

3. В решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.09.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі № 826/17784/14 залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ж. М. Мельник-Томенко Судді А. В. Жук

Н. М. Мартинюк