Історія справи

Ухвала КАС ВП від 16.08.2021 року у справі №280/531/20
Постанова КАС ВП від 09.11.2023 року у справі №280/531/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 280/531/20

адміністративне провадження № К/990/14903/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Єресько Л.О.,

суддів: Соколова В.М., Білак М.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції справу №280/531/20

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору з боку відповідача: Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

за касаційною скаргою Міністерства юстиції України

на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року, ухвалене у складі головуючого судді Богатинського Б.В.,

та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі головуючого судді Добродняк І.Ю., суддів: Бишевської Н.А., Семененка Я.В.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Мін`юст), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору з боку відповідача: Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області (далі - третя особа, ГТУЮ у Запорізькій області), в якому просив:

1.1. визнати протиправним та скасувати наказ МЮ України від 23.12.2019 №4151/к про звільнення позивача з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області;

1.2. поновити ОСОБА_1 на посаді начальника ГТУЮ у Запорізькій області або перевести на рівнозначну посаду до державного органу, якому передаються повноваження та функції такого органу за правонаступництвом;

1.3. стягнути на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 25.12.2019 до моменту фактичного поновлення на посаді або на рівнозначній посаді.

2. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що звільнення позивача на підставі оскаржуваного наказу є протиправним, оскільки підставою для звільнення зазначено ліквідацію ГТУЮ у Запорізькій області, проте фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація територіальних органів юстиції, а правонаступником ГТУЮ у Запорізькій області є новоутворена установа - Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), до якого перейшли обов`язки, що випливають з трудових правовідносин. Так, при звільненні позивача не були дотримані відповідні гарантії, передбачені трудовим законодавством, оскільки з моменту попередження про звільнення йому не було запропоновано вакантні посади, які б він міг обійняти відповідно до своєї кваліфікації, не враховано наявність у нього переважного права на залишення на роботі з урахуванням приписів КЗпП України.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

3. Наказом Мін`юсту від 17.08.2017 № 3196/к ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника ГТУЮ у Запорізькій області.

4. 09.10.2019 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - постанова № 870), пунктом 1 якої постановлено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Мін`юсту за переліком згідно з додатком 1, зокрема ГТУЮ у Запорізькій області та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п.2 постанови).

5. До переліку міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту, що утворюються (Додаток 2) до постанови № 870, включено Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).

6. Пунктом 3 постанови № 870 установлено, що міжрегіональні територіальні органи Мін`юсту, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Мін`юсту, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) є правонаступником ГТУЮ у Дніпропетровській області, ГТУЮ у Запорізькій області, ГТУЮ у Кіровоградській області.

7. За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) зареєстроване як юридична особа 29.10.2019. ГТУЮ у Запорізькій області з 18.10.2019 по 21.01.2021 перебувала у стані припинення юридичної особи.

8. Таким чином, з дня утворення Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) до нього перейшли повноваження та функції, відповідача.

9. Постановою № 870 визначено, що територіальні органи Мін`юсту, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції.

10. Так, на виконання постанови № 870 наказом Мін`юсту від 16.10.2019 № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції, згідно з переліком (додаток 1), зокрема ГТУЮ у Запорізькій області і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Мін`юсту, згідно з переліком (додаток 2), зокрема Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).

11. Даним наказом, також затверджено, список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції (п.4 наказу № 3173/5). Головам ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції наказано, зокрема: забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Мін`юсту до 01.11.2019; надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією територіальних органів Мін`юсту (п.п.7 та 8 п. 5 цього ж наказу).

12. Повідомлення про звільнення у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Запорізькій області та вивільнення працівників позивачу вручено 24.10.2019.

13. Наказом Мін`юсту від 23.12.2019 № 4151/к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області, відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 889-VIII) у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Запорізькій області з 24.12.2019.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції

14. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 25.01.2021 адміністративний позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ МЮ України від 23.12.2019 № 4151/к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області, поновлено позивача на цій посаді з 25.12.2019 та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 по 25.01.2021, з урахуванням раніше виплачених сум під час звільнення, а у задоволенні іншої частині позовних вимог відмовлено.

15. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.06.2021 рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, пункт чотири резолютивної частини рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 25.01.2021 викладено у наступній редакції: «Стягнути з бюджетних асигнувань Мін`юсту на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 по 25.01.2021 в сумі 261948,60 грн», в іншій частині рішення суду першої інстанції залишене без змін.

16. Постановою Верховного Суду від 04.08.2022 рішення суду першої та апеляційної інстанцій у цій справі скасовані, справа направлена на новий судовий розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду.

17. Скасовуючи рішення попередніх інстанцій у цій справі, Верховний Суд, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, погодився з доводами позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України на підставі частини третьої статті 5 Закону № 889-VІІІ.

18. Верховний Суд зазначив, що відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

19. Виходячи із правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах, Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Мін`юст зобов`язаний додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.

20. За висновком Верховного Суду порушення відповідачем встановленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

21. Водночас, Верховний Суд зазначив, що суд першої та апеляційної інстанції дійшли помилкового висновку, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає стягненню на користь позивача з Мін`юсту, оскільки позивач був прийнятий на державну службу в ГТУЮ у Запорізькій області та звільнений з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області, яке є окремою юридичною особою, і саме ГТУЮ у Запорізькій області здійснювало нарахування та виплату заробітної плати позивачу. У зв`язку з цим Верховний Суд дійшов висновку про необхідності стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу саме з ГТУЮ у Запорізькій області, як із юридичної особи публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах та яка безпосередньо здійснювала йому нарахування та виплату заробітної плати.

22. Разом з тим, Верховний Суд урахував, що 22.01.2021 ГТУЮ у Запорізькій області припинило свою діяльність, тобто здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах.

23. У цьому зв`язку Верховний Суд указав, що правильне вирішення справи та застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також було Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), яке є правонаступником ГТУЮ у Запорізькій області, що припинило свою діяльність вже на час розгляду справи судом першої інстанції.

24. Під час нового судового розгляду справи № 280/531/20 Запорізький окружний адміністративний суд, ураховуючи висновки постанови Верховного Суду від 04.08.2022 у цій справі, ухвалою від 29.08.2022 залучив до участі у справі в якості співвідповідача Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро).

25. За наслідками нового розгляду рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29.11.2022 позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ Мін`юсту від 23.12.2019 №4151/к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області, поновлено позивача на цій посаді з 25.12.2019, стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 по 29.11.2022 у розмірі 653995,65 грн, а в іншій частині позовних вимог відмовлено.

26. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 21.03.2023, апеляційна скарга Мін`юсту задоволена частково, рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виклавши рішення суду в цій частині в редакції: «Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 по 29.11.2022 у розмірі 392007,05 грн», а в іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29.11.2022 залишене без змін.

27. Суд апеляційної інстанції в цілому погодився із висновками суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу про звільнення позивача та наявності правових підстав для поновлення останнього на посаді, з якої його було звільнено.

28. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру належного позивачу середнього заробітку, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно наявної в матеріалах справи довідки про середній заробіток позивача від 21.10.2020 № 22506/09, а також той факт, що в період з 25.12.2019 по 29.11.2022 включно, позивач перебував у вимушеному прогулі (731 робочий день), суд першої інстанції правильно визначив, що сума середнього заробітку, що підлягає до відшкодування за час вимушеного прогулу, становить 709201,58 грн.

29. Однак з урахуванням отриманих позивачем у цьому періоді доходів відповідно до відомостей, наданих Головним управлінням ДПС у Запорізькій області, за період з 1 кварталу 2021 року по 2 квартал 2022 року у розмірі 25959,04 грн, та довідки про заробітну плату від 21.01.2022 № 1 виданої Державним підприємством «Укрліктрави» за листопад 2021 року у розмірі 29246,89 грн, суд першої інстанції визначив до стягнення з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) суму середнього заробітку в розмірі 653995,65 грн.

30. Водночас суд апеляційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що в матеріалах справи міститься виконавчий лист, виданий на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 25.01.2021 у справі № 280/531/20 (із змінами відповідно до постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 23.06.2021) про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Мін`юсту на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 по 25.01.2021 в сумі 261948,60 грн з відміткою про виконання від 27.08.2021 «оплачено».

31. Тобто в цій частині означене рішення виконано Державною Казначейською службою України, про що свідчить копія виписки з Системи дистанційного обслуговування клієнтів Державної казначейської служби України за 27.08.2021, яка підтверджує примусове стягнення (безспірне списання) з Мін`юсту суми у розмірі 261948,60 грн, згідно з виконавчим листом, виданим Запорізьким окружним адміністративним судом від 10.08.2021 у справі 280/531/20.

32. Тож приймаючи до уваги ту обставину, що в даному випадку виплачена позивачеві сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 261948,60 грн не підлягає поверненню в порядку повороту виконання рішення суду відповідно до статей 380 381 КАС України, хоч і стягнута з неналежного відповідача - Мін`юсту, якому підпорядковується та є його територіальним органом Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро). Однак, цей факт, на переконання суду апеляційної інстанції, не впливає на право позивача на отримання відшкодування, передбаченого статті 235 КЗпП України.

33. За висновком суду апеляційної інстанції наведене вище не може бути підставою для повторного стягнення зазначеної суми на користь позивача, а тому на його користь підлягає стягненню стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.12.2019 по 29.11.2022 у розмірі 392007,05 грн.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції

34. Не погодившись із цими судовими рішеннями, Мін`юст звернувся до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29.11.2022 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21.03.2023 у справі №280/531/20, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

35. Ця касаційна скарга подана з підстав неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

35.1. В обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зауважує, що судами попередніх інстанцій при застосуванні статті 235 КЗпП України у спірних правовідносинах не враховано висновку щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 440/395/20.

35.2. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій при вирішенні спірних правовідносин застосували приписи частин першої і другої статті 235 КЗпП України, але не застосували приписи частини третьої статті 235 КЗпП України, відповідно до яких у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

35.3. Мін`юст уважає, що до спірних правовідносин мають бути застосовані також положення статті 240-1 КЗпП України, які регулює порядок прийняття рішень органом, що розглядає трудові спори, у разі неможливості поновлення працівника на роботі внаслідок припинення діяльності підприємства, установи, організації.

35.4. На думку касатора, суди попередніх інстанцій помилково застосували у спірних правовідносинах пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки позивача було звільнено за спеціальною нормою, а саме - за пунктом 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (ліквідація державного органу).

35.5. Скаржник наголошує, що судами попередніх інстанцій не враховано тієї обставини, що з дати набрання чинності Законом № 117-ІХ, яким внесено зміни до статті 87 Закону № 889-VIII (25.09.2019), нормами указаної статті не передбачено обов`язку роботодавця пропонувати працівнику іншу роботу (посаду державної служби), як умову звільнення державного службовця у зв`язку з ліквідацією державного органу.

35.6. У цьому зв`язку скаржник підкреслює, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої та третьої статті 49-2 КЗпП України не поширювалися на державних службовців в силу приписів частини п`ятої статті 40 цього Кодексу та статей 3, 5 Закону № 889-VIII, оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону № 889-VIII, що передбачає не обов`язок, а право суб`єкта призначення за рішенням суб`єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.

36. Південно Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) надіслало до Суду заяву про приєднання до касаційної скарги Мін`юсту, у якій підтримав вимоги касаційної скарги касатора та виклав доводи, аналогічні доводам касаційної скарги.

37. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11.05.2023 відкрито касаційне провадження за цією касаційною скаргою.

38. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: (суддя - доповідач) Шевцова Н.В., судді Данилевич Н.В., Мацедонська В.Е. від 11.05.2023 відкрито касаційне провадження у вищевказаній касаційній скарзі.

39. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 19.07.2023 № 1159/0/78-23 у зв`язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н.В. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 18.07.2023 № 13), що унеможливлює її участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Соколов В.М., Білак М.В.

40. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 20.07.2023 прийнято цю справу до свого провадження.

41. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 08.11.2023 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до вимог статей 340 та 343 КАС України.

Позиція інших учасників справи

42. Не погоджуючись із наведеними доводами скаржника ОСОБА_1 надіслав до Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін, як такі, що є законними та обґрунтованими.

Позиція Верховного Суду

Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

43. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

44. Одночасно суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

45. Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної скарги за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

46. Спір у цій справі виник у зв`язку із звільненням позивача з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII через ліквідацію цього управління.

47. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із оскаржуваними судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту від 23.12.2019 №4151/к про звільнення позивача з посади начальника ГТУЮ у Запорізькій області та поновлення його на посаді.

48. Колегія суддів враховує, що Верховним Судом сформовано правові висновки у подібних правовідносинах щодо застосування пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII зі змінами відповідно до Закону № 117-IX, зокрема, у постановах від 26.05.2021 у справах № 140/90/20, № 260/261/20, від 17.06.2021 у справі № 240/455/20, від 09.06.2022 у справі № 640/4922/20, від 11.08.2022 у справі № 420/591/20, від 20.09.2021 у справі № 340/221/20, від 26.01.2023 у справі № 280/726/20 та інших. Висновки у вищевказаних справах є релевантними до обставин цієї справи, колегія суддів не бачить підстав для відступу від цих висновків, уважає їх застосовними до обставин цієї справи і надалі зауважує про таке.

49. Особливість цієї справи полягає у тому, що спірні правовідносини мали місце у період, коли редакції норм статті 87 Закону № 889-VIII та статті 40 КЗпП України змінювалися.

50. З моменту набрання чинності (25.09.2019) Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX (далі - Закон № 117-IX), який мав на меті спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення з метою швидкого та ефективного перезавантаження державної влади в Україні, фактично запроваджено реформування системи державної служби, у зв`язку із чим до низки законодавчих актів, зокрема до Закону № 889-VIII були внесені зміни щодо сфери застосування трудового законодавства під час проходження публічної служби, зокрема, державними службовцями.

51. Так, Законом № 117-ІХ виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

52. Цим же Законом № 117-ІХ стаття 40 КЗпП України доповнена частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

53. Пізніше (02.02.2020) набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-IX (далі - Закон № 378-IX), пунктом 2 розділу І якого стаття 49-2 КЗпП України після частини п`ятої доповнена новою частиною такого змісту: «Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону № 889-VIII, здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень».

У зв`язку з цим частину шосту вважати частиною сьомою.

54. Наступні зміни до статті 87 Закону № 889-VIII внесені Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 № 440-IX (далі - № 440-IX) (набрав чинності 13.02.2020), підпунктом в) пункту 106 розділу І якого частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення». У зв`язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим - четвертим.

55. Далі Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23.12.2021 № 1285-ІХ, який набув чинності 06.03.2021 законодавець змінив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII і виклав частину третю цього Закону у такій редакції: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

55.1. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

55.2. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду».

56. Цими послідовними змінами до Закону № 889-VIII та КЗпП України законодавець визначив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

57. На момент звільнення позивача норми статті 87 Закону № 889-VІІІ та статей 40 49-2 КЗпП України діяли в редакції Закону № 117-IX.

58. У справах № 140/90/20, № 260/261/20, № 240/455/20 та №340/221/20 Верховний Суд зауважив, що ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом № 117-IX (до 25.09.2019) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

59. У вказаних справах, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, Верховний Суд зазначив, що виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

60. Додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону № 889-VIII у редакції Закону № 117-IX, за висновком Верховного Суду, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14.01.2020 № 440-IX та від 23.02.2021 № 1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

61. Своєю чергою, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

62. Верховний Суд, зокрема, у постанові від 16.09.2021 у справі № 440/413/20 дійшов висновку, що ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

63. Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

64. Крім того, Верховний Суд у справах № 440/395/20, № 340/221/20 за подібних правовідносин визнав, що Мін`юст не ліквідував територіальні управління, а реорганізував їх, оскільки фактично відбулося не припинення державою виконання функцій ліквідованого органу, а покладання виконання його функцій на інший новостворений орган. Тому мала місце не ліквідація, а реорганізація органів юстиції зі створенням нових міжрегіональних управлінь юстиції, що передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

65. Отже, суди попередніх інстанцій, врахувавши позицію Верховного Суду щодо застосування положень Закону № 889-VIII у редакції Закону № 117-IX та КЗпП України у подібних правовідносинах, викладену зокрема, у постанові від 04.08.2022 у цій справі, дійшли правильних висновків про те, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) МЮ України було зобов`язане додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.

66. Натомість, як установлено судами, Мін`юст не запропонував позивачу жодної вакансії.

67. За наведених обставин Верховний Суд уважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

68. Вказані висновки судів попередніх інстанцій у цій справі відповідають сформованій Верховним Судом практиці у подібних правовідносинах, яка викладена, зокрема, у постановах від 26.05.2021 у справах № 140/90/20, № 260/261/20, від 17.06.2021 у справі № 240/455/20, від 20.09.2021 у справі № 340/221/20, від 09.06.2022 у справі № 640/4922/20, від 11.08.2022 у справі № 420/591/20, від 26.01.2023 у справі № 280/726/20 та багатьох інших.

69. Обґрунтованими також є висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 240-1 КЗпП України в частині поновлення позивача на попередній роботі, оскільки оскільки в даному випадку фактично мала реорганізація державного органу, а не його ліквідація.

70. Доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень частини третьої статті 235 КЗпП України та неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування указаної норми, викладених у постанові від 22.04.2021 у справі №440/395/20, не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду цієї справи, з огляду на таке.

71. Так, у справі № 440/395/20 рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 12.05.2020, залишеного без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2020, адміністративний позов державного службовця у подібних правовідносинах до Мін`юсту та ГТУЮ у Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково, визнаний протиправним та скасований наказ Мін`юсту про звільнення державного службовця в частині формулювання причин звільнення «відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ у Полтавській області», зобов`язано Мін`юст на підставі частини третьої статті 235 КЗпП України внести зміни до цього наказу в частині формулювання звільнення з «у зв`язку з ліквідацією» на «у зв`язку з реорганізацією», а в іншій частині позовних вимог відмовлено.

72. Задовольняючи позовні вимоги у вказаній частині вказаним способом суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, уважав визначений ним спосіб належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки, ураховуючи, що у спірних правовідносинах мала місце не ліквідація територіального органу Мін`юсту, а його реорганізація. При цьому, суд уважав, що оскаржуваний наказ відповідає приписам Закону № 889-VIII та КЗпП України, а тому відсутні підстави для поновлення позивачки на посаді. Рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції позивачка не оскаржувала в касаційному порядку.

73. Касаційний розгляд справи здійснювався Верховним Судом за касаційною скаргою Мін`юсту, у межах доводів поданої касаційної скарги, як це передбачено правилами статті 341 КАС України.

74. Із змісту постанови Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 440/395/20, якою Мін`юсту відмовлено у задоволенні касаційної скарги, слідує, що доводи касаційної скарги з посиланням на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України у зв`язку із неврахуванням судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18.07.2018 у справі № 821/3514/15-а, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті 235 КЗпП України, та безпідставним виходом за межі заявлених позивачем позовних вимог, оскільки позивач спірний наказ не оскаржувала з підстав неправильного формулювання підстав звільнення, що, на думку Мін`юсту, призвело до порушення принципу диспозитивності, закріпленого у статті 9 КАС України, не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду справи № 440/395/20.

