Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 травня 2018 року

Київ

справа №813/315/16

провадження №К/9901/11053/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу № 813/315/16

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду, прийняту 15 листопада 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Довгополова О.М., суддів: Гудима Л.Я., Святецького В.В.,

в с т а н о в и в :

У лютому 2016 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області (далі також - відповідач, ГУ ДФС у Львівській області), в якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 11 січня 2016 року № 6-0 про звільнення ОСОБА_1, головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту, відповідно до пункту 6 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);

поновити його на роботі на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області з 11 січня 2016 року;

стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області на його користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу;

стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби України у Львівській області на його користь 10 000,00 гривень моральної шкоди, спричиненої незаконним звільненням.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення відбулося з порушенням статті 32 КЗпП України, позаяк відповідачем не належним чином було повідомлено, як працівника про зміну істотних умов праці та не роз'яснено, в чому саме полягали зміни. Натомість 03 листопада 2015 року позивачу було вручено попередження про зміну істотних умов праці, за змістом якого не було попереджено про звільнення із займаної посади 11 січня 2016 року. В чому саме полягають зміни істотних умов праці за посадою позивача та причини, які унеможливлюють подальшу роботу за цією ж посадою, в означеному попередженні не вказувалося.

06 листопада 2015 року йому була запропонована посада головного державного ревізора-інспектора відділу координації, звітності та інформаційного забезпечення аудиту управління податкового та митного аудиту Головного управління державної фіскальної служби України у Львівській області, від якої позивач відмовився, оскільки вважає незаконним своє звільнення.

11 січня 2016 року відповідачем було надано пропозицію позивачу зайняти посаду головного державного ревізора-інспектора відділу контролю ризикових платників та моніторингу ризикових платників та моніторингу ризикових операцій управління податкового та митного аудиту Головного управління ДФС у Львівській області, від якої позивач також відмовився, в зв'язку з чим винесено оскаржуваний наказ від 11 січня 2016 року № 6-0.

Вказаний наказ позивач вважає протиправним, оскільки відповідачем не роз'яснено було причин звільнення за частиною шостою статті 36 КЗпП України, відповідач не надав пояснень, які конкретні істотні зміни умов праці мали місце в дійсності і що саме стало причиною винесення попередження про звільнення.

Позивач також вважає, що у зв'язку із незаконним звільненням на користь позивача згідно частини другої статті 235 КЗпП України має бути стягнутий середній заробіток за час вимушеного прогулу, розрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, а також моральна шкода у сумі 10000 гривень, спричинена моральними стражданнями та переживаннями через незаконне звільнення, втрату налагоджених життєвих зв'язків, позбавлення права на працю та перебування у скрутному фінансовому становищі.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 29 червня 2016 року позов задовольнив частково.

Визнав протиправним та скасував наказ Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 11 січня 2016 року № 6-0 про звільнення ОСОБА_1, головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту, відповідно до пункту 6 статті 36 КзпП України.

Поновив ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області з 11 січня 2016 року.

Стягнув з Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 16 101,98 гривень (шістнадцять тисяч сто одна гривня 98 копійок) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.

Постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області та стягнення на користь ОСОБА_1 заробітної плати за один місяць в розмірі 4486,68 грн. ( чотири тисячі чотириста вісімдесят вісім гривень 68 коп.) звернув до негайного виконання.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 15 листопада 2016 року, постанову Львівського окружного адміністративного суду від 29 червня 2016 року скасував та прийняв нову, якою у задоволенні позову відмовив.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

29 січня 2018 року касаційна скарга ОСОБА_1 надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 30 січня 2018 року прийнята до провадження.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Позивач зазначає, що зміни в організації виробництва та праці не відбулись, а відповідачем фактично було здійснено перейменування відділу, а тому вважає що його звільнення відбулось незаконно та з порушенням трудового законодавства.

