Історія справи

Постанова КАС ВП від 09.02.2023 року у справі №620/2338/20
Постанова КАС ВП від 09.02.2023 року у справі №620/2338/20
Постанова КАС ВП від 09.02.2023 року у справі №620/2338/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 620/2338/20

адміністративне провадження № К/990/22693/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Радишевської О. Р., Шевцової Н. В.

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Чернігівської обласної прокуратури про визнання протиправними дій та стягнення коштів, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Чернігівської обласної прокуратури на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року (головуючий суддя Скалозуб Ю. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року (головуючий суддя Бєлова Л. В., судді: Аліменко В. О., Кучма А. Ю.),

І. Суть спору

У липні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Прокуратури Чернігівської області, яку замінено на Чернігівську обласну прокуратуру (далі - відповідач), в якому просила:

- визнати протиправними дії Прокуратури Чернігівської області щодо невиплати вихідної допомоги у зв`язку з припиненням трудового договору та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні;

- стягнути з Прокуратури Чернігівської області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в сумі 21 881,04 грн;

- стягнути з Прокуратури Чернігівської області на користь позивачки надбавку за класний чин у сумі 15 400,00 грн;

- стягнути з Прокуратури Чернігівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день ухвалення судового рішення.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що при звільненні їй не виплачена вихідна допомога, яка, на переконання позивачки, повинна бути сплачена при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку на підставі статті 44 Кодексу законів про працю України. Крім того, ОСОБА_1 уважає, що оскільки в день її звільнення відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, що належать ОСОБА_1 , позивачка має право на застосування ст. 117 Кодексу законів про працю України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день ухвалення судового рішення.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

Починаючи з 2003 року, ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури, а з грудня 2006 року займала посаду прокурора відділу підтримання обвинувачення в суді Прокуратури Чернігівської області.

Наказом від 12 травня 2020 року № 111к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу підтримання обвинувачення в суді Прокуратури Чернігівської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 12 травня 2020 року. Відділу фінансування та бухгалтерського обліку наказано провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачці виплати при звільненні.

Водночас установлено, що виплата надбавки за класний чин ОСОБА_1 проводилась по вересень 2019 року, подальше нарахування надбавки за класний чин до моменту її звільнення не здійснювалось. Також вихідна допомога при звільненні, згідно з статті 44 КЗпП України, позивачці не нараховувалась та не виплачувалась.

Уважаючи дії щодо невиплати вихідної допомоги та надбавки за класний чин протиправними, ОСОБА_1 звернулась з цим адміністративним позовом до суду.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року, позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Чернігівської обласної прокуратури щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у зв`язку з припиненням трудового договору. Стягнуто з Чернігівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в сумі 21 880,95 грн. Визнано протиправними дії Чернігівської обласної прокуратури щодо непроведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні. Стягнуто з Чернігівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 21 880,95 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що приписами Закону України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України, а тому у позивачки існує право на отримання вихідної допомоги при звільненні.

У частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суди попередніх інстанції дійшли висновку, що, зважаючи на розмір вихідної допомоги (21 880,95 грн), порівняно із розрахованим середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні (576 198,35 грн), необхідно зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та задовольнити позовні вимоги у вказаній частині в сумі стягнення 21 880,95 грн.

Відмовляючи у частині позовних вимог про стягнення з відповідача надбавку за класний чин, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що пунктом 1 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який набрав чинності 25 вересня 2019 року, визнано такими, що втратила чинність частина перша статті 49 Закону України «Про прокуратуру» у редакції 1991 року, а також постанова Верховної Ради України від 06 листопада 1991 року «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України». Отож, з 25 вересня 2019 року скасовано одну із складових заробітної плати прокурорів - надбавку за класний чин, а тому нарахування заробітної плати прокурорів після набрання чинності положеннями Закону № 113-IX проводиться без урахування зазначеної надбавки.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

23 серпня 2022 року Чернігівська обласна прокуратура звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року у частині задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

При цьому, Судом відхилено доводи скаржника щодо касаційного оскарження на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України (необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 320/2449/20, від 11 лютого 2021 року у справі № 420/4115/20, від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/23379/19, від 17 березня 2021 року у справі № 420/4581/20, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19) та на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України (неврахування висновку щодо застосування статті 51 Закону України «Про прокуратуру», статтей 40 44 116 117 КЗпП України, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 823/244/16; від 17 жовтня 2018 року у справі № 823/276/16; від 08 жовтня 2019 року у справі № 823/263/16; від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20).

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі Чернігівська обласна прокуратура просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

На обґрунтування позиції відповідач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків:

- викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 про те, що при зменшенні розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, необхідно врахувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення;

- викладених у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 807/1525/16, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 11 лютого 2021 року у справі № 160/13220/19 щодо застосування приписів частини першої статті 117 КЗпП України, згідно з якими, у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахування того, що все належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку;

- викладених у постановах Верховного Суду від 22 липня 2021 року у справі № 200/5764/20-а, від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20 щодо необхідності застосування статті 117 КЗпП України із урахуванням позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, а саме слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Також скаржник зазначає, що ані спеціальним Законом України «Про прокуратуру», ані статтею 44 КЗпП України не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам, яких звільнено відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», а тому правових підстав для її виплати ОСОБА_1 у відповідача не було.

Крім того, на думку відповідача, позовні вимоги у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наразі є передчасними і фактично спрямованими на врегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, тобто після виконання судового рішення про виплату вихідної допомоги при звільненні.

Позивачкою відзив на касаційну скаргу не подавався, що не є перешкодою для перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII).

Згідно зі статтею 4 Закону № 1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ) статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п`ятою, такого змісту: «На звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження».

