Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.02.2018 року у справі №815/2911/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 лютого 2018 року

Київ

справа №815/2911/17

адміністративне провадження №К/9901/2882/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Данилевич Н.А.,

суддів: В.М. Бевзенка, В.М. Шарапи,

здійснивши попередній розгляд касаційної скарги ОСОБА_7, ОСОБА_8 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 30.06.2017 (головуючий суддя - Іванов Е.А., судді - Завальнюк І.В., Аракелян М.М.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.11.2017 (головуючий суддя - Турецька І.О., судді - Стас Л.В., Косцова І.П.) у справі №815/2911/17 за позовом ОСОБА_7 - ОСОБА_8 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (далі - заявники, скаржники) 23 травня 2017 року звернулися до суду першої інстанції з позовами, які були об'єднані в одне провадження, до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), в якому просили:

-визнати протиправними та скасувати рішень ДМС України №№ 65-17, 64-17 від 28 лютого 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов'язати прийняти рішення про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_7 зазначив, що 19 травня 2017 року він отримав повідомлення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області за №87 від 28 березня 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення ДМС від 28 лютого 2017 року №65-17.

Заявник пояснив, що є громадянином Узбекистану, уродженцем Хоремзенської області та мешканцем м. Хіва. За національністю узбек, за віросповіданням мусульманин-суніт, та що він суворо дотримується канонів ісламу. Виїзд з Батьківщини пов'язує із метою працевлаштування та наміром здобуття освіти в Україні. На даний час не має можливості повернутися до Узбекистану в зв'язку з ймовірним переслідуванням з боку невідомих осіб через написання у соціальних мережах статей про тероризм.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_8 зазначила, що 19 травня 2017 року вона отримала повідомлення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області за №88 від 28 березня 2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС від 28 лютого2017 року №64-17.

Заявник пояснила, що є громадянкою Узбекистану, уродженкою Хорезмської області (м. Чінобад) та мешканкою м. Хіва. За національністю узбечка. За віросповіданням мусульманка-сунітка, та дотримується релігійних канонів ісламу. Виїзд з Батьківщини пов'язує із наміром проживати спільно зі своїм чоловіком ОСОБА_7 на законних підставах в Україні та неповнолітніми дітьми ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5. На даний час не має можливості повернутися до Узбекистану в зв'язку з ймовірним переслідуванням з боку невідомих осіб через написання її чоловіком у соціальних мережах статей про тероризм.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

При прийнятті постанови, суд першої інстанції виходив з того, що заяви, подані скаржниками до органів міграції є логічно непослідовними, неаргументованими та такими, що не викликають довіри, а дійсною причиною виїзду позивачів із країни походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця. Тому, оскаржувані рішення відповідача є правомірними та прийнятими з урахуванням всіх обставин справи, що впливають на можливість надання заявникам статусу біженця.

Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, заявники 20 грудня 2017 року звернулися до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що суди, при постановленні рішень, неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Просили скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

При цьому, в обґрунтування касаційної скарги заявниками зазначено, що судами порушено норми процесуального права в частині офіційного з`ясування всіх обставин справи. Зокрема - відсутність в рішеннях судів будь - яких посилань на інформацію про країну походження заявників.

Також судами не враховано особливості доказування у даній категорії справ. Так, на думку заявників, відмова у зв`язку із ненаданням документальних доказів є безпідставною та такою, що протирічить абзацу 3 пп. «е» п. 5.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.

Також скаржниками стверджується, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме - ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI, ст. ст. 1,33 Конвенції про статус біженців 1951 року, ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, 1950 року.

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7, ОСОБА_8.

У відзиві на касаційну скаргу, отриманого судом 16 січня 2018 року, відповідач проти змісту і вимог касаційної скарги заперечив та просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Так, відповідачем зауважено, що судами першої та апеляційної інстанцій було повністю досліджено обставини справи і надано їм правову оцінку, рішення судів ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального, при дотриманні норм процесуального права, відповідають положенням міжнародних та вітчизняних нормативно - правових актів.

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Зваживши на вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що правова оцінка судами обставин у справі надана правильно та погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, заявниками до заяв про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною їх вимушеного від'їзду до України, заявники не надали, та таких, що заслуговують на увагу, пояснень не навели.

Тому доводи скаржників щодо безпідставності відмови в наданні статусу біженця з мотивів недостатності документального підтвердження спростовуються нормами вищезгаданих міжнародних нормативних актів.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_7 у 2002 році легально та добровільно покинув Узбекистан для працевлаштування в Україні та для здобуття освіти. ОСОБА_8 28 березня 2008 року разом з дітьми вибула з Узбекистану залізничним сполученням до України, перетнувши кордон у м. Харкові, після чого позивач вибула до м. Києва. Проте лише 30 серпня 2016 року заявник звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Для спростування доводів відповідача, до судів першої та апеляційної інстанцій заявником також не надано жодних доказів на підтвердження своїх тверджень про переслідування за написання начебто у 2015-2016 роках статей про іслам та тероризм, які він оприлюднював у соціальних мережах Інтернету, а також загрози життю, здоров'ю, безпеці та свободі скаржника та його сім`ї при поверненні до Узбекистану.

Тож судами першої та апеляційної інстанцій вірно зазначено, що інформація, надана позивачем щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.

Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, що суб'єктом владних повноважень надана об'єктивна оцінка поясненням заявників, які є логічно непослідовними та не викликають довіри, і доводять до висновку, що дійсною причиною є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця.

Як стверджується заявниками в касаційній скарзі, судами попередніх інстанцій у своїх рішеннях не наведено будь - яких посилань на інформацію про країну походження скаржників.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що, дійсно, суд першої інстанції мотивуючи рішення, більше уваги приділив дослідженню обставин наявності або відсутності у позивачів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що Узбекистан не входить до переліку країн де б відбувалися збройні конфлікти, свавільні арешти, катування або інші форми жорстокого поводження, тому відсутність в рішенні суду першої інстанції інформації про дану країну не спростовує відсутність обґрунтованих критеріїв, за наявності яких особі може бути надано статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що заявниками не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.

Враховуючи вищенаведене, перевіривши доводи, викладені скаржником в касаційній скарзі, суд не вбачає обставин, які б давали підстави ставити під сумнів правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 343, п.1 ч. 1 ст. 349, 350, 355, 356 КАС України, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_7, ОСОБА_8 залишити без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Головуючий суддя Н. А. Данилевич

Судді В. М. Бевзенко

В. М. Шарапа