Представник відповідача надав заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки скаржник не наводить належних підстав для того, щоб вважати, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права. Тому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 працював в органах державної податкової (фіскальної) служби з 16 квітня 2010 року. Останньою його посадою перед звільненням була посада головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведенням фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області.

Наказом Головного управління Державної фіскальної служби України у Львівській області від 11 січня 2016 року № 6-о «Про звільнення» ОСОБА_1 з 11 січня 2016 року було звільнено з посади головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області у зв'язку із зміною істотних умов праці на підставі п. 6 статті 36 КЗпП України.

Зазначений наказ оскаржений позивачем до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення у зв'язку зі змінами істотних умов праці може бути визнане законним тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність таких змін. Проте, на думку суду, відповідач таких доказів не надав, позаяк одне лише виведення відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту та ведення відділу фактичних перевірок не може породжувати змін істотних умов праці в організації виробництва та праці. Суд зазначив, що в Головному управлінні Державної фіскальної служби у Львівській області зміни в організації виробництва та праці не відбулись, а лише даний відділ був перейменований. За таких обставин суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 з роботи за п. 6 частини першої статті 36 КЗпП України є протиправним, а тому позивача слід поновити на посаді, а також стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Водночас суд відмовив у задоволенні позову в частині стягнення на користь позивача моральної шкоди в розмірі 10000,00 гривень, оскільки така вимога, на думку суду, не підтверджується доказами глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи нове про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства.

Верховний Суд висновки суду апеляційної інстанції вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу на час виникнення спірних правовідносин регулювались чинним на той час Законом України від 16 грудня 1993 року № 3723- ХІІ «Про державну службу» (у відповідній редакції).

Частиною першою статті 30 цього Закону було передбачено, що підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими КЗпП України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі.

Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, до правовідносин, які становлять предмет розгляду справи, підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Загальні підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України і такими підставами, зокрема, є: відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Так, згідно з п. 6 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є відмова працівника, зокрема, від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 32 КЗпП України в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці: систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п. 6 статті 36 цього КЗпП України.

У п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» Верховний Суд України роз'яснив, що припинення трудового договору за п. 6 статті 36 КЗпП при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Відмова працівника укласти контракт може бути підставою для припинення трудового договору за п. 6 статті 36 КЗпП у тому разі, коли відповідно до законодавства така форма трудового договору для цього працівника була обов'язкова.

Також у п. 31 цієї Постанови Верховний Суд України роз'яснив, що відповідно до статті 32 КЗпП переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника. Переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором. Не вважається переведенням, що потребує згоди працівника, переміщення його на тому ж підприємстві (в установі, організації) на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ на території підприємства в межах тієї ж місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою і з тими ж істотними умовами праці. Однак і переміщення не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва. Згідно з частиною третьою статті 32 КЗпП в межах спеціальності, кваліфікації і посади, обумовленої трудовим договором, зміна істотних умов праці: систем і розмірів оплати, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміни розрядів і найменування посад та інших - допускається за умови, що це викликано змінами в організації виробництва і праці та що про ці зміни працівник був повідомлений не пізніше ніж за 2 місяці.

Як встановив суд, реорганізація структурних підрозділів Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, в тому числі відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту, здійснювалась відповідно до наказів Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 16 жовтня 2015 року № 657 та від 20 жовтня 2015 року № 665, якими було виведено із структури цей відділ та введено відділ фактичних перевірок.

Так, наказом Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 16 жовтня 2015 року № 657 «Про введення в дію переліку змін до структури Головного управління ДФС у Львівській області» було введено в дію перелік змін № 4 до структури Головного управління ДФС у Львівській області, відповідно до якого виводиться із структури відділ контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту та вводиться відділ фактичних перевірок.

А наказом Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 20 жовтня 2015 року № 665 було введено в дію перелік змін № 5 до штатного розпису Головного управління ДФС у Львівській області, яким виведено відділ контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту з штатною чисельністю 11 осіб та вводиться відділ фактичних перевірок з штатною чисельністю 13 осіб.

В свою чергу, зазначені накази Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області були прийняті на підставі та на виконання наказів Державної фіскальної служби України від 24 вересня 2015 року № 726 та від 25 вересня 2015 року № 731 «Про внесення змін до окремих наказів ДФС», які приймались з метою реформування органів Державної фіскальної служби.

При цьому, колегія суддів зазначає, що питання організації роботи таких органів, зокрема, вдосконалення (оптимізація) структури цих органів, в тому числі запровадження змін в організації праці та зміна істотних умов праці, належить до виключної компетенції Державної фіскальної служби України та її територіальних органів (Головних управлінь) в межах їх повноважень, визначених законодавством, та є їх дискреційними повноваженнями.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, саме компетентні органи Державної фіскальної служби при прийнятті рішень про ліквідацію одних та створення інших структурних підрозділів в межах одного органу, навіть із схожими завданнями і повноваженнями, визначають істотні умови праці працівників цих підрозділів та наявність змін цих умов порівняно з попередніми.

Разом з тим, зміна істотних умов праці відповідно до статті 32 КЗпП України покладає на роботодавця обов'язок повідомити про це працівників підрозділу, який ліквідовується (організовується), не пізніше ніж за два місяці, та запропонувати для подальшого продовження роботи посади, які працівники можуть зайняти відповідно до їх кваліфікаційного рівня.

В свою чергу працівник може погодитись бути працевлаштованим на запропоновані йому посади, або відмовитись. У другому випадку трудовий договір припиняється за п. 6 статті 36 КЗпП України.

Як встановив суд, ОСОБА_1 було вручено попередження про наступне вивільнення з займаної посади згідно з п. 6 статті 36 КЗпП України.

03 листопада 2015 року ОСОБА_1 було ознайомлено з попередженням, в якому зазначалось, що на підставі наказу Державної фіскальної служби України від 12 вересня 2014 року № 128 «Про затвердження чисельності працівників територіальних органів Державної фіскальної служби, наказів Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 16 жовтня 2015 року № 657 «Про введення в дію переліку змін до структури Головного управління ДФС у Львівській області» та від 20 жовтня 2015 року № 665 «Про введення переліку змін № 5 до штатного розпису Головного управління ДФС у Львівській області» Головне управління Державної фіскальної служби у Львівській області попереджає про наступне звільнення із займаної посади з 11 січня 2016 року згідно з п. 6 статті 36 КЗпП України.

06 листопада 2015 року ОСОБА_1 була запропонована посада головного державного ревізора-інспектора відділу координації, звітності та інформаційного забезпечення аудиту управління податкового та митного аудиту Головного управління державної фіскальної служби України у Львівській області, а 11 січня 2016 року - посада головного державного ревізора-інспектора відділу контролю ризикових платників та моніторингу ризикових платників та моніторингу ризикових операцій управління податкового та митного аудиту Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, від яких позивач відмовився.

З наведеного вбачається, що Головне управління Державної фіскальної служби у Львівській області виконало свої обов'язки як роботодавець, встановлені статтею 32 КЗпП України.

У зв'язку з відмовою позивача від запропонованих йому посад, як зазначено вище, наказом Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області від 11 січня 2016 року № 6-о ОСОБА_1 з 11 січня 2016 року було звільнено з посади головного державного ревізора-інспектора відділу контролю за проведенням розрахункових операцій та проведення фактичних перевірок управління податкового та митного аудиту на підставі п. 6 статті 36 КЗпП України.

Аналізуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду про те, що оспорюваний наказ є правомірним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування.

В зв'язку з тим, що позовні вимоги про поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є похідними від позовної вимоги про скасування оскаржуваного наказу про звільнення, а судом встановлена правомірність зазначеного наказу, то відсутні підстави для задоволення інших позовних вимог.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків суду та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець