Історія справи

Ухвала КАС ВП від 03.07.2019 року у справі №813/4234/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 липня 2019 року

Київ

справа №813/4234/16

адміністративне провадження №К/9901/21058/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шевцової Н.В.,

суддів: Радишевської О.Р., Уханенка С.А.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу №813/4234/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання незаконним дій та рішення, зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Рибачука А. І., суддів: Багрія В. М., Старунського Д. М.,

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

1. 01 грудня 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - перший відповідач, ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - другий відповідач, ГУ ДМС України у Львівській області), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд:

1.1. визнати незаконними дії Державної міграційної служби України про розгляд скарги ОСОБА_1 за відсутності заявника;

1.2. визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України від 06 вересня 2016 року № 44-16 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМСУ у Львівській області від 17 листопада 2015 року № 168 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання ОСОБА_1 додаткового захисту;

1.3. визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області від 17 листопада 2015 № 168 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання ОСОБА_1 додаткового захисту;

1.4. зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області оформити документи для вирішення питання про надання ОСОБА_1 захисту в Україні;

1.5. зобов`язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що 23 листопада 2015 року від органу ДМС України у Львівській області отримала письмове повідомлення від 19 листопада 2015 року № 53 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання їй додаткового захисту в Україні. Підстави відмови в установленому законом порядку пояснені не були.

3. 26 листопада 2015 року позивачка направила скаргу на зазначене рішення, проте через бездіяльність ДМС України скарга була прийнята до розгляду лише у червні 2016 року.

4. 29 листопада 2016 року в приміщенні ДМС України у Львівській області позивачка отримала повідомлення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 29 вересня 2016 року № 60. Із наданого повідомлення вбачається, що на порушення обов`язкових вимог підпункту (а) пункту 8.7 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649), в ньому не викладені причини рішення про відхилення її скарги.

5. Позивачка зауважує, що у скарзі зазначила про бажання скористатися своїм законним правом бути присутньою разом із своїм адвокатом або іншим представником при розгляді скарги, що прямо передбачено пунктами 6 та 7 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI). Однак була позбавлена права на захист своїх законних інтересів. Стверджує, що розгляд скарги був формальним і поверхневим. Вважає, що прийняте щодо неї рішення постановлене з порушенням норм чинного законодавства, є необґрунтоване та необ`єктивне, а тому підлягає скасуванню.

6. Представник першого відповідача позов не визнав, зазначив, що 06 вересня 2016 року ДМС прийнято рішення № 44-16 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС України про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким, відповідно до статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", яким відхилено скаргу від 25 листопада 2015 року громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на наказ ГУ ДМС України у Львівській області від 17 листопада 2015 року № 186 про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про прийняте рішення позивача було поінформовано повідомленням Головного управління ДМС України у Львівській області від 29 вересня 2016 року № 69.

7. Вказане повідомлення було скероване на поштову адресу ОСОБА_1 супровідним листом від 04 жовтня 2016 року № 04/18988. У зв`язку із зазначеним, перший відповідач вважає, що ДМС України в повній мірі дотримано вимоги розділу 8 Правил при розгляді скарги ОСОБА_1 . Скаргу розглянуто ДМС України у строки, визначені частиною 5 статті 12 Закону № 3671-VI.

8. Щодо позовних вимог про визнання незаконним і скасування повідомлення ГУ ДМС України у Львівській області від 29 вересня 2016 року № 69 про відхилення скарги, перший відповідач зазначає, що повідомлення не є рішенням суб`єкта владних повноважень та не спричиняє виникнення будь-яких прав і обов`язків у осіб, а отже, не породжує правовідносини, що можуть бути предметом спору. Тобто, повідомлення не має ознак рішення (нормативно-правового акта або правового акта індивідуальної дії), оскарження якого здійснюється за нормами КАС України.

9. Представник ГУ ДМС України у Львівській області позовні вимоги не визнав, зазначив, що позивачка вже зверталася до органів ДМС України із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При повторному розгляді заяви ОСОБА_1 не навела будь-яких нових фактів та обставин, які свідчать про її переслідування у країні походження саме за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань; побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

10. ОСОБА_1 народилася в селі Гайбу Ургенчського району Хорезмської області Республіки Узбекистан.

11. З травня 2005 року і по теперішній час проживає в Україні у м. Старий Самбір Львівської області разом із чоловіком ОСОБА_4 і дітьми ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . З 2006 року здійснює підприємницьку діяльність з реалізації одягу на місцевому ринку як фізична особа-підприємець. Лише один раз в липні 2013 року приблизно на 20 днів виїжджала в Узбекистан для заміни паспорта у зв`язку із закінченням терміну його дії.

12. 10 грудня 2013 року ГУ ДМС України у Львівській області вперше зареєстровано заяву ОСОБА_1 від 06 грудня 2013 року про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

13. До цього часу вона не зверталася за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не отримувала посвідки на тимчасове або постійне проживання в Україні, а також не набувала громадянства України. (протокол співбесіди від 16 грудня 2013 року, ст. 6).

14. У заяві про надання притулку в Україні ОСОБА_1 повідомила, що її належність до християнської конфесії Свідків Єгови , яка є забороненою в Узбекистані, є тяжким злочином віровідступництва, за яке передбачено покарання аж до смертної кари, через що вона боїться повертатися до країни свого походження.

15. Згідно з наявною в матеріалах особової справи № 2013LV 0024 довідки № 1 від 20 листопада 2013 року, виданої релігійною громадою Свідків Єгови м. Старий Самбір, ОСОБА_1 з 02 липня 2011 року є охрещеним вісником вказаної релігійної громади.

16. За результатами розгляду особової справи заявника ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянка Узбекистану ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що оформлено висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17. На підставі зазначеного Висновку ГУ ДМС України у Львівській області видано наказ від 25 грудня 2013 року № 159 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", про що повідомлено ОСОБА_1 відповідним повідомленням від 25 грудня 2013 року № 15.

18. Вказаний наказ оскаржено позивачем в адміністративному порядку. За наслідком розгляду скарги 12 лютого 2014 року ДМС України винесено рішення № 7-14 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19. Правомірність рішення ДМС України від 12 лютого 2014 року № 7-14 була предметом судового розгляду у справі № 813/2078/14.

20. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2014 року позовні вимоги задоволено частково, в частині вимог щодо визнання незаконними та недійсними з моменту складення повідомлення ГУ ДМСУ у Львівській області № 15 від 25 грудня 2013 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця та № 16 від 21 грудня 2014 року про відхилення скарги на рішення ГУ ДМСУ у Львівській області відмовлено.

21. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 серпня 2015 року у справі № К/800/8033/15 касаційну скаргу ОСОБА_1 було відхилено, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2014 року - залишено без змін.

22. 23 жовтня 2015 року громадянка Узбекистану ОСОБА_1 повторно звернулася до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання "особою, яка потребує додаткового захисту".

23. У своїй заяві позивач зазначила, що є членом релігійної організації Свідків Єгови і не вбачає для себе та її неповнолітніх дітей можливості повернутися до Узбекистану з причини реальної загрози життю та здоров`ю її та її дітей.

24. За результатами розгляду особової справи позивача, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянка Узбекистану ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що оформлено Висновком щодо прийняття рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 листопада 2015 року.

25. У висновку від 17 листопада 2015 року головний спеціаліст сектору по роботі з біженцями та соціальної інтеграції ГУ ДМС України у Львівській області вказав наступні причини, за яких заява позивача про надання відповідного захисту в Україні не підлягає задоволенню:

25.1. законодавство Республіки Узбекистан гарантує громадянам країни свободу віросповідання, проте такі права надаються тільки зареєстрованим релігійним групам. Законодавство забезпечує узбецькому уряду державний контроль за релігійною діяльністю та криміналізує незареєстровану релігійну діяльність;

25.2. більшість поданих ОСОБА_1 матеріалів стосуються переслідувань владою Узбекистану осіб, котрі належали до незареєстрованих у встановленому порядку громад Свідків Єгови та займались своєю діяльністю без потрібних на це дозволів, тобто незаконно;

25.3. твердження заявниці щодо погіршення ситуації із свободою віросповідання в Узбекистані мають суб`єктивний характер та не відповідають реальному стану справ;

25.4. заявниця надала завідомо неправдиві відомості щодо законності свого перебування на території України у період з 2005 до 2013 років;

25.5. ОСОБА_1 після прибуття в Україну у 2005 році та після зміни релігії у 2011 році не звернулась за захистом у встановленому порядку. Перебуваючи тривалий час на території України, вона безперешкодно займалась трудовою діяльністю та виїжджала на певний період часу до Узбекистану, про що свідчать відмітки у її паспортному документі;

25.6. заявниця виїжджала до Узбекистану після того, як змінила релігію, проте будь-яких утисків чи переслідування при цьому не зазнавала;

25.7. ОСОБА_1 не повідомляє про те, що приймала участь у політичній чи релігійній діяльності у країні походження, не була членом жодних організацій, не приймала участь у демонстраціях проти президента та уряду Республіки Узбекистан;

25.8 . заявниця не навела фактів свого особистого переслідування в країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

25.9. не виявлено фактів щодо загрози життю, безпеці та свободі заявниці через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, а відповідно їй не загрожуватиме ризик зазнати поводження, яке заборонене пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" і вона не підпадає під перелік підстав для надання їй додаткового захисту відповідно до Закону.

26. За результатами розгляду матеріалів особової справи позивача, 17 листопада 2015 року ГУ ДМС України у Львівській області винесено наказ № 186 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

27. Відповідно до вказаного наказу, ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

28. Про прийняте рішення позивача поінформовано повідомленням Головного управління від 19 листопада 2015 № 53. Вказане повідомлення було скероване на поштову адресу ОСОБА_1 супровідним листом від 19 листопада 2015 року № 04/23975.

29. 02 вересня 2016 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України складено висновок за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОС № 2015 LV0022, згідно з яким не встановлено обставин, які б вказували на обґрунтованість побоювань позивача стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою в країні свого походження, так як сам лише факт переходу до іншої релігії в Узбекистані не може призвести до загрози її життю, безпеці чи свободі, застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства.

30. 06 вересня 2016 року рішенням ДМС України № 44-16 відхилено скаргу ОСОБА_1 на згадане вище рішення ГУ ДМС України у Львівській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

31. 19 травня 2017 року постановою Львівського окружного адміністративного суду у задоволенні вказаного позову відмовлено.

32. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано до Головного управління ДМС в Львівській області аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів про відмову країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи, позивачем також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації особисто її.

33. Отже, за висновком суду першої інстанції оскаржений наказ Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області від 17 листопада 2015 року № 168 про відмову в оформленні документів для вирішення питання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, оскільки причини, які спонукали позивача до виїзду з країни походження не відповідають умовам визначеним пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

34. 31 серпня 2017 року постановою Львівського апеляційного адміністративного суду скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову про часткове задоволення позову:

34.1. визнано незаконними дії Державної міграційної служби України щодо розгляду поданої ОСОБА_1 скарги за її відсутності;

34.2. визнано протиправним і скасовано рішення Державної міграційної служби України від 06 вересня 2016 року № 44-16 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

34.3. зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути скаргу ОСОБА_1 на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 17 листопада 2015 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання їй додаткового захисту та прийняти відповідне рішення;

34.4. позовну заяву в частині визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 17 листопада 2015 року № 186 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області оформити документи для вирішення питання про надання ОСОБА_1 додаткового захисту в Україні - залишено без розгляду.

ІV. Касаційне оскарження

35. Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, представник ДМС України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме вимог пунктів 1, 13 частини першої статті 1, пункту 6 статті 8 Закону № 3671-VI, статей 7, 72, 159, 163 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), просить скасувати оскаржуване судове рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.

36. В обґрунтування вимог касаційної скарги представник першого відповідача зазначає про недостатність наданих позивачкою доказів для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

37. На думку представника ДМС України, обов`язок доказування у цій ситуації покладається саме на позивача, заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості свої фактичних тверджень. ДМС проаналізовано інформацію по країні походження позивача - Узбекистан та встановлено, що законодавство Республіки Узбекистан гарантує громадянам країни свободу віросповідання, проте такі права надаються тільки зареєстрованим релігійним групам. Більшість поданих ОСОБА_1 матеріалів стосуються переслідувань владою Узбекистану осіб, котрі належали до незареєстрованих у встановленому порядку громад Свідків Єгови та займалися своєю діяльністю без необхідних для цього дозволів, тобто не законно.

38. Що стосується особистої участі позивача у розгляді її скарги на рішення ГУ ДМС України у Львівській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то така вимога, на думку першого відповідача, не підлягає задоволенню, оскільки участь особи не є обов`язковою на підставі статті 12 Закону № 3671-VI.

39. 09 листопада 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за наслідком усунення ДМС України недоліків касаційної скарги в установлений судом строк та витребувано з Львівського кружного адміністративного суду справу № 813/4234/16.

40. 06 грудня 2017 року справа № 813/4234/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

41. 13 лютого 2018 року справу № 813/4234/16 разом з матеріалами касаційної скарги передано до Верховного Суду.

42. 30 травня 2019 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 527/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В. М., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.

43. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 30 травня 2019 року визначено склад суду: головуючий суддя Шевцова Н. В. (суддя-доповідач), судді Радишевська О. Р., Уханенко С. А.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

44. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

45. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

46. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

47. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

48. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

48.1. Відповідно до частини другої статті 2 до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

48.2. Частиною третьою статті 2 визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

49. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

49.1. За пунктом 1 частини першої статті 1 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

49.2. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

49.3. За змістом частин першої - третьої статті 7 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

49.4. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

49.5. Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

49.6 . Відповідно до частини шостої статті 8 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

49.7. Згідно частини сьомої статті 8 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

49.8. Відповідно до частини першої статті 12 рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

50. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

50.1. Пунктами 45, 66 визначено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

50.2. Згідно до пункту 195 у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

51. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04

51.1. Пункт п`ятий статті 4 встановлює, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

52. Директива 2011/95/EU від 13 грудня 2011 р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту»

52.1. За пунктом 1 статті 4 Країни-члени ЄС можуть вважати обов`язком заявника надати можливо швидше всі елементи, необхідні для обґрунтування його/її прохання про надання міжнародного захисту. Країни-члени ЄС зобов`язані розглянути всі елементи прохання, які відносяться до суті справи, у співпраці з заявником.

52.2. За змістом статті 5 визначено вимоги щодо міжнародного захисту, які виникають sur place (на місці).

52.2.1. Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань або піддатися реальному ризику нанесення серйозної шкоди можуть спиратися на події, які відбулися після того, як заявник залишив країну свого походження;

52.2.2. Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань або піддатися реальному ризику нанесення серйозної шкоди можуть спиратися на дії, вжиті заявником після того, як він покинув країну свого походження, зокрема, якщо встановлено, що дії, на які він спирається, є виразом або продовженням переконань або поглядів, яких заявник дотримувався в країні походження;

52.2.3. З огляду на положення Женевської конвенції, держави-члени можуть визначати, що заявнику, що подає повторне клопотання, зазвичай не надається статус біженця, якщо ризик переслідування ґрунтується на обставинах, які заявник створив за своїм власним рішенням після того, як покинув країну свого походження.

52.3. Стаття 10 визначає причини переслідування, серед іншого, поняття релігії, зокрема, включає такі ознаки, як наявність теїстичних, нетеїстичною і атеїстичних переконань, участь або неучасть в формальному богослужінні публічно або приватно, як індивідуально, так і спільно з іншими особами, іншу діяльність релігійного характеру або вираження думки, або форми особистого або громадського поведінки, які ґрунтуються на будь-яких релігійних переконаннях або пропонуються ними.

53. Пояснювальна записка про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця, УВКБ ООН

53.1. Пункт 6. Згідно загальним юридичним принципам доказового права, тягар доказування лежить на людині, яка подає заяву. Таким чином, в заявах про надання статусу біженця заявник повинен брати на себе тягар встановлення правдивості своїх тверджень і точності фактів, на яких ґрунтується клопотання. Заявник звільняється від тягаря доказування шляхом надання правдивих даних, які стосуються заяви та які сприяли б прийняттю належного рішення, заснованого на фактах. Зважаючи на конкретну ситуацію біженця, співробітник, який приймає рішення, також несе відповідальність за встановлення та оцінку фактів у справі. У більшості випадків це можливо, якщо співробітник, котрий приймає рішення, обізнаний про об`єктивну ситуацію в країні походження заявника, а також володіє відповідними загальними знаннями, що допоможе йому отримати від заявника інформацію, що стосується справи, і належним чином встановити справжність заявлених фактів, які можуть бути підтверджені.

53.2. Пункт 10. Наявність підтверджуючих доказів на підтримку тверджень заявника підкріплює правдивість зроблених заяв. З іншого боку, враховуючи особливу ситуацію осіб, які шукають притулку, вони не зобов`язані надавати всі необхідні докази. Зокрема, слід звернути належну увагу на той факт, що шукачам притулку часто доводиться залишати свою країну без документів, що засвідчують особу. Неможливість надати документальне підтвердження на підтримку усних тверджень не повинна, таким чином, перешкоджати прийняттю заяви до розгляду в разі, якщо ці твердження відповідають широко відомим фактам і якщо загальний рівень достовірності заяви досить високий.

54. Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН

54.1. Пункт 66. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна продемонструвати свідоцтва цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією з причин, вказаних вище. Не має значення, чи виникає переслідування за однією з цих причин або від поєднання двох або більше причин. Часто прохач може не знати про причини переслідувань. Як би там не було, це не його обов`язок - аналізувати свій випадок до такої міри, щоб детально встановлювати причини.

54.2. Пункт 67. Завданням особи, яка перевіряє, при вивченні обставин справи є встановлення причини або причин переслідувань і прийняття рішення про те, чи відповідають вони визначенню Конвенції 1951 року. Очевидно, що причини переслідування з цих різних мотивів будуть частково збігатися. Найчастіше буде присутній більш ніж один елемент, пов`язаний з однією особою, наприклад політичним опонентом, який належить до релігійної або національної групи або до обох відразу, і поєднання цих причин в одній особі буде мати значення при оцінці його цілком обґрунтованих побоювань.

VІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

55. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

56. При цьому заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

57. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

58. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та встановлені обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для повторного розгляду заяви позивачки про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

59. Правильними є посилання суду апеляційної інстанції на неврахування відповідачем інформації про ситуацію у країні походження.

60. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», 52077/10, 15 травня 2012 р., у п. 64 Суд зазначив, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції.

61. У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що позивач посилалася на те, що побоюється переслідувань з боку органів державної влади у зв`язку з тим, що вона не сповідує іслам.

62. На підтвердження зазначених обставин вона надала суду звіт Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) щодо реалізації заходів з питань людського виміру за 2016 - 2015 роки, звіт комісії США про стан релігійних свобод у світі за 2016 рік, заключні зауваження Комітету ООН з прав людини по четвертій періодичній доповіді Узбекистану від 17 серпня 2015 року, звіт НПО «HRW» за 2016 рік, звіт НПО «OPEN DOORS»: «Свобода релігії та переслідування християн» за 2016 рік, звіт Комісії з міжнародної релігійної свободи по Узбекистану за 2017 рік.

63. Аналіз наданої позивачем інформації дає підстави для висновку, що в країні її походження Республіці Узбекистан систематично допускаються порушення прав людини, обмежуються релігійні права і свободи та свідчать про обґрунтованість її побоювань стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою, зокрема, зі сторони державних органів постійно здійснюються кримінальні переслідування Свідків Єгови, до них застосовуються адміністративні штрафи, арешти, незаконні обшуки і вилучення релігійної літератури, тортури та жорстоке поводження, приниження честі і гідності, відмова в реєстрації їх об`єднань та організацій.

64. Європейський суду з прав людини у рішенні від 23 березня 2016 року справі «Ф. Г. проти Швеції» (заява № 43611/11), пункт визначив, що щодо дій позивача sur place ( «на місці»), то в цілому дуже важко оцінити, чи щиро людина зацікавлена у відповідній діяльності, будь то політичні чи релігійні мотиви, або людина була залучена до неї лише з метою створити підстави для клопотання після прибуття (див., наприклад, справу «А.А. проти Швейцарії »/A.A. v. Switzerland /, № 58802/12, п. 41, 7 січня 2014 г.).

65. Ці аргументи узгоджуються з Рекомендаціями УВКБ ООН з міжнародного захисту щодо заяв про надання статусу біженця за релігійними мотивами від 28 квітня 2004 року. Цей документ свідчить, «що певні питання з достовірністю все-таки виникають щодо заяв, поданих «на місці», тому потрібне ретельне і глибоке вивчення обставин і щирості переходу в іншу віру.

66. Як встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі позивачка в Україні стала членом релігійної організації Свідків Єгови , представники якої зазнають кримінальних та інших переслідувань у країні її походження. Під час повторного розгляду заяви позивача про надання їй статусу особи, яка потребує додаткового захисту, органи міграційної служби не вважали цей факт тією обставиною, яка б могла змінити попереднє рішення. Так само не оцінено відповідачами як змінилася ситуація у країні походження по відношенню до дотримання релігійних прав громадян у Республіці Узбекистан за час, який пройшов з 2013 по 2015 роки.

67. Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що оскільки відповідачем не була надана повна та належна оцінка ситуації в країні походження позивача - Республіці Узбекистан, відсутня перевірка обставин того, що позивачка змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, здоров`ю та свободі, а також її дітей в країні походження через віросповідування, висновок ДМС України є передчасним.

68. Щодо порушення порядку органами ДМС України процедури розгляду скарги, суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що оскільки першим відповідачем не було повідомлено ОСОБА_1 про дату, час та місце розгляду її скарги, то мало місце порушення вимог статті 12 Закону № 3671-VI.

69. За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

VIІ. Судові витрати

70. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2017 року у справі №813/4234/16 залишити без змін.

3. Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Н. В. Шевцова

Судді О. Р. Радишевська

С. А. Уханенко