Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.05.2018 року у справі №815/3801/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 квітня 2019 року

Київ

справа №815/3801/17

адміністративне провадження №К/9901/48110/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Стрелець Т.Г.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №815/3801/17

за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді - Єфіменка К.С., суддів: Бжассо Н.В., Танцюри К.О.) та на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2018 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді - Кравця О.О., суддів: Домусчі С.Д., Коваля М.П.)

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У липні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив

- визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №30-17 від 31 січня 2017 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначено, що позивач побоюється переслідувань зі сторони терористичних антиурядових угрупувань в країні походження Лівії. Інформація по країні походження підтверджує наявність підстав для визнання позивача біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст рішення суду І інстанції

3. 14 листопада 2017 року Одеський окружний адміністративний суд вирішив:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

4. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення відповідача є правомірним та прийняте з урахуванням всіх обставин справи, що впливають на можливість надання позивачу статусу біженця. Позивачем надано неправдоподібні та суперечливі пояснення щодо загрози повернення до Лівії. Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 08 лютого 2018 року Одеський апеляційний адміністративний суд вирішив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2017року - без змін.

6. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. 16 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2.

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2018 року. Прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року та на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2018 року.

8. Представник Державної міграційної служби України надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

II. АРГУМЕНТИ СТОРІН

9. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (позивача у справі):

Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають скасуванню.

ОСОБА_2, зазначає, що суди попередніх інстанцій при прийнятті судових рішень не звернули увагу на реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Лівії. Наголошує на тому, що шукач притулку не повинен щось доводити, а замість того він має обґрунтувати своє звернення. Суди як і ДМС України не наводять жодного доказу на спростування фактів заявлених позивачем. Лише особисті сумніви працівника міграційної служби викладені у висновку. Крім того, інформація по країні походження не була досліджена належним чином.

10. Доводи, викладені у запереченні на касаційну скаргу (відповідача у справі):

Представник Державної міграційної служби України посилається на те, що рішення №30-17 від 31 січня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Лівії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є законним та обґрунтованим. У випадку повернення на Батьківщину до позивача не існує загроза застосування вироку про смертну кару, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження. В історії, що була викладена заявником з приводу ймовірного переслідування на Батьківщині існує ряд розбіжностей, що суттєво знижують рівень довіри до заяви особи та свідчать про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Лівії, народився в м. Тріполі. За національністю - лівієць, за етнічною належністю - амазіг (бербер), за віросповіданням - мусульмани, за сімейним станом - неодружений, дітей не має.

12. 29 травня 2016 року ОСОБА_2 вибув до України через неспокійну ситуацію на території Лівії, авіарейсом Тріполі (Лівія) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна).

13. 21 червня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою №126 про прийняття рішення про оформлення документів для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14. 05 липня 2016 року наказом першого заступник начальника Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту ОСОБА_2, особова справа №2016OD0095.

15. 13 січня 2017 року за результатами розгляду особової справи №2016OD0095 Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України в Одеській області склало висновок про відмову ОСОБА_2 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. 31 січня 2017 року рішенням Державної міграційної служби України №30-17 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні. У висновку, зокрема, зазначено, що військові дії у країні громадянської належності не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також міграційний орган зазначив, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або тверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

17. Не погоджуючись з рішенням позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

18. Конституція України.

18.1. Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

19.1. Частина друга статті 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

19.2. Частина третя статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

20. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

20.1. Пункт перший частини першої статті 1. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

20.2. Пункт тринадцять частини першої статті 1. Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

20.3. Абзац п'ятий частини першої статті 6. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

20.4. Частини1-3 статті 7. Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

20.5. Частина п'ята статті 10. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців.

21.1. Пункти 45. Особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

21.2. Пункт 62. Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, рухома бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

21.3. Пункт 195. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

22. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04.

22.1. Пункт п'ятий статті 4. Заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

23. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (зі змінами та доповненнями).

23.1. Пункт 23. При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

24. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

25. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

26. Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 надав міграційній службі неправдоподібну інформацію про себе. В матеріалах особової справи шукача захисту містяться суттєві розбіжності в його поясненнях з приводу ймовірних випадків вчинених стосовно нього пограбувань, які вказують на приховування важливих деталей, що істотно знижує рівень довіри до заяви особи та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

27. Позивач звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву переслідуванням його у країні походження з боку терористичного угрупування та неможливістю повернення на батьківщину через громадянську війну в Лівії.

28. Разом з тим, як вбачається із протоколу співбесіди від 05 липня 2016 року, на Батьківщині ОСОБА_2 ніколи не переслідували за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності політичних переконань. Позивач ніколи не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов'язані із вищезазначеними ознаками (відомості з анкети від 30 червня 2016 року).

29. ОСОБА_2 не приймав активної участі у політичному житті країни громадянської належності, у нього ніколи не виникало проблем з державними органами Лівії (інформація з протоколу співбесіди від 05 липня 2016 року). Окрім того, ОСОБА_2 є бербером, мусульманином за віросповіданням, що є переважаючими етнічними та релігійними групами на території Лівії.

30. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що підставою для виїзду позивача з Лівії стало загальне нестабільне становище та політична криза на території країни громадянської належності, а не загроза зазнати переслідувань. Зазначений висновок підтверджується і самим позивачем. Так, під час співбесіди з органом міграційної служби, він вказував на скрутне матеріальне становище його родини, відсутність постійного місця роботи у нього на Батьківщині. Разом з тим, його близькі родичі в м. Тріполі (Лівія) працевлаштовані, працюють на престижних посадах, що вказує на наявність засобів до існування у випадку повернення позивача на Батьківщину.

31. Вищенаведені обставини спростовують посилання касатора на те, що у разі повернення на батьківщину, йому загрожує небезпека. Судами правильно встановлено, що ні під час перебування на Батьківщині, ні перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

32. Колегія суддів Верховного Суду вважає, що рішення Державної міграційної служби України №30-17 від 31 січня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Лівії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним.

33. Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

34. З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2018 року у справі №815/3801/17 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Г. Стрелець

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх