ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2020 року

м. Київ

справа № 820/1371/17

адміністративне провадження № К/9901/17917/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Данилевич Н.А.,

суддів: Смоковича М.І., Уханенка С.А.,

розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області , провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року (головуючий суддя - Панченко О.В., судді - Бадюков Ю.В., Тітов О.М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Макаренко Я.М., судді - Мінаєва О.М., Шевцова Н.В.) у справі № 820/1371/17.

І. Суть спору

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

В березні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач, скаржник), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - третя особа, ГУДМС України в Харківській області), в якому просив:

скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.02.2017 р. №76-17;

зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДУ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, - задоволено.

Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 28.02.2017 р. №76-17.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій зазначили, що, як на час звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так і на даний час у Сирії присутня ситуація загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Однак вказані обставини не були досліджені під час винесення рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додатково захисту. Державна міграційна служба України, приймаючи спірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не прийняла за належне той факт, що за час відсутності позивача (виїхав у 2004 році) у країні його походження змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації. У вказаному висновку відповідач не аналізує можливість набуття позивачем статусу біженця через відмову проходити військову службу в умовах громадянської війни, (відповідно до п.п. 170-171 Керівництва УВКБ ООН по процедурам та критеріям визначення статусу біженця) та можливість набуття додаткового захисту через ситуацію загальнопоширеного насильства, систематичне порушення прав людини у країні. Відповідачем в порушення п.п. 4.1. в) та 8.2 Правил розгляду та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджені наказом МВС України №649 від 07.09.2011р. не досліджено ситуацію в Сирії.

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ВІДЗИВУ (ЗАПЕРЕЧЕНЬ)

01 листопада 2017 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року, в якій відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування поданої касаційної скарги Державна міграційна служба України вказує на те, що судами попередніх інстанцій не враховано, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну, оскільки він виїхав в Україну з метою навчання восени 2004 року. Позивач не відразу звернувся за захистом в Україні, незважаючи на те, що збройний конфлікт у Сирії розпочався ще у березні 2011 року. Скаржник стверджує, що аналіз матеріалів особової справи з точки зору заявника в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через вкрай небезпечну ситуацію в своїй країні, внаслідок загальнопоширеного насильства та порушення прав людини в ситуації внутрішнього збройного конфлікту.

Позивачем відзиву чи заперечення на подану касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 листопада 2017 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року касаційну скаргу Державної міграційної служби України прийнято до провадження та призначено до касаційного розгляду.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Позивач - ОСОБА_1 , громадянин Сирійської Арабської Республіки, проживав у Сирії у м. Кобані (муфахаза - Алеппо) та у 2004 році приїхав до України.

У 2008 році позивач вперше звернувся до Управління Державної міграційної служби в Харківській області з заявою про визнання біженцем, однак наказом УДМС в Харківській області №145-о від 24.09.2008 року йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.

20.07.2015 ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ ДМС в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з початком бойових дій, що розпочалися на території Сирії.

Рішенням Державної міграційної служби України №896-15 від 30.12.2015 року позивачу на підставі статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні.

З метою оскарження цього рішення позивач звернувся з позовом до Харківського окружного адміністративного суду, постановою від 18.05.2016 по справі № 820/771/16 рішення Державної міграційної служби України від 30 грудня 2015 року № 896-15 скасовано та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На співбесіді від 19.08.2016 позивач, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив, що свої побоювання повертатися до країни громадської належності пов`язує з тим, що у випадку повернення на Батьківщину його буде рекрутовано до армії і він буде змушений вбивати людей, а може й сам загинути, в той час як, усе це суперечить його внутрішньому переконанню та міркуванням совісті.

28 березня 2017 року позивачем отримано повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 16 від 27.03.2017 (а.с.13) про те, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні на підставі рішення Державної міграційної служби України від 28 лютого 2017 року № 76-17.

Згідно рішення Державної міграційної служби України від 28.02.2017 №76-17 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача, оскільки позивач не відповідає умовам надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно висновку ГУ ДМС України в Харківській області від 18.11.2016, який став підставою для прийняття рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, викладений позивачем факт бути призваним до армії, зазначений ним в обґрунтування побоювань повертатися до країни громадської належності, не розглядався. З огляду на п. 167 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця відповідач дійшов висновку, що факт ухилення від військової служби чи дезертирство є кримінальним злочином, отже, викладений позивачем факт не розглядається як обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань.

У вказаному висновку відповідач не аналізує можливість набуття позивачем статусу біженця через відмову проходити військову службу в умовах громадянської війни, (відповідно до п.п. 170-171 Керівництва УВКБ ООН по процедурам та критеріям визначення статусу біженця) та можливість набуття додаткового захисту через ситуацію загальнопоширеного насильства, систематичне порушення прав людини у країні.

Відповідачем у висновку зазначено, що позивач народився та проживав у селі Шаран поблизу міста Кобані провінції Алеппо, яке розташоване на території Сирійського Курдистану, та зі слів позивача, вказану територію контролюють курди. Наведена інформація, на думку відповідача, вказує на те, що у позивача існує можливість повернутися до країни свого походження, а саме на території, що контролюються курдами, до своїх рідних.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пункт 5 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI: Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Абзаци 4-7 підпункту «е» пункту 5.1. розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649): Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;

особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція): У цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пункт 45 Настанов з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН (далі - Настанов): особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пункт 66 Настанов: для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пункт 42 Настанов: знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), внесені Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ, за правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

УВКБ ООН в 2001 році надало Тлумачення статті 1 Конвенції про статус біженця, у якій розкривалося поняття терміну «біженець». В п 11 даного тлумачення зазначається, що у випадках, коли суб`єктивні побоювання не висловлюються, а об`єктивні обставини можуть цілком виправдати визнання очевидної небезпеки для будь - якої особи, яка в них опинилася, відсутність побоювань, є неістотною. Таким чином, надзвичайно важливим є прийняття рішення щодо статусу біженців, особливо у частині обґрунтованих побоювань тільки після вивчення та належного зважування всіх відповідних обставин.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач народився та проживав у селі Шаран поблизу міста Кобані провінції Алеппо, яке розташоване на території Сирійського Курдистану, та зі слів позивача, вказану територію контролюють курди. Судами попередніх інстанцій, при винесенні рішення, встановлено, що згідно Рекомендацій Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, в яких зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Суд зауважує, що згідно п.27 Рекомендацій у тих випадках, все більш виключних де критерії включення в міжнародний захист згідно Конвенції 1951 року не будуть дотримані, слід розглядати більш широкі критерії відповідності поняття «біженець», сформульовані в регіональних нормативно-правових актах, що стосуються біженців, або інші форми міжнародного захисту, в тому числі додатковий захист або захист від висилки, основаних на міжнародних або регіональних норми в області прав людини або базуються на нормах національного законодавства.

Відповідно до п.28 Рекомендації УВКБ до груп осіб, які перебувають під ризиком переслідувань у Сирійській Арабській Республіці, зокрема віднесено осіб, що ухиляються від призову до збройних сил.

Зважаючи на те, що ОСОБА_1 може бути призваний до військових лав Сирії та, у зв`язку із громадянською війною, - вбивати цивільне населення, а тому, з врахуванням вищевказаних норм, повернення позивача у країну походження буде нестерпним та під загрозою безпеки його життю та здоров`ю.

Суд також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині неналежного всебічного та об`єктивного розгляду відповідачем заяви позивача на предмет наявності у нього ознак, визначених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, з огляду на наступне.

Відповідно до абзацу 7 підпункту «е» пункту 5.1. розділу V Правил № 649, відповідач, отримуючи заяву позивача оцінює заяву останнього, застосовуючи, при цьому, індивідуальний підхід та обов`язково вивчає особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Водночас, складовою терміну «суттєва шкода» є серйозна і індивідуальна загроза життю чи особистості цивільних осіб через масові прояви насильства в ситуаціях міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів. Дана компетенційна складова є невід`ємною при врахуванні відповідачем під час вирішення питання щодо надання особі статусу такої, яка потребує додаткового захисту.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно доповідей Генерального секретаря від 16.09.2016р., 18.10.2016р., 15.11.2016р., 14.12.2016р. про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН, на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.

Пункт 42 Настанов підкреслює можливість настання обставин переслідування особи, яка звертається із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи причин, за яких її повернення в країну походження стане нестерпним.

Відтак, відповідачем необ`єктивно здійснено перевірку заяви позивача на предмет наявності у нього ознак як особи, яка потребує додаткового захисту, так і біженця, визначених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, неналежним чином проаналізовано ситуацію в країні походження позивача в частині відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі позивача через побоювання застосування щодо нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи Державної міграційної служби України безпідставними та правомірно спростованими судами першої та апеляційної інстанцій, а висновки судів - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року у справі № 820/1371/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіН.А. Данилевич М.І. Смокович С.А. Уханенко