Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 червня 2020 року

Київ

справа №524/2277/17

адміністративне провадження №К/9901/20313/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Губської О. А.,

суддів: Білак М.В., Калашнікової О. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області про визнання бездіяльність протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 червня 2017 року, ухвалену у складі судді Кривич Ж.О. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: Григорова А.М. (головуючий), Тацій Л.В., Подобайло Ю.В.

І. Суть спору:

1. ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулася до суду з позовом до виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області, в якому просила:

1.1. визнати неправомірною бездіяльність виконавчого Комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука в частині не виплати їй в 2010 році матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати;

1.2. зобов`язати виконавчий Комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука виплати їй за 2010 рік матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати;

1.3. зобов`язати виконавчий Комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука подати до суду звіт про виконання судового рішення.

2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що в період з 20.10.2006 до 27.04.2010 працювала у Виконавчому комітеті Автозаводської районної ради м. Кременчука. За час роботи, її ніхто не ознайомлював із змістом колективного договору, а тому про своє право на отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати вона дізналась лише в 2016 році з публікації в ЗМІ. Під час звільнення відповідач не розрахувався з нею в повному обсязі, оскільки так і не виплатив матеріальну допомогу на вирішення соціально-побутових питань за 2010 рік.

3. Відповідач позов не визнав та просив відмовити в його задоволенні.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. Розпорядженням №182-0 від 20.10.2006 ОСОБА_1 була призначена на посаду спеціаліста ІІ категорії по роботі з населенням за місцем проживання виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука.

5. 27.04.2010 позивач звільнена з посади згідно розпорядження № 30-0 від 19.04.2010 року.

6. Нарахування та виплата позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2010 році не здійснювалась, в зв`язку з чим вона звернулася з даним позовом до суду.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

7. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області постановою від 19 лютого 2018 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

8. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що із заявою про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2010 рік до відповідача позивач не зверталася, а отже не заявила про наявність у неї підстав та потреби для отримання такої допомоги, відтак у роботодавця не виникало обов`язку для виплати такої. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» від 09.03.2006 року № 268, не передбачено обов`язку керівника установи щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань при звільненні працівника з посади.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

9. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подала касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.

10. У скарзі позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення з прийняттям нової постанови про задоволення позову.

11. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що роботодавець, взявши на себе зобов`язання надавати таку матеріальну допомогу, має її виплатити при наявності коштів, однак відповідачем не було підтверджено належними доказами факт відсутності у нього коштів на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. При цьому, позивач зазначає, що виплата їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати згідно умов колективного договору, укладеного між відповідачем та трудовим колективом, мала обов`язковий характер. Положення п.5.3 розділу V колективного договору не містять будь-якої вказівки, що виплата матеріальної допомоги здійснюється лише у випадку подання працівником заяви з проханням про це. Скаржник також зазначає, що під час її роботи у відповідача ніхто не ознайомлював її з колективним договором, а тому про закріплене в ньому право на отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових проблем в розмірі середньомісячної заробітної плати, їй було невідомо, а дізналася вона про це право тільки після звільнення.

12. Відповідач своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

V. Джерела права й акти їх застосування

13. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

14. Аналізуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на наступне.

15. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

16. За змістом статті 33 Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-XII заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

17. Згідно статті 21 Закону України Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 №2493-III умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.

18. Статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 №3356-XII передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

19. Підпунктом 3 пункту 2 постанова Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» від 09.03.2006 №268 (далі - Постанова від 09.03.2006 №268) надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

20. Відповідно до пункту 8 вказаної постанови видатки, пов`язані з набранням чинності цією постановою, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання відповідних органів.

VI. Висновок Верховного Суду

21. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 341 КАС України).

22. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

23. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

24. Із аналізу вказаних вище нормативно-правових актів слід зробити висновок, що матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань повинна надаватися тому державному службовцю, який дійсно має обґрунтовану підставу для її отримання та не може власноруч подолати обставини, що виникли не з його вини.

25. Державні службовці мають право отримувати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, вказуючи при цьому будь-яку підставу, яку вони на власний розсуд віднесли до соціально-побутової.

26. Оскільки потреба у вирішенні соціально-побутових потреб може виникнути у державного службовця, тому саме він має ініціювати питання про надання такої допомоги (надання допомоги повинно мати достатнє підґрунтя, вияв та заявлення потреби шляхом подання заяви довільної форми), отже необхідна ініціатива особи, яка має потребу у вирішенні таких потреб і заявляє про їх наявність.

27. Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується позивачем, ОСОБА_1 із заявою про виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2010 рік до відповідача не зверталась.

28. Таким чином, ОСОБА_1 не заявила про наявність у неї підстав та потреби для отримання вказаної допомоги, відтак у роботодавця не виникало обов`язку для її виплати.

29. Крім того, судами попередніх інстанцій вірно відхилено твердження позивача про необізнаність щодо наявності у неї права на отримання допомоги для вирішення соціально-побутових питань, оскільки виплата вказаної допомоги передбачена оприлюдненим у загальному порядку нормативно-правовим актом.

30. Помилковим суд касаційної інстанції вважає висновок позивача, що спірна допомога мала бути виплачена їй при звільненні, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 не передбачено обов`язку керівника установи щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань при звільненні працівника з посади.

31. Посилання на практику Вищого адміністративного суду України у справі №524/3023/14-а та у справі №524/6895/13-а також є безпідставними, оскільки обставини вказаних справ не є аналогічними обставинам розглядуваної справи, оскільки стосуються лише розміру матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, а не факту невиплати такої допомоги.

32. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

33. Доводи касаційної скарги спростовуються викладеними вище нормами права та установленими обставинами справи, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення та скасування оскаржуваних судових рішень.

34. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

35. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

36. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

37. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

38. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

39. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 червня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року у справі №524/2277/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач О. А. ГубськаСудді М. В. Білак О. В. Калашнікова