Відповідно до статті 1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) цей законодавчий акт регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Статтею 40 КЗпП України визначено порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Так, за змістом пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, серед іншого, у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, Законом № 113-ІХ доповнено статтю 40 КЗпП України частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку .

Середній заробіток працівника, відповідно до статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Так, за змістом абзацу третього пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 4 розділу ІІІ Порядку № 100, визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються: а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов`язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); г) премії за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об`єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності); д) грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо; е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; є) літературний гонорар штатним працівникам газет і журналів, що сплачується за авторським договором; ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; и) виплати, пов`язані з ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; і) вартість безплатно наданих деяким категоріям працівників комунальних послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування; ї) заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком працівників, для яких включення її до середнього заробітку передбачено чинним законодавством); й) суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; к) доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акціями трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства; л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати.

При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

VІІ. Висновки Верховного Суду

У силу положень частини першої статті 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Відповідно до ухвали Верховного Суду від 12 вересня 2022 року касаційне провадження відкрито на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України у зв`язку з застосуванням статті 117 КЗпП України без урахування висновків Верховного Суду щодо зменшення розміру відповідальності за невчасний розрахунок при звільненні.

Як убачається з матеріалів справи, підставою для касаційного оскарження слугувала незгода відповідача з висновками судів про задоволення позовних вимог про стягнення на користь позивачки вихідної допомоги при звільненні та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Що стосується позовних вимог про визнання протиправними дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги та її стягнення, колегія суддів зазначає таке.

З аналізу вказаних норм законів убачається, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Водночас приписами Закону № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення працівник, є стаття 44 КЗпП України.

Проте, Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року

№ 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 823/263/16 та від 11 лютого 2021 року у справі № 420/4115/20.

Внесені Законом № 113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що частиною п`ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Однак, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Такі правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20 і підстав для відступу від таких висновків під час розгляду цієї справи колегія суддів не знаходить.

За наведеного правового регулювання колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність у позивачки права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку.

Що стосується позовних вимог у частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, Верховний Суд уважає за необхідне зазначити таке.

Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Положеннями частини першої статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

На обґрунтування позиції, Чернігівська обласна прокуратура посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 про те, що при зменшенні розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, необхідно врахувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення. Також скаржник зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 807/1525/16, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 11 лютого 2021 року у справі № 160/13220/19, від 22 липня 2021 року у справі № 200/5764/20-а та від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20.

Так, у справі № 640/9375/20 Верховний Суд зауважив, що підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статей 116 117 КЗпП України у вимірі спірних правовідносин суд апеляційної інстанції інтерпретував інакше, аніж Верховний Суд у згаданих постановах (за схожих обставин). Зокрема, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині апеляційний суд виходив з того, що вони передчасні, адже право позивача на виплату вихідної допомоги цей суд пов`язував із судовим рішенням у (цій) справі. Натомість Верховний Суд виходив із того, що вихідну допомогу особі мали виплатити при звільненні (з органів прокуратури) й позаяк цього зроблено не було (у зв`язку з чим й виник спір), то задовольняючи позовні вимоги про стягнення/нарахування цієї допомоги, одночасно є підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення/нарахування вихідної допомоги.

Зважаючи на (численну і послідовну) правозастосовну практику Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема щодо можливості стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України одночасно із вихідною допомогою, колегія суддів уважає доводи відповідача про передчасність стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні необґрунтованими.

Що стосується визначення судами попередніх інстанцій суми середнього заробітку за затримку розрахунку, яка підлягає стягненню, Верховний Суд зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13ц та від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, і на які, в свою чергу, відповідач посилається у касаційній скарзі.

Крім того у вищевказаній постанові від 26 червня 2019 року у справі

№ 761/9584/15-ц зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Також у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 807/1525/16, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 11 лютого 2021 року у справі № 160/13220/19, від 22 липня 2021 року у справі № 200/5764/20 Судом зазначено, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахування того, що все належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Отож залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що судами першої та апеляційної інстанцій під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні враховано вказані вище висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Як убачається з матеріалів справи, згідно з довідкою відповідача розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 складає 1041,95 грн.

Зважаючи на кількість днів затримки розрахунку у період з наступного дня після звільнення позивачки по день ухвалення судового рішення, яка складає 553 днів, ураховуючи розмір середнього заробітку позивача (1041,95 грн), то у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, середній заробіток має становити 576 198,35 грн (1041,95 грн*553).

Однак, судами попередніх інстанцій зазначено, що з огляду на наявні в матеріалах справи докази, вихідна допомога буде в рази меншою порівняно із середнім заробітком за час затримки розрахунку, у зв`язку з чим наявні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 21880,95 грн.

Проте, Верховний Суд уважає такі висновки передчасними, оскільки судами попередніх інстанцій під час визначення суми, яка підлягає стягненню за затримку розрахунку при звільненні, не було враховано правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах Верховного Суду від 22 липня 2021 року у справі № 200/5764/20-а, від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20 щодо необхідності застосування статті 117 КЗпП України із урахуванням позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, а саме: слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Таким чином, оскільки зазначені обставини залишилися поза межами дослідження судами попередніх інстанцій, а суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, тому Верховний Суд не має можливості перевірити правильність висновків судів попередніх інстанцій у цій частині.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягає скасуванню в частині визначення розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивачки із направленням в цій частині справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Чернігівської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року в частині стягнення з Чернігівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення судового рішення скасувати.

Справу у цій частині направити до Чернігівського окружного адміністративного суду на новий розгляд.

В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року залишити без змін.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді О. Р. Радишевська

Н. В. Шевцова