Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 березня 2018 року

Київ

справа №815/3320/17

адміністративне провадження №К/9901/3062/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шарапи В.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Данилевич Н.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 07.09.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2017 у справі №815/3320/17 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №113 від 19.06.2017 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 19.06.2016 №113, зобов'язання відповідача прийняти стосовно позивача рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 07.09.2017, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2017, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Афганістану (м. Кабул), національність - афганець, віросповідання - мусульманин-суніт.

14.12.2005 ОСОБА_2 прибув до України авіарейсом Кабул-Баку-Київ на підставі національного паспорта НОМЕР_1 та візи одноразової типу НОМЕР_2 та 15.12.2005 - з Києва до Одеси рейсовим автобусом.

18.07.2006 ОСОБА_2 звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою №38 про визнання біженцем.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 06.03.2007 №951 відмовлено ОСОБА_2 у наданні статусу біженця.

31.03.2014 ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 03.04.2015 №285-15 відмовлено ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив зазначене рішення в судовому порядку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 по справі №815/2747/15, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2015, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 03.04.2015 №285-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.05.2016 №К/800/46968/15 касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2015 - без змін.

13.06.2016 ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій основною причиною звернення за захистом зазначено, що він вимушено прибув на територію України через реальну загрозу його життю у зв'язку з побоюваннями зазнати переслідувань з боку талібів у країні свого громадянського походження.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №111 від 13.06.2016 ОСОБА_2 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на пункт 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

13.06.2016 ОСОБА_2 отримано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №209.

Позивач оскаржив зазначене рішення в судовому порядку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 по справі №815/2892/16, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.04.2017, позов ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №111 від 13.06.2016; зобов'язано Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_2 від 13.06.2016 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви, з прийняттям відповідного рішення. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Наказом заступника начальника Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 19.06.2017 №113 відповідно до пункту 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_2.

19.06.2017 ОСОБА_2 отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №177.

Суди попередніх інстанцій приймаючи оскаржувані судові рішення виходили з того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що під час чергового подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, позивачем надано нові докази та пояснення щодо підстав звернення з такою заявою. Зокрема у висновку органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.06.2017, складеного на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 у справі №815/2892/16, відповідач проаналізував оновлену інформацію по країні громадянської належності позивача та встановив, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача в Афганістані (м. Кабул) є задовільною, столиця країни приймає внутрішньо-переміщених осіб із неспокійних регіонів Афганістану. Судами першої та апеляційної інстанції також враховано, що ОСОБА_2 раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що відображено, зокрема, у постанові Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 по справі №815/2747/15, яка набрала законної сили та зазначені умови не змінилися. При цьому, втретє звертаючись до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не зазначив нових умов, які б слугували підставою для повторного розгляду його заяви з метою вирішення питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем - ОСОБА_2 подано касаційну скаргу на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 07.09.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2017, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити повністю.

Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги полягають у тому, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги інформацію щодо ситуації у країні громадянського походження позивача - Афганістані, що виключає можливість відмови у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту з підстав, передбачених частиною 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Скаржник вважає, що судами першої та апеляційної інстанції порушено пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою встановлено можливість надання особі відповідного статусу у разі існування загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного чи внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Також, на думку скаржника, судами попередніх інстанцій порушено норми частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки посилання на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 по справі №815/2747/15 є безпідставними у зв'язку зі зміною обставин справи з моменту її прийняття.

Відповідачем - Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області подано відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. На обґрунтування відзиву на касаційну скаргу відповідач зазначає, що у нього були підстави для відмови у прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені частиною 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідач наголошує, що на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 у справі №815/2892/16 ним проаналізовано оновлену інформацію по країні походження позивача та з'ясовано, що ситуація в м. Кабул в Афганістані в цілому є задовільною і безпечною.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги, а також правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних рішень і ухвалення нового рішення, встановлені статтею 351 КАС України, відсутні.

10.01.2002 Україна приєдналася до Конвенція про статус біженців від 1951 року (надалі - Конвенція) та Протоколу до даної Конвенції від 1976 року (надалі - Протокол).

Згідно з Конвенцією і Протоколом, поняття "біженець" включає такі основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок побоювань.

При цьому, під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватися наявність усіх підстав, проте, немає значення, чи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування склалися за однією з наведених ознак чи за декількома.

Також, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції та Протоколу, яке визначає критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (надалі - Закон №3671-VI), біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 6 статті 5 Закону №3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту обумовлюється наявністю попередньої відмови особі у наданні відповідного статусу через з відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону та з урахуванням того, що обставини щодо їх відсутності не змінилися з моменту попередньої відмови.

Судами попередніх інстанції на основі досліджених під час розгляду справи доказів встановлено, що з моменту попередніх звернень позивача з заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обставини невідповідності його умовам, визначеним пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, не зазнали змін. Зокрема, позивачем не наведено нових підстав для звернення з заявою та не надано нових доказів на їх підтвердження, а відповідач на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 по справі №815/2892/16 проаналізував оновлену інформацію по країні громадянської належності позивача та за наслідками аналізу встановив, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача в Афганістані (м. Кабул) є задовільною, столиця країни приймає внутрішньо-переміщених осіб із неспокійних регіонів Афганістану.

За приписами частин 1-2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, Верховний Суд, як суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права виключно на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин. Відтак, Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості самостійно з'ясовувати обставини щодо становища в країні походження позивача чи щодо обґрунтованості побоювань останнього стати жертвою переслідувань.

З огляду на наведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій з приводу наявності у відповідача підстав для прийняття оспорюваного рішення та відхиляє аргументи скаржника в цій частині.

Щодо посилань скаржника на порушення судами попередніх інстанцій положень частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, слід зазначити, що остання передбачає, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Крім того, статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) було встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

З урахуванням норм частини 6 статті 5 Закону №3671-VI, під час перевірки правомірності прийняття органом державної міграційної служби рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з'ясуванню підлягає та обставина чи не змінилися умови, визначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI стосовно цієї особи.

Посилаючись на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 по справі №815/2747/15, суди попередніх інстанцій вважали доведеною ту обставину, що позивачу раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на відсутність умов, визначених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI.

Разом з тим, висновки судів попередніх інстанцій щодо невідповідності позивача таким умовам станом на час прийняття оспорюваного рішення встановлені на основі аналізу відповідачем оновленої інформації по країні громадянського походження ОСОБА_2, а не на підставі постанови Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 по справі №815/2747/15. З огляду на наведене, колегія суддів касаційного суду відхиляє доводи скаржника в цій частині.

За приписами частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. За таких обставин, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а постанова Одеського окружного адміністративного суду від 07.09.2017 та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2017 - залишенню без змін.

Керуючись статтями 341-343, 350, 355-356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 07.09.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2017 у справі №815/3320/17 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

...........................

...........................

...........................

В.М. Шарапа

В.М. Бевзенко

Н.А. Данилевич ,

Судді Верховного Суду