Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 лютого 2019 року

Київ

справа №683/1875/17

адміністративне провадження №К/9901/50523/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого Гриціва М.І.,

суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В., -

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2018 року (судді Сторчак В.Ю., Мельник-Томенко Ж.М., Ватаманюк Р.В.) у справі за його позовом до Старокостянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Хмельницької області (правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області; далі - управління ПФУ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

встановив:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління ПФУ про визнання рішення про відмову в призначенні пенсії за вислугою років згідно зі статтею 501 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-ХІІ) протиправним та зобов'язання призначити йому пенсію за вислугу років з 06 липня 2017 року відповідно до вказаного Закону, виходячи із розрахунку 90 % від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи.

Старокостянтинівський районний суд Хмельницької області постановою від 16 листопада 2017 року позов задовольнив.

Суд першої інстанції в основному виходив з недопустимості звуження змісту існуючих прав позивача у розумінні Конституції України.

Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 11 квітня 2018 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Покликаючись на положення статті 501 Закону № 1789-ХІІ та Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), виходячи з фактичних обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність достатнього стажу вислуги років для призначення пенсії ОСОБА_1 на час дії обох цих законів.

Також суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції щодо звуження права позивача на пенсії у зв'язку прийняттям Закону № 1697-VII.

ОСОБА_1 не погодився із рішенням суду апеляційної інстанції і звернувся із касаційною скаргою про його скасування та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

У скарзі зазначає, що пенсія йому мала бути призначена відповідно до того Закону, який діяв на час призначення на роботу та власне роботи в органах прокуратури. Вважає, що законодавчі зміни, що мали наслідком збільшення стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, та є звуженням його конституційних прав, мають бути застосовані до тих осіб, яких було прийнято на аналогічну роботу після набрання чинності указаними змінами. Указує на наявність у нього достатнього стажу роботи для призначення пенсії відповідно до статті 501 Закону № 1789-ХІІ на час звернення до пенсійного органу.

Управління ПФУ подало відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у її задоволенні.

Верховний Суд переглянув судові рішення судів попередніх інстанцій у межах касаційної скарги, з'ясував повноту фактичних обставин, встановлених судами, та правильність застосування норм матеріального та процесуального права і дійшов висновку про таке.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач з 02 серпня 1999 року та на час розгляду справи в цих судах безперервно працював в органах прокуратури України на слідчо-прокурорських посадах. Станом на час його призначення до органів прокуратури передбачалось, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

06 липня 2017 року позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

Відповідач листом від 13 липня 2017 року № 26/Г-4 відмовив у призначенні пенсії позивачу, посилаючись на пункт 5 Прикінцевих положень Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VІІІ)

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача позивач звернувся з позовом до суду.

До спірних відносин були застосовані положення Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VІІІ). Щодо застосування цих норм у системному зв'язку із нормами права, що регулюють ці відносини, слід зазначити таке.

За змістом пояснювальної записки до проекту Закону № 213-VIII його прийняття обумовлено необхідністю реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів та приведення до фінансових можливостей дії положень окремих Законів України.

Законом № 213-VIII внесені аналогічні за змістом зміни, зокрема, до статті 501 Закону № 1789-ХІІ і до статті 86 прийнятого, але нечинного на той час Закону № 1697-VIІ щодо припинення виплати пенсії та обмеження її розміру працюючим працівникам прокуратури, визначення її розміру з 01 січня 2016 року відповідно до Закону № 1058-IV та встановлення максимального розміру пенсії.

Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Закону № 213-VIII «у разі неприйняття до 01 червня 2015 року Закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про судоустрій і статус суддів», «;Про статус народного депутата України», «;Про Кабінет Міністрів України», «;Про судову експертизу», «;Про Національний банк України», «;Про службу в органах місцевого самоврядування», «;Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України».

Буквальний аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що нею за умови неприйняття спеціального закону щодо призначення всіх пенсій, скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначалися відповідно до наведеного переліку законів. Тобто, ця норма за своїм змістом містить окремі умови призначення пенсій для визначеної категорії осіб. Оскільки до 01 червня 2015 року спеціального закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, застосуванню підлягає друга її частина щодо скасування норм щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до наведеного переліку. Такі обставини свідчать про намір законодавця відходу від особливих умов призначення пенсій для певної категорії осіб і переведення їх на загальні умови.

Верховний Суд України в постанові від 24 травня 2016 року у справі № 333/6710/15-а щодо аналогічних відносин висловив таку правову позицію: оскільки Закон № 213-VIIІ не скасовано, його положення не визнано неконституційними, а до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, прийнято не було, то, відповідно, з указаної дати скасовано норми пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, відповідно до Закону № 2453-VI (який значиться в наведеному переліку законів). З 01 червня 2015 року особи, яким пенсії (довічне грошове утримання) призначаються, зокрема, згідно з Законом № 2453-VI, втратили право на пенсійне забезпечення відповідно до вказаного Закону, і з цієї дати їм повинна бути відновлена виплата пенсії за віком, призначена відповідно до Закону № 1058-IV.

Аналіз положень пункту 5 Прикінцевих положень Закону № 213-VIII дає підстави для висновку, що ним скасовано діючі станом на 1 червня 2015 року норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначались відповідно до конкретного переліку законів, зокрема, і відповідно до Закону № 1789-ХІІ.

Закон № 1789-ХІІ частково втратив чинність з 15 липня 2015 року у зв'язку з набранням чинності Законом № 1697-VIІ, який є чинним і на сьогодні.

Статтею 86 Закону № 1697-VIІ визначено і на теперішній час регулюється питання забезпечення прокурорів і слідчих органів прокуратури України.

З огляду на це, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що на час звернення позивача до пенсійного органу застосуванню підлягав Закон № 1697-VIІ, за яким у позивача не було необхідного стажу роботи для призначення пенсії за вислугу років.

Враховуючи наведене, Суд визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого касаційну скаргу позивачки слід залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М.І. Гриців

Судді : Я.О. Берназюк

Н.В. Коваленко