Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

02 березня 2018 року

Київ

справа №522/3412/17

адміністративне провадження №К/9901/2785/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шарапи В.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Данилевич Н.А.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 05.09.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2017 у справі №522/3412/17 за позовом ОСОБА_1 до Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення в країну походження,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення від 06.02.2017 №7 про примусове повернення громадянина Афганістану ОСОБА_1.

Постановою Приморського районного суду м. Одеси від 05.09.2017, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2017, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, який прибув в Україну в січні 2013 року з метою отримання міжнародного захисту.

28.01.2013 ОСОБА_1 звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Рішенням Державної міграційної служби України від 12.03.2016 №148-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначене рішення ОСОБА_1 оскаржив у судовому порядку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 30.09.2016, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2016, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено повністю.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.01.2017 позивачу відмовлено у відкриті касаційного провадження по даній справі.

Згідно протоколу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ПР МОД №069681 від 06.02.2017 встановлено порушення громадянином Афганістану ОСОБА_1 вимог частини 1 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, з яким позивача ознайомлено.

Постановою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 06.02.2017 громадянина Афганістану ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено штраф у сумі 510 грн., який сплачено позивачем.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення від 06.02.2017 №7 про примусове повернення в країну походження громадянина Афганістану ОСОБА_1, яким зобов'язано позивача покинути територію України в термін до 07.03.2017.

Суди попередніх інстанцій приймаючи оскаржувані судові рішення виходили з того, що оспорюване рішення прийняте відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений законодавством. Зокрема, у відповідача існували визначені статтею 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" підстави для примусового повернення позивача в країну походження, оскільки його дії порушували законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Також, суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що Державною міграційною службою України було прийнято відповідне рішення. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, підтверджено правомірність вказаного рішення і встановлено, що у відповідача не було підстав надавати позивачу статус біженця, оскільки для цього відсутні умови, встановлені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". При цьому, твердження позивача щодо переслідування його представниками радикального терористичного угрупування "Талібан" через те, що він працював водієм у державній медичній клініці, поставлені судами під сумнів.

Позивачем - ОСОБА_1 подано касаційну скаргу на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 05.09.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2017, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити повністю.

Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги полягають у тому, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги, що оспорюване рішення прийняте відповідачем з порушенням вимог частини 1 статті 31 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою передбачено заборону примусового повернення особи до країни, де її життю, здоров'ю чи свободі загрожує небезпека, у тому числі, за ознаками належності до певної соціальної групи або внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного чи внутрішнього збройних конфліктів. Скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій взагалі не з'ясували інформацію по країні походження позивача та те, що позивач, внаслідок його належності до соціальної групи, яка підтримує цінності західного стилю життя, відповідає критеріям міжнародного захисту шукачів притулку з Афганістану.

Відповідачем - Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області подано відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. На обґрунтування відзиву на касаційну скаргу відповідач зазначає, що позивач відповідає ознакам нелегального мігранта у розумінні пункту 14 статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" і не має законних підстав для перебування в Україні. Відповідач вказує, що з огляду на норми статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" позивач підлягає примусовому поверненню в країну громадянського походження та наголошує, що згідно зібраних відповідачем даних ситуація в Афганістані в цілому є задовільною і безпечною.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги, а також правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних рішень і ухвалення нового рішення, встановлені статтею 351 КАС України, відсутні.

Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI (надалі - Закон №3773-VI), іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Згідно з частиною 1 статті 9 Закону №3773-VI, іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.

Пунктом 14 частини 1 статті 1 Закону №3773-VI визначено, що нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Частиною 1 статті 23 Закону №3773-VI передбачено, що нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Частиною 1 статті 26 Закону №3773-VI встановлено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Отже, іноземець або особа без громадянства підлягає примусовому поверненню в країну походження за рішенням уповноваженого на це органу виключно за умови наявності у їх діях ознак порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або якщо вони суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

У свою чергу, порушенням законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства у розумінні Закону №3773-VI є, зокрема, відповідність особи ознакам нелегального мігранта, наведеним у пункті 14 частини 1 статті 1 цього Закону.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (надалі - Закон №3671-VI), біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 6 статті 5 Закону №3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Суди попередніх інстанції, з посиланням на обставини встановлені у постанові Одеського окружного адміністративного суду від 30.09.2016 по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення від 12.03.2016 №148-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дійшли висновку про відсутність підстав для законного перебування позивача на території України.

Так, у даному судовому рішенні вказано, що під час звернення з заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ОСОБА_1 причинами виїзду з країни громадянського походження зазначено переслідування з боку радикального угрупування "Талібан" та побоювання за власне життя через погрози від представників радикального руху "Талібан", у зв'язку з трудовою діяльністю позивача, а саме водієм у лікарні району Джалрез. Шукач захисту зазначає, що тричі отримував листи з погрозами на свою адресу від представників радикального руху "Талібан" стосовно припинення трудової діяльності у лікарні. Позивач вважає, що саме через побоювання зазнати розправи з боку представників радикального руху "Талібан" не може добровільно повернутись на Батьківщину. Проаналізувавши надані позивачем твердження, правдоподібність вказаного елементу клопотання вбачається сумнівною за наступними ознаками: щодо причин звернення шукача притулку за захистом в Україні в 2013 році, він називає переслідування представниками радикального терористичного угрупування "Талібан" через те, що він працював водієм у державній медичній клініці. Представники руху "Талібан" вимагали щоб позивач перестав перевозити лікарів, так як це неповага до влади. Як стверджує іноземець, у 2010 році йому надійшов перший лист від талібів, в якому була висвітлена вимога щодо звільнення з роботи (арк. 4 протоколу співбесіди від 21.02.2013). Після цього випадку на подвір'я позивача було підкинуто ще 2 листи зі схожим змістом; до суду позивачем не надано жодних матеріальних доказів, які би підтверджували слова іноземця. В особовій справі громадянина Афганістану відсутні жодні докази погроз та переслідувань з боку терористичного угрупування "Талібан". Також слід додати, що позивач, як він стверджував особисто, знаходив листи у себе на подвір'ї, але в тому ж протоколі згодом вказав, що таліби не знали де мешкає іноземець, вони знали лише як виглядає його автомобіль, на якому перевозив лікарів (арк. 5 протоколу співбесіди від 21.02.2013); в протоколі співбесіди (від 21.02.2013) позивач зазначив, що отримували листи з погрозами від представників радикального руху "Талібан", на яких був герб представників руху "Талібан", але іноземець не зміг пояснити як саме виглядає герб представників радикального руху "Талібан". Також під час інтерв'ю іноземець вказав, що не звертався до поліції, що ставить під сумнів отримання погроз на адресу позивача. У протоколі (від 21.02.2013 арк. 5) шукач притулку зазначив, що після отримання погроз залишив роботу, протягом місяця після звільнення іноземець більше не отримував листи з погрозами, так як представники руху "Талібан" не знали місце його проживання, що є надуманим, так як раніше іноземець зазначав, що листи з погрозами він знаходив на подвір'ї свого власного будинку. У протоколі (від 21.02.2013 арк. 5) позивач не зміг відповісти на питання, яким чином представники руху "Талібан" підкидали листівки до його будинку, якщо їм невідомо місце проживання іноземця. Після проведених інтерв'ю та анкетування у позивача не виявлено жодних ознак переслідування. Основною причиною неможливості повернення до Афганістану є власне небажання.

Частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій на основі досліджених під час судового розгляду справи доказів вірно застосували норми матеріального права та не допустили порушень норм процесуального права і колегія суддів касаційного суду погоджується з наведеними висновками судів попередніх інстанцій.

При цьому, колегія суддів касаційного суду відхиляє доводи касаційної скарги як безпідставні та необґрунтовані, оскільки вони спростовуються з огляду на обставини, встановлені у постанові Одеського окружного адміністративного суду від 30.09.2016, що набрала законної сили.

За приписами частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на наведене, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а постанова Приморського районного суду м. Одеси від 05.09.2017 та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2017 залишенню без змін.

Керуючись статтями 341-343, 350, 355-356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Приморського районного суду м. Одеси від 05.09.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.11.2017 у справі №522/3412/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

...........................

...........................

...........................

В.М. Шарапа

В.М. Бевзенко

Н.А. Данилевич ,

Судді Верховного Суду