ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 640/8348/21

адміністративне провадження № К/990/34222/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мацедонської В. Е.,

суддів: Кашпур О. В., Уханенка С. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження, як суд касаційної інстанції

касаційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2022 року (суддя Пащенко К. С.)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року (головуючий-суддя Файдюк В. В., судді: Мєзєнцев Є. І., Собків Я. М.),

у справі № 640/8348/21

за позовом ОСОБА_1

до Апарату Верховної Ради України

про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, скаржник) подано до Окружного адміністративного суду міста Києва позов до Апарату Верховної Ради України (далі - відповідач або Апарат ВРУ), у якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 15 травня 2002 року по 30 листопада 2015 року;

- зобов`язати Апарат ВРУ нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 15 травня 2002 року по 30 листопада 2015 року;

- зобов`язати Апарат ВРУ виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 23 листопада 2007 року по день фактичного розрахунку, з 07 квітня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 30 листопада 2015 року по день фактичного розрахунку.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що був звільнений з посад помічника-консультанта народних депутатів України 25 травня 2006 року, 23 листопада 2007 року, 07 квітня 2012 року, 30 листопада 2015 року і належні суми компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при кожному з цих звільнень не були виплачені. У зв`язку з цим вважає, що йому крім грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період з 15 травня 2002 року по 30 листопада 2015 року, має бути виплачений середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 23 листопада 2007 року по день фактичного розрахунку, з 07 квітня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 30 листопада 2015 року по день фактичного розрахунку.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року відкрито провадження у адміністративній справі № 640/8348/21, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 червня 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання Апарату ВРУ від 22 листопада 2021 року № 30/6-2021/362008 про об`єднання справ № 640/8348/21 та № 640/25687/21 в одне провадження.

З матеріалів справи вбачається, що Апаратом Верховної Ради України подано клопотання від 30 квітня 2021 року № 30/6-2021/147900 про залишення позову без розгляду. На обґрунтування зазначено, що позивач звернулася до суду з грубим порушенням статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) через 15, 14, 9, 7 та 6 років після звільнення. При цьому позивач не зазначає в позові, які непереборні обставини, поважні підстави заважали їй раніше звернутися до суду за захистом свої прав, якщо вона вважає їх порушеними.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2022 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року, клопотання Апарату ВРУ задоволено, внаслідок чого, даний адміністративний позов залишено без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 КАС України, у зв`язку з пропущенням позивачем строку звернення до адміністративного суду без поважних причин.

Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суди, зіславшись на постанову Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20, вказали, що стосовно позовних вимог, заявлених ОСОБА_1 при подані адміністративного позову, необхідно застосовувати місячний строк звернення до суду.

При цьому суди виходили з того, що поняття заробітної плати визначено у Законі України «Про оплату праці», за змістом статті 1 якого заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. У свою чергу, оплата щорічних відпусток віднесена до інших гарантій в оплаті праці у розумінні статті 12 згаданого Закону. Таким чином, ототожнення заробітної плати із компенсацією за невикористані дні щорічної відпустки, в контексті строків звернення, визначених статтею 233 КЗпП України, є нелогічним, оскільки останнє не входить до поняття заробітної плати та має іншу природу, натомість, спір про виплату такої компенсації є трудовим спором, визначеним частиною першою статті 233 КЗпП України.

Судами наголошено на тому, що за твердженням позивача компенсація за невикористані дні відпустки є складовою заробітної плати, тому в будь-якому разі її розмір та факт виплати має бути відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо отримання нею відповідної компенсації.

Отже, судами зазначено, що місячний строк звернення до суду про вирішення даного спору розпочався з дати вчинення порушення щодо невиплати у повному обсязі компенсації у день звільнення, зокрема, щодо останнього періоду роботи - з 30 листопада 2015 року. Зважаючи на те, що позовна заява надійшла до суду 26 березня 2021 року, тобто, через 6 років з часу виникнення спірних правовідносин, за відсутності пояснень причин пропуску позивачем строку звернення до суду, підстави для визнання їх поважними відсутні

Враховуючи те, що позивачем пропущений встановлений законом строк звернення до суду з даними позовними вимогами, суди дійшли висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

На адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій позивач просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року, а справу № 640/8348/21 направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

На обґрунтування поданої касаційної скарги скаржник вказує на порушення судами норм процесуального права (частини другої статті 233 КЗпП України, пункту 8 частини першої статті 240 КАС України).

Позивач стверджує, що грошова компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати позивача і належить до сум, що підлягають виплаті їй у день її звільнення. При цьому, з огляду на те, що зазначена компенсація є частиною заробітної плати, то відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України звернення позивача до суду з вимогою про її примусове стягнення з відповідача не підлягає обмеженню будь-яким строком.

Звертає увагу на те, що ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України у визначених періодах з поширенням дії Закону України «Про державну службу», а тому даний спір є спором з приводу звільнення з публічної служби і не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства

В обґрунтування своєї позиції позивач також зазначає, що у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другої статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013, дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю. Отже, в аспекті спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що поняття «грошове забезпечення», «матеріальна допомога» та «заробітна плата», які використано у чинному законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір охоплюється застосованим у частині другої статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці». Подібну правову позицію було неодноразово висловлено Верховним Судом у постановах від 25 вересня 2018 року в справі №815/4421/15, від 13 березня 2019 року у справі № 807/363/18, від 25 квітня 2019 року у справі № 804/496/18, від 26 червня 2019 року в справі № 820/4748/17, від 22 травня 2020 року у справі № 808/3200/17.

За таких обставин, скаржник вважає, що позивачем не пропущений строк звернення до суду із вказаним позовом.

У той же час, повідомляє про те, що позивачу не було відомо, що після звільнення йому не виплачено відповідну грошову компенсацію. Після звільнення копії наказу про своє звільнення від відповідача позивач не отримував

Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій без змін. Обґрунтування відзиву повністю дублюють оскаржувані судові рішення.

Позивачем подано відповідь на відзив, у якому позивач просить скаргу задовольнити, а оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд. Доводи та міркування, якими позивач обґрунтовує свою позицію, є аналогічними тим, що викладені у касаційній скарзі.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі частини другої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

01 березня 2023 року адміністративна справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 03 квітня 2023 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено касаційну скаргу до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 КАС України на 04 квітня 2023 року.

Нормативне регулювання та позиція Верховного Суду

Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить з такого.

Зі змісту позовної заяви випливає, що основною є вимога про визнання бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, натомість, зобов`язання виплатити таку компенсацію та середній заробіток за час затримку розрахунку є похідними.

Так, на стадії касаційного провадження спірним є питання щодо застосування до спірних правовідносин строку звернення до суду з цим позовом.

У цій справі підставою для залишення позовної заяви без розгляду був висновок судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем строку звернення до суду, тривалість якого, з урахуванням частин першої, п`ятої статті 122 КАС України становить один місяць й обчислюється з дати вчинення порушення щодо невиплати у повному обсязі компенсації у день звільнення, зокрема, з 30 листопада 2015 року.

Позиція позивача у касаційній скарзі зводиться до того, що на спір у цій справі не поширюється дія частини п`ятої статті 122 КАС України, адже в позові заявлені вимоги про стягнення коштів, які за своєю суттю прирівнюються до заробітної плати, звернення до суду з якими відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежується будь-яким строком.

Перевіряючи правильність застосування судами норм процесуального права в частині застосування до спірних правовідносин строку звернення до суду з позовом, Суд зазначає.

За змістом частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться у частині першій статті 83 КЗпП України.

Так, відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.

Водночас частиною першою статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом із цим, частиною другою цієї статті встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

До «усіх виплат» (заробітна плата, виплата вихідної допомоги, інші виплати) також належить і компенсація за невикористані дні відпустки (що є предметом позовних вимог в частині).

Суд зазначає, що перебування особи на публічній службі, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю.

Отже, в аспекті спірних правовідносин, Суд дійшов висновку, що поняття «оплата праці» і «заробітна плата», які використовуються у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір у цій справі в частині вимог стосується ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством (є належною працівнику заробітною платою), охоплюється застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці», у зв`язку з чим, не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про її нарахування та стягнення.

З огляду на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що на спірні правовідносини в частині вимог щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки не розповсюджуються положення частини другої статті 233 КЗпП України, та про наявність підстав для застосування положень частини п`ятої статті 122 КАС України.

У той же час, щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 11 лютого 2021 року у справі №240/532/20 сформулював правову позицію щодо обмеження строку звернення до адміністративного суду з такою вимогою одним місяцем, установленим частиною п`ятою статті 122 КАС України, який обчислюється з дня проведення фактичного розрахунку з працівником.

Проте зазначений висновок Верховного Суду не є застосовним у цій справі, оскільки пред`явлена позивачем позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не зумовлена фактом проведення з позивачем остаточного розрахунку, а є похідною від основної позовної вимоги про стягнення належних позивачу сум при звільненні.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Приписами частини 4 статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що вказані порушення норм процесуального права під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, тому справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас, Суд зауважує, що згідно ст.ст. 1-2 Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13 грудня 2022 року №2825-IX (далі - Закон №2825-IX), ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва та утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.

Згідно абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2825-IX до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Відтак, враховуючи приписи Закону №2825-IX, справа № 640/8348/21 підлягає направленню для продовження розгляду до Київського окружного адміністративного суду.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду у силу частини шостої статті 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 КАС України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2022 року - скасувати, а справу направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді О.В. Кашпур

С.А. Уханенко