Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 березня 2019 року

Київ

справа №826/5839/16

адміністративне провадження №К/9901/22418/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Судді-доповідача: Желтобрюх І.Л.,

суддів: Бевзенка В.М., Білоуса О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року (суддя Келеберда В.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2017 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Коротких А.Ю., суддів - Ганечко О.М., Літвіної Н.М.) у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області, Головного управління Національної поліції у Луганській області, третя особа: Лутугинський районний відділ ГУ МВС України у Луганській області, про визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,

установив:

У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - ГУ МВС України), Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області (далі - ГУ МВС України у Луганській області), Головного управління Національної поліції в Луганській області (далі - ГУ НП у Луганській області), в якому просила (з урахуванням уточнених позовних вимог): визнати незаконним та скасувати наказ ГУ МВС України у Луганській області від 6 листопада 2015 року №401 о/с про звільнення; зобов'язати ГУ МВС України у Луганській області прийняти у позивача заяву про звільнення з органів внутрішніх справ у зв'язку з продовженням проходження служби в органах Національної поліції та заяву про прийняття на службу в органи Національної поліції; зобов'язати ГУ МВС України у Луганській області внести зміни до трудової книжки позивача та видати довідку про роботу; зобов'язати ГУ МВС України у Луганській області провести розрахунок та виплатити позивачу вихідне забезпечення при звільненні.

В обґрунтування позову вказувала, що її звільнено під час перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, що є недопустимим відповідно до трудового законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2017 року, позов задоволено частково: зобов'язано ГУ МВС України у Луганській області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби; в решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати прийняті ними рішення та ухвалити нове, яким визнати незаконним і скасувати спірний наказ про її звільнення з органів внутрішніх справ та зобов'язати відповідача надати їй можливість продовжити проходження служби в поліції.

В обґрунтування вимог касаційної скарги її заявник посилається на те, що Кодекс законів про працю України забороняє звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства і за умови обов'язкового працевлаштування. Крім того, зауважує, що вирішуючи спір, суди не з'ясували, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, та не перевірили, чи додержано ним вимоги законодавства, що регулює порядок вивільнення працівника, зокрема й щодо неможливості його переведення до новоутвореного органу.

ГУ МВС України у Луганській області подало заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить залишити судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зауважує, що перебування позивача у відпустці по догляду за дитиною не є перешкодою до її звільнення відповідно до положень Закону України «Про Національну поліцію», який є спеціальним нормативно-правовим актом стосовно осіб рядового і начальницького складу ОВС. В частині задоволених позовних вимог відповідач судові рішення не оскаржує.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 2001 року проходила службу в органах внутрішніх справ України, остання займана посада - начальник режимно-секретного сектору Лутугинського районного відділу ГУ МВС України у Луганській області.

Наказом ГУ МВС України у Луганській області від 6 листопада 2015 року № 401 о/с позивача звільнено через скорочення штатів згідно з пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до пункту 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114).

Станом на час прийняття спірного наказу ОСОБА_2 перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку.

Вирішуючи спір суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про Національну поліцію», перебування ОСОБА_2 у відпустці по догляду за дитиною не є перешкодою для її звільнення. Судами також враховано, що рапорт про подальше проходження служби у поліції позивачкою не подавався.

Водночас, встановивши, що ОСОБА_2, яка має стаж в органах внутрішніх справ понад 10 років, не виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні, суди зобов'язали відповідача виплатити їй таку допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить з наступного.

Порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ регламентовано Положенням № 114, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

Відповідно до пункту 64 «г» Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

2 липня 2015 року прийнято Закон України № 580-VIІI «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIІI).

Відповідно до пункту 1 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIІI, останній набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Закон № 580-VIІI опубліковано в газеті «Голос України» 6 серпня 2015 року, відтак, він набрав чинності з 7 листопада 2015 року, а пункти 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17- 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону набрали чинності з 7 серпня 2015 року.

Пунктом 8 розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VIІI передбачено, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Згідно з пунктом 9 Розділу XI «Прикінцевих та Перехідних положень» Закону № 580-VIІI працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI «Прикінцевих та Перехідних положень» Закону № 580-VIІI обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Судами встановлено, що звільнення позивача відбулось у зв'язку зі скороченням штатів.

В той же час, за змістом пункту 64 «г» Положення № 114 звільнення у такому випадку допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі працівника міліції.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КзпП України) обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

За правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 1 квітня 2015 року (справа № 6-40цс15), власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Отже, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Відповідно до пункту 10 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Згідно з пунктом 17 Положення № 114 вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

За приписами частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до шести років, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Посилання судів як на підставу до відмови у задоволенні позову на те, що позивач не зверталася із заявою про прийняття її на службу в поліцію в порядку пункту 9 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 580-VIII, колегія суддів у даному випадку вважає безпідставними, оскільки така обставина не виключає пріоритетне право позивача на обов'язкове працевлаштування в порядку, передбаченому частиною третьою статті 184 КЗпП України, та обов'язку роботодавця забезпечити реалізацію такого положення закону.

Верховний Суд також зауважує, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Визнаючи, що звільнення позивача відбулось на підставі та у межах закону, суди попередніх інстанцій не дослідили питання ліквідації установи, в якій вона обіймала посаду, не перевірили, чи дотримано відповідачами гарантії, передбачені для жінки, яка перебуває у декретній відпустці.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про правомірність звільнення позивача із займаної посади.

Відповідно до статті 242 КАС (в редакції з 15 грудня 2017 року) рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Статтею 353 КАС передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій в порушення статей 9, 242 КАС України не з'ясовано обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, тому ухвалені у цій справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково

Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2017 року, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.Л. Желтобрюх

Судді В.М. Бевзенко

О.В. Білоус