75. Відмовляючи у задоволенні касаційної скарги у справі № 440/395/20, Верховний Суд, дійшов висновку про необґрунтованість заявлених Мін`юстом у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, позаяк у справі № 821/3514/15-а суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що суд першої інстанції в порушення принципу диспозитивності вийшов за межі адміністративного позову та розглянув позовні вимоги, які не були предметом спору, змінивши формулювання причин звільнення позивача, що призвело до погіршення його становища та створило більш суворі, негативні правові наслідки для нього. Водночас Суд констатував, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи № 821/3514/15-а допустили порушення процесуальних норм та не встановили: реального змісту спірних правовідносин, мети звернення позивача до суду з адміністративним позовом, предмету спору та засобів доказування, належного способу захисту порушеного права, не дослідили безпосередньо обставини звільнення позивача за пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України та не надали правової оцінки наказу про звільнення з роботи. Натомість, вийшовши за межі позовних вимог, суди фактично розглянули вимоги, які не були заявлені позивачем, перебрали на себе повноваження суб`єкта владних повноважень щодо оцінки дій позивача на предмет наявності в них складу порушення Присяги і суттєво порушили становище позивача. Таким чином, Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 у справі №821/3514/15 констатував неправильне застосування судами норм процесуального права та порушення принципу диспозитивності, установленого КАС України, в частині недотримання його мети - виходу за межі позовних вимог для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача.

76. На відміну від обставин справи № 821/3514/15-а Верховний Суд, розглядаючи у касаційному порядку справу № 440/395/20, звернув увагу скаржника, що недотримання судами першої та апеляційної інстанцій закріпленого в КАС України принципу диспозитивності під час розгляду справи 821/3514/15-а і самостійна зміна судом кваліфікації дисциплінарного проступку позивача, призвели до зміни формулювання підстав звільнення та погіршення його правового становища, і саме позивач у вказаній справі звертався до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою. Водночас, предметом розгляду справи № 440/395/20 є звільнення позивача з посади у зв`язку із реорганізацією державного органу, що є відмінним від обставин справи, на яку посилається відповідач. Під час розгляду цієї справи суд першої інстанції не вирішував питання наявності у діях позивача того чи іншого складу дисциплінарного проступку, що прямо впливає на обрання підстави для звільнення, а лише змінив неправильно обране відповідачем формулювання причин звільнення позивача, яке в результаті не призвело до погіршення його правового становища. Суд першої інстанції при цьому обґрунтував часткове задоволення позовних вимог шляхом зміни формулювання причин звільнення позивача належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, а позивач у відзиві на касаційну скаргу позивач погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, наполягав на їх обґрунтованості та просив залишити оскаржувані рішення без змін, як такі, що ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Таким чином, Суд у справі № 440/395/20 дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень процесуального законодавства під час ухвалення оскаржуваних рішень, зокрема в частині дотримання принципу диспозитивності.

77. З наведеного слідує, що Верховний Суд у справі № 440/395/20 не викладав висновків щодо застосування норм статті 235 КЗпП України. Своєю чергою, висновок судів попередніх інстанцій у справі № 440/395/20 щодо правомірності прийняття оскаржуваного наказу про звільнення та відсутності підстав для поновлення на посаді самою позивачкою не оскаржувався. Відповідно суд касаційної інстанції, який переглядав судові рішення у цій справі за правилами статті 341 КАС України в межах доводів касаційної скарги Мін`юсту, оцінки висновкам судів наявності підстав для поновлення позивачки на посаді не надавав.

78. Водночас колегія суддів враховує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

79. Так, правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.

80. При цьому, касаційний суд вказує, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суди попередніх інстанцій, посилаючись на норму права, застосували її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачили тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, яка є подібною до справи, що розглядається Судом.

81. Не можна посилатись на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

82. Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичні обставини у справі, що формуються, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

83. Таким чином доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень.

84. Інші доводи та аргументи скаржника не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і свідчать про її незгоду із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

85. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанції.

86. Доводів незгоди із висновками судів попередніх інстанцій в частині стягнення на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу та його розрахунку касаційна скарги не містить, а тому Верховним Судом рішення судів у цій частині у межах цього касаційного провадження не перевіряються.

87. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

88. Згідно з частиною першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

89. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскарженого рішення судів попередніх інстанцій відсутні.

90. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

91. З огляду на результат касаційного розгляду у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 280/531/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.О. Єресько В.М. Соколов М.В.Білак