Історія справи

Ухвала КАС ВП від 03.07.2019 року у справі №813/666/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 липня 2019 року

Київ

справа №813/666/16

адміністративне провадження №К/9901/11501/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шевцової Н.В.,

суддів: Кашпур О.В., Уханенка С.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №813/1531/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Львівського окружного адміністративного суду 26 травня 2016 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Братичак У.В., суддів Кравців О.Р., Хома О.П.

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Улицького В.З., суддів Гулида Р.М., Кузьмича С. М. ,

УСТАНОВИВ:

І Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - третя особа, ГУ ДМС України у Львівській області), в якому просив суд:

1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №917-15 від 30 грудня 2015 року про відмову у визнанні громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Повивач вважає, що рішення центрального органу міграційної служби про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є таким, що прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні із інформацією про країну походження заявника та суперечить положенням статей 1 і 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідає принципам обґрунтованості, добросовісності та пропорційності рішень органів державної влади.

3. Позивач зазначає, що відповідачем при прийнятті спірного рішення не враховано вказаних заявником доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та наявності загрози його життю, а у повідомленні про відмову у визнанні біженцем не викладено конкретної підстави такої відмови.

4. Відповідач та третя особа у задоволенні позовних вимог заперечували, вказавши на правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних у міграційного органу повноважень.

5. Відповідач зазначив, що позивачем не надано до органу міграційної служби документів та матеріалів, які можуть бути доказом його особистого переслідування (або загрози переслідування) в країні постійного проживання, фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, фізичного чи психічного насилля, правових, адміністративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними, тобто, позивачем не обґрунтовано наявності умов, визначених у пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

6. Відповідач вважає, що відомості наведені позивачем в заяві та протоколах співбесід не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

7. Позивач народився у м. Тадмур (Пальміра), провінція Хомс, Сирія, є громадянином Сирії, за національністю - араб, віросповіданням - мусульманин, освіта- незакінчена вища, за сімейним станом - неодружений. Рідна мова - арабська.

8. Позивач 24 жовтня 2011 року прибув на територію України з метою навчання у Львівському національному медичному університеті ім. Д.Галицького легально, на підставі національного паспорта та студентської візи серії НОМЕР_1.

9. З 2011 року ОСОБА_1 навчався у Львівському національному медичному університеті ім. Д.Галицького. В 2013 році був відрахований із числа студентів університету за не виконання навчального плану. Після відрахування з медичного університету, позивач поступив на навчання в Національний університет "Львівська політехніка", в якому навчався протягом двох років. В серпні 2015 року був відрахований з НУ "ЛП" за спробу нелегального перетину державного кордону України з Республікою Польща.

10. 30 липня 2015 року позивач був затриманий прикордонним нарядом Республіки Польща в районі 546 прикордонного закону, поблизу смт. Краковець Яворівського району Львівської області, як такий, що поза пунктом пропуску намагався незаконно перетнути державний кордон з України в Республіку Польща. В цей же день позивач був переданий з Республіки Польща в Україну на підставі Угоди між урядом України та ЄС про реадмісію.

11. 31 липня 2015 року Яворівський районний суд Львівської області ухвалив постанову про визнання позивача винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 204-1 КУпАП та на нього накладено адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту строком на 10 діб.

12. 09 серпня 2015 року Мостиським прикордонним загоном було прийнято рішення про примусове повернення за межі України громадянина Сирії ОСОБА_1 та зобов`язано його покинути територію України до 19 серпня 2015 року.

13. 19 серпня 2015 року позивач звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з тим, що за час його перебування в Україні в Сирії почалася війна, будинок в якому він проживав зруйновано, рідні виїхали з країни походження і йому немає куди повернутися.

14. 10 вересня 2015 року ГУ ДМС України у Львівській області видано наказ №135 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15. 09 листопада 2015 року ГУ ДМС України у Львівській області винесено подання щодо продовження строку розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з тим, що Управлінням СБУ у Львівській області та сектором Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України у Львівській області не надано відповіді на запити ГУ ДМС України у Львівській області від 18 вересня 2015 року №19289 та №19290 щодо перевірки наявності обставин, за яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. За результатами розгляду особової справи №2015 LV0015 заявника, 08 грудня 2015 року ГУ ДМС України у Львівській області винесено висновок про відмову громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки подана заява є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, а відповідно немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

17. 30 грудня 2015 року ДМС України прийнято рішення №917-15 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18. На підставі вказаного рішення, 16 лютого 2016 року ГУ ДМС України у Львівській області скеровано позивачу повідомлення №56 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІІІ Короткий зміст рішення судів І та апеляційної інстанції

19. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року, позов задоволено.

19.1. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №917-15 від 30 грудня 2015 року про відмову у визнанні громадянина Сірійської Арабської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19.2. Зобов`язано Державну міграційну службу України надати громадянину Сірійської Арабської Республіки ОСОБА_1 статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

20. Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд виходив з того, що рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято відповідачем без урахування вимог Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту» та з порушенням принципів, встановлених статтею 2 КАС України.

21. При цьому суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність потреби у повторному розгляді заяви позивача, оскільки такий розгляд не забезпечить належний захист його прав та обрали спосіб захисту порушеного права позивача шляхом покладення на відповідача обов`язку надати ОСОБА_1 статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

ІV Касаційне оскарження

22. Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме приписів Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

23. У касаційній скарзі відповідач зазначає, що суди не обґрунтували достатність наявних у позивача підстав для покладення на ДМС України обов`язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки позивач не був членом жодної організації (політичних, релігійних, військових, громадських, тощо) та не приймав участі у демонстраціях проти Президента та уряду Сирійської Арабської Республіки, позивач не навів фактів свого особистого переслідування в країні громадської належності.

24. Відповідач наполягає, що при прийнятті оскаржуваного позивачем рішення в повному обсязі вивчено індивідуальні обставини шукача притулку та досліджено інформацію про країну його походження, у зв`язку з чим з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу обгрунтовано відмовлено у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

25. Представник позивача надав заперечення на касаційну скаргу, в якій вказуючи на безпідставність касаційної скарги просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

26. 09 грудня 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження та витребувано з Львівського кружного адміністративного суду справу № 813/666/16.

27. 27 грудня 2016 року справа № 813/666/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

28. 30 січня 2018 року справу № 813/666/16 разом з матеріалами касаційної скарги передано до Верховного Суду.

29. 31 травня 2019 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 560/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О. В., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.

30. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 05 червня 2019 року визначено склад суду: головуючий суддя Шевцова Н. В. (суддя-доповідач), судді Кашпур О. В., Уханенко С. А.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

31. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

32. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

33. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

34. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

35. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

35.1. Відповідно до частини другої статті 2 до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

35.2. Частиною третьою статті 2 визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

36. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

36.1. За пунктом 1 частини першої статті 1 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

36.2. Пунктом 4 статті 1 визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

36.3. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

36.4. Згідно частини п`ятої статті 5 особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

36.5. Частинами першою та сьомою статті 7 визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

36.6. Відповідно до частини шостої статті 8 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

36.7. Згідно частини сьомої статті 8 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

36.8. Частиною п`ятою статті 10 визначено, що рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

36.9. Відповідно до частини першої статті 12 рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

37. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

36.1 Пунктами 45, 66 визначено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

36.2 Згідно до пункту 195 у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

38. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

39. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04

39.1. Пункт п`ятий статті 4 визначає, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

VІ ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

40. Верховний Суд наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

41. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №917-15 від 30 грудня 2015 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правильними.

42. Правильним є посилання судів, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Також суди правильно зазначили, що при розгляді цієї категорії справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

43. Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

44. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

45. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

46. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

47. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

48. У справі встановлено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з мотивів відсутності для цього підстав, визначених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

49. Як висновується зі змісту доводів представника ДМС України, позивач прибув в Україну ще в 2011 році на законних підставах, однак на певний період часу, тож з метою легалізувати подальше перебування звернувся до ГУ ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, відповідач погодився з тим, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася відтоді, як він прибув в Україну, але достатніх підстав вважати, що він потребує захисту в розумінні пункту 13 частини першої статті 13 Закону № 3671-VI, на переконання відповідача, немає.

50. У цьому зв`язку суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що при дослідженні обставин, з якими вказані положення Закону № 3671-VI пов`язують надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач формально здійснив перевірку усіх обставин, викладених позивачем. Зокрема, не надано належної уваги та оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв`язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження.

51. Так, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують

52. Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа яка потребує лопаткового захисту.

53. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що за встановлених в цій справі обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову щодо визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правильними і обґрунтованими.

54. Поряд з цим, Верховний Суд зазначає, що зобов`язуючи міграційну службу надати позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту, суд вийшов за межі позовних вимог та втрутився у дискреційні повноваження відповідного суб`єкта владних повноважень.

55. Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

56. Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) критеріям та не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

57. Дискреційні повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту щодо прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено Законом №3671-VІ, зокрема частиною п`ятою статті 10 цього Закону.

58. Отже, саме до дискреційних повноважень ДМС України належить вирішення питання щодо надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

59. Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій перебрали на себе повноваження суб`єкта владних повноважень, чим допустили порушення норм матеріального права, а саме - приписів частини п`ятої статті 10 Закону №3671-VІ.

60. Верховний Суд зазначає, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.

61. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року у справі №815/2691/15.

62. Відповідно до частини третьої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

63. Частиною першою статті 351 КАС України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

64. Відповідно до частини третьої статті 351 КАС України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

65. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання Державної міграційної служби України надати позивачу статус особи, яка потребує додаткового захисту з прийняттям в цій частині нового рішення про зобов`язання Державної міграційної служби повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків, викладених в постанові. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій слід залишити без змін.

VIІ. Судові витрати

66. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - задовольнити частково.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року у справі № 813/666/16 в частині зобов`язання Державної міграційної служби України надати громадянину Сірійської Арабської Республіки ОСОБА_1 статусу особи, яка потребує додаткового захисту - скасувати.

3. Прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про зобов`язання вчинити дії - задовольнити.

4. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 серпня 2015 року з урахуванням висновків, викладених в постанові.

5. В іншій частині Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року у справі № 813/666/16 - залишити без змін.

6. Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Н. В. Шевцова

Судді О. В. Кашпур

С. А. Уханенко