Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 квітня 2018 року

Київ

справа №2а-3215/11

адміністративне провадження №К/9901/1957/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Тарновецької сільської ради Ужгородського району, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення 17 сесії 5 скликання Тарновецької сільської ради від 25 березня 2008 року на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду в складі колегії суддів: Кушнерика М.П., Багрія В.М., Старунського Д.М. від 27 серпня 2014 року,

В С Т А Н О В И В :

20 червня 2011 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати рішення 17 сесії 5 скликання Тарновецької сільської ради від 25 березня 2008 року про передачу у приватну власність ОСОБА_5 та ОСОБА_4 земельних ділянок в с. Шишловці Ужгородського району.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 зазначив про те, що рішенням 17 сесії 5 скликання Тарнівецької сільської ради Ужгородського району від 25 березня 2008 року про передачу у приватну власність ОСОБА_5, мешканцю АДРЕСА_1 та ОСОБА_4, мешканці АДРЕСА_2 земельних ділянок в с. Шишловці Ужгородського району, позбавлено позивача можливості у володінні, користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, власником якої він являється.

Постановою Ужгородського міськрайонного суду від 21 січня 2013 року позов задоволено.

Суд першої інстанції, задовольняючи позивні вимоги, зробив висновок про те, що на підставі оскаржуваного рішення 17 сесії 5 скликання Тарнівецької сільської ради Ужгородського району від 25 березня 2008 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 отримали державні акти на право власності на земельні ділянки, які накладаються на земельну ділянку, що знаходиться у приватній власності позивача ОСОБА_2

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2014 року апеляційну скаргу Тарновецької сільської ради задоволено, постанову Ужгородського міськрайонного суду від 21 січня 2013 року скасовано.

Приймаючи рішення про задоволення апеляційної скарги, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що неправомірність внесення завідомо неправдивих відомостей, а саме: внесення особистого підпису головою Сторожницької сільської ради Ужгородського району ОСОБА_6 до державного акта на право власності на землю серії II ЗК 025170, зареєстрованого в Книзі записів Державних актів на право приватної власності на землю за № 163 від 28 квітня 1995 року, виданого ОСОБА_2, якому на підставі цього акта надано земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку у приватну власність площею 0,12 га та земельну ділянку площею 0,15 га встановлено постановою Ужгородського міськрайонного суду від 14 травня 2012 року, у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною другою статті 366 КК України.

Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2014 року, а постанову Ужгородського міськрайонного суду від 21 січня 2013 року залишити без змін.

У касаційній скарзі скаржник зазначає, що апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з підстав незаконності Державного акта на право власності на земельну ділянку, вийшовши за межі позовних вимог, чим порушив норми статті 11 КАС України, наслідком чого стало перекручування фактів об'єктивної дійсності та неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 жовтня 2014 року відкрито касаційне провадження у справі № 2а-3215/11, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що Вищий адміністративний суд України діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду.

У відповідності з положенням пункту 11 частини другої статті 46, пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду постановою від 30 листопада 2017 року № 2 визначив, що днем початку роботи Верховного Суду є 15 грудня 2017 року. З цієї дати набрав чинності також Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким, зокрема, КАС України від 06 липня 2005 року № 2747-IV викладено у новій редакції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 січня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Верховного Суду Берназюка Я.О.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Берназюка Я.В. від 26 січня 2018 року прийняти до свого провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2014 року за позовом ОСОБА_2 та до Тарновецької сільської ради Ужгородського району, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання рішення незаконним.

20 лютого 2018 року надійшов відзив третьої особи ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 27 серпня 2014 року, в якому вона просить відмовити в задоволенні касаційної скарги.

28 лютого 2018 року ОСОБА_2 подано доповнення до касаційної скарги з посиланням на встановлені судами попередніх інстанцій обставини та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.

06 березня 2018 року електронною поштою третьою особою ОСОБА_3 подано відзив на доповнення до касаційної скарги ОСОБА_2 Оригінал відзиву подано 12 березня 2018 року.

19 березня 2018 року третьою особою ОСОБА_3 подано суду додаткові пояснення.

29 березня 2018 року ОСОБА_2 подано заперечення проти доводів, викладених ОСОБА_3 в додаткових поясненнях від 13 березня 2018 року, які зареєстровані в суді 19 березня 2018 року.

Згідно із частиною третьою статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№ 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) № 7360/76). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, який не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, що не мала регулювання законом.

Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Аналогічна позиція висловлена Великою палатою Верховного суду, зокрема, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а та від 21 березня 2018 року у справі № 802/1792/17-а.

Приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством

З огляду на наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права, та фізичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав такої фізичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Спір у справі, що розглядається, стосується права власності позивача та інших фізичних осіб на земельні ділянки, яке підтверджується державними актами на право власності на земельні ділянки, тобто цивільного права.

Таким чином, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною особою прав на спірну земельну ділянку має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Крім того, цей спір не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства, оскільки адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності на земельні ділянки.

З огляду на викладене суд касаційної інстанції, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Подібного змісту правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року у справі № 569/23686/13а.

Не досліджуючи питання правильності застосування судами норм матеріального права, колегія суддів вважає, що в зазначеній вище правовій ситуації суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства.

За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

За приписами частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 серпня 2014 року та постанову Ужгородського міськрайонного суду від 21.01.2013 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Тарновецької сільської ради Ужгородського району, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення 17 сесії 5 скликання Тарновецької сільської ради від 25 березня 2008 року закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко