НЕДООЦІНЕНА ВЛАСНІСТЬ.

Останнім часом тему власності хто тільки та яким чином не експлуатує. Ті, хто хоче її зберегти, та ті, хто хоче відняти, закидають у публічний простір протилежні меседжі. Звісно, це характерно для нашої країни, а не для дійсно правових держав. Ті, хто якогось майна не мають, або не мають власного бізнесу, вважають тих, хто це має, «злодіями». На цьому тлі у деяких західних країнах набуває популярності ідейна течія щодо відмови від інституту власності взагалі. Свій ідеал свого часу у есе «Welcome to 2030. I own nothing, have no privacy, and life has never been better» описала міністр екології Данії Іда Аукен. У есе йдеться про життя у «місті майбутнього» (ну, майже «Місто Сонця») у 2030 році. Як же бачить це життя міністр?

Люди, за її думкою, позбавлені права власності на речі. Коли потрібно чимось скористатися, будь то одяг чи побутова техніка, це доставляється та передається у тимчасове користування. Звичайно, приватного транспорту у місті теж немає, а є безпілотні таксі та велосипеди (очевидно, теж у загальному користуванні). Орендна плата за приміщення відсутня, бо коли «господарка» приміщення кудись пішла, у її вітальні хтось проводить свої ділові зустрічі. Люди взагалі нічого не купують, забули, що таке ходити по магазинах, та нічим не володіють. Та й роботи, власне кажучи, як такої немає (бо усе взяли на себе роботи та штучний інтелект). Ну, звичайно, й «екологічні проблеми» вирішено.

Пані міністру дуже подобається таке життя, вона «турбується» за тих, хто буде за межами цього міста жити інакше. Щоправда, сама ж зазначає, що у місті люди повністю позбавлені приватності, і це єдине, що їй не дуже подобається.

Це її точка зору. Та те, як, повторимо, уявляє ідеал життя у майбутньому представниця сучасних західних лівих. Цікаво, що фактично ця позиція набагато більш радикальна, ніж в більшовиків сто років тому. Бо останні виступали проти приватної власності на засоби виробництва, проти приватної економічної ініціативи та «експлуатації людини людиною», але не проти власності на звичайні побутові речі. І, як відомо, у СРСР існував інститут особистої власності, у тому числі на будинки, транспортні засоби, тощо.

Але ми зараз про інше.

З позицій того, що відомо про еволюцію людства історичній науці, як взагалі виник інститут власності? І яке значення мав для розвитку цивілізації? Ось саме з цього потрібно виходити, і для того, щоб зрозуміти, наскільки важливим він є зараз, і щодо того, що робити із ним на рівні держави. І з тими, хто його заперечує.

Передусім, зауважимо, що, наскільки це розуміє історична наука, саме виникнення власності, як ідеї належності конкретної речі конкретній людині, виникало на ранніх етапах розвитку людського суспільства. Причому виникала вона у різних культурах, не сполучених між собою географічно. Та, наскільки можна судити, виникала раніше, аніж сама по собі держава, аніж саме правові норми (які, як відомо, встановлюються державою та забезпечуються її примусом). А також раніше, ніж грошовий обіг, оскільки йому передував натуральний обмін. Тобто, сам інститут власності, як належності конкретної речі конкретній людині, передував усьому цьому. У Європі, у Африці, у Азії, у Південній Америці (пінвічноамериканські індіанці, як відомо, держав, як таких, до приходу європейців не створили). Оскільки між культурами, що існували на різних континентах, на той час тісних зв’язків не було, й вчені досі не певні, що були хоча б одиничні контакти, той факт, що розвиток суспільств відбувався за одним принципом, багато про що нам говорить.

Є ще один цікавий та важливий нюанс. У різних культурах, на різних континентах, не лише виник сам інститут власності. А ще й виник принцип спадкування, схожий у різних випадках: після смерті людини її майно успадковували діти або, якщо їх не було, інші близькі родичі.

При цьому у інших аспектах організації життя, - сімейного, релігійного, економічного, технічних винаходів та усього іншого, - ці суспільства, ці культури, ці, можна сказати, цивілізації мали кардинальні відмінності. А якщо це так, і лише основні принципи щодо власності, після виникнення самого цього інституту, були близькими, то ми маємо зробити висновок не лише про його важливість, а й про те, що це – щось, закладене глибше, ніж на соціальному рівні, що це – якась передбачена природою особливість виду Homo sapiens. Яка й обумовила його (нашу) еволюцію. На моє глибоке переконання, сам інститут власності потрібно розглядати саме з цієї точки зору, і саме з цієї точки зору спробувати усвідомити і причини його виникнення, і, відповідно, значення зараз, а також – причини появи та популяризації саме останнім часом напрямку політичної думки, яка цей інститут заперечує.

Як же виник інститут власності (ще до виникнення держави, як інституту та структури, до створення нею правових норм), як виникла сама ідея, що та чи інша річ може та має належати конкретній людині?

На мій погляд, очевидна ідея полягає у такому. Оскільки фізичні кондиції людини не дозволяли повноцінно виживати у небезпечних умовах дикої природи, на певному етапі свого розвитку людина, за допомогою свого розуму (сформованого природою! Тобто це – її природна властивість, як, наприклад, швидкість в гепарда) стала створювати речі, які їй допомагали вижити. Знаряддя праці – для подальшого перетворення навколишнього світу. Зброю – для полювання та захисту від нападів. Одяг та житло – для того, щоб нейтралізувати вплив несприятливих погодних умов. І таке інше. Тобто, сама наявність цих речей робила можливим виживання, або, принаймні, підвищувала вірогідність виживання.

Природно, що вірогідність виживання збільшувалася в тих, хто міг краще зробити або накопичити для себе такі предмети. От саме для цього і був призначений інститут власності, який виник на певному етапі розвитку у різних людських популяціях. Тобто, кожен індивід накопичував для себе те, що необхідно для виживання, і саме за рахунок цього підвищував вірогідність власного виживання. Такий механізм, повторюсь, саме з урахуванням залежності виживання людини від речей.

Саме усвідомлення: «Ось ця річ належить мені, бо я її зробив» (наприклад) – є первинним поштовхом для еволюції людини, як цивілізованої істоти.

Бо це, у свою чергу, обумовило можливість передання речей у порядку спадкування своїм нащадкам, а отже, підвищення вірогідності виживання й усього роду того індивіду, який зміг ці необхідні для виживання речі накопичити. Це ж обумовило й можливість обміну речей на інші речі або якісь послуги. Вже потім цей обмін став відбуватися у межах грошових систем (переважно), але без самого усвідомлення власності - усього цього б не було. Тобто, уся сучасна цивілізація виникла на базі інститут власності як такого.

До речі, ми не єдиним біологічним видом, який використовує якісь знаряддя для досягнення мети. Але, наприклад, шимпанзе, що бере палицю та збиває нею плоди з дерева, потім цю палицю викидає. Не покращує її та, головне, не залишає при собі, не привласнює.

Комуністи любили казати, що «праця зробила з мавпи людину». Але насправді передумовою для виникнення того, що ми називаємо працею, у будь-якому вигляді, є саме наявність у певному суспільстві інституту власності. Коли результатом праці є закріплення саме за індивідом та накопичення ним необхідних для виживання його самого та його нащадків речей. От тоді і з’являється стимул для праці поза межами того, щоб просто прогодуватися тут та зараз. Як щодо її кількості, так і і для інтелектуальних зусиль, спрямованих на підвищення ефективності цієї праці, щоб, знов-таки, за певну одиницю часу та зусиль отримати можливість накопичення більшої кількості необхідних для виживання благ. А наслідок прагнення до цієї ефективності – з’явлення того самого обміну (одна людина вміє краще щось одне, друга – щось інше, і обмінюватися результатами своєї праці вигідніше та ефективніше, ніж усе робити самому). У результаті з’являються складні взаємозв’язки та, врешті-решт, складна структура суспільства. Яку ми, власне, знаємо і з історії, й у сучасності.

Таким чином, не праця у сенсі фізичної активності, а саме власність, як інститут, зробив з мавпи людину. Причому абсолютно природним шляхом. Більше того: усе те, що ми відносимо до сфери соціального, є лише своєрідною «надбудовою» над біологічною сутністю людини. Приберіть цей біологічний фундамент – і не залишиться нічого. Приберіть «надбудову», яка базується на інституті власності, - і людина скотиться до рівня тварин.

А як же виникла держава, і головне – навіщо?

Якщо, знов-таки, аналізувати відомі історичні факти, то виявиться, що держава своїми законами почала регулювати, передусім, захист життя людини, захист власності та, власне, захист самої системи державної влади. (Причому ця влада мала різний характер, але у більшості випадків держави виникали у монархічному вигляді, й у цьому випадку влада передавалася у спадщину, за аналогією з власністю. Хоча були й інші випадки, аж до зародження демократії вже у давньому світі.) Інші сфери, такі, наприклад, як сімейна, досить довго залишалися у сфері регулювання моральних та релігійних норм. Власне, досі існують держави, де шлюб можна укласти лише у відповідних релігійних установах.

Чому, власне, взагалі знадобилася держава, як сила, яка може забезпечувати примусове виконання соціальних норм? Саме тому, що на певному етапі інші механізми регулювання, наприклад, моральні та (навіть) релігійні, які не передбачали примусу, перестали ефективно працювати. Іншої причини, чому люди, які жили на різних континентах, без контактів між собою, незалежно одні від одних, взагалі додумалися до ідеї держави, не існує. А це, очевидно, тому, що люди найбільше посягали саме на життя та власність один одного. Причому, - це знає кожен знайомий із кримінальною хронікою, бо так відбувається досі, - одним з найрозповсюдженіших мотивів посягання на життя, виступає, знов-таки, власність.

Це не тому, що люди «погані». Це тому, що, знов-таки, мова йде про конкуренцію за блага, необхідні для виживання. Та, власне, правові норми першоначально, як ми можемо припустити, виникли з подвійною метою. По-перше, щоб люди, у боротьбі за ці блага, просто не нищили одне одного. А по-друге, - і це принципово важливий момент, - щоб був механізм захисту накопиченої власності. Бо якщо зроблене або отримане у результаті обміну в індивіда можуть просто відібрати, тоді ефективна праця або винахідливість перестає бути перевагою для виживання. А тоді втрачається мотивація і для одного, і для іншого. І люди просто перестають цим займатися. А найкращі можуть просто ще й бути вбиті тими, хто хоче в них це відібрати…

Чому ж виникла ситуація, коли примусове виконання соціальних норм стало не лише необхідним, а запорукою розвитку суспільства? Очевидно, тому, що через збільшення населення на якомусь етапі посилилася конкуренція за ті самі необхідні для виживання матеріальні блага. І необхідність їх отримання почала переважати моральні та релігійні норми. Для уникнення ж наслідків цього з’явилася потреба у примусовому забезпеченні порядку. Так і з’явилися необхідні для цього механізми у вигляді держави.

Причому ми можемо бачити, що конкуренція існувала не лише у межах конкретного суспільства, а й між різними суспільствами та групами. І ті з них, які зорганізувалися у вигляді держави, виявилися разюче більш ефективними у цій конкуренції, ніж ті, які цього не зробили. Більш ефективними в усіх аспектах, - технічному, економічному, військовому і т.ін. У результаті спільноти, які не мали будь-якої державності (власної чи привнесеної), збереглися тільки там, де практично не було контактів та, відповідно, конкуренції з іншими. Прикладом можуть бути ізольовані племена Південної Америки чи Нової Гвінеї… (Які формально знаходяться на території тієї чи іншої держави у наш час, але фактично на їхнє життя вона майже не впливає…)

Тобто, з самого початку одне з основних завдань держави – саме захист власності, захист можливості індивіда накопичити необхідні для виживання (а у наш час – і для кращої якості життя) блага. І, як не дивно, там, де держава робила це ефективніше, там уся держава та усе суспільство виявлялися більш успішними. Причому так бувало практично протягом усієї історії. Звісно, бували випадки, коли держави так чи інакше припиняли своє існування, але немає нічого вічного… Але загальний принцип був таким. І так відбувається донині, якщо ми подивимося, скажімо, на економічне та інше становище тих самих США.

Якщо подивитися на країни, де у ХХ столітті тривалий час панувала соціалістична ідеологія, яка не визнавала певних видів власності взагалі, а до інших ставилася несхвально, то ми побачимо відставання цих країн практично протягом усього їх існування у такому вигляді, причому в усіх сферах, окрім, хіба що, військової, це відставання було разючим. Чому так?

Ключова причина, очевидно, полягає у мотивації людей в принципі щось робити, докладати власні зусилля та таланти. Очевидно, що там, де людина у результаті якоїсь корисної для інших діяльності накопичити тих самих необхідних для виживання та якості життя благ набагато більше, ніж інші, вона й буде вкладати у цю діяльність усі свої сили та можливості. А там, де різниця не буде великою, де існує якась майнова «стеля», - там у цьому просто немає сенсу. Буде якийсь відсоток «ідейних» або тих, хто знаходить задоволення у самому процесі, але невеликий. Окрім того, як не сумно це буде почути для усякого роду соціалістів та моралістів, людині властиво хотіти не просто краще жити, а бути кращим за інших. До речі, це розуміло навіть радянське керівництво, тому й впровадило так зване «соціалістичне змагання» із відповідними відзнаками для переможців. Але, коли така «перемога» не підкріплена різницею у якості життя, ефективність подібної мотивації різко падає.

Зрештою, якщо ми подивимося на дві найбільші соціалістичні країни: Радянський Союз та Китай, то побачимо, що перший, який так і залишився на позиціях неприйняття власності та багатства, зник (причому великою мірою з причин саме економічних), тоді як другий, допустивши не просто ринкову економіку, а легальне існування багатства, ситуацію виправив та поступово набуває статусу полюсу світового впливу, навіть попри відсутність такої привабливої в цілому речі, як політичні свободи. (Щоправда, глобально якість захисту власності без політичних свобод – питання теж дискусійне, але воно виходить за межі теми даної статті.)

Тобто, і на цьому прикладі видно, що ставлення до власності та володіння нею конкретними людьми у масштабах держави впливає на виживання та місце у світі самої держави.

Таким чином, прагнення людини до закріплення за собою тих чи інших матеріальних благ, з одного боку, обумовлено особливостями виживання нашого біологічного виду, а вже у межах «соціальної надбудови» це виразилося у виникненні інституту власності, як механізму закріплення тих чи інших речей за індивідом (і як передумова виникнення механізмів обміну), а потім виникнення держави та правових норм, одним з основних сенсів існування яких якраз і був з самого початку захист цього інституту власності, взагалі та у застосуванні до конкретних людей та їхнього майна. І ті суспільства, де усе це функціонувало ефективніше, виявлялися більш життєздатними та вигравали у конкуренції з іншими, у різних способах цієї конкуренції. А також, - що дуже актуально для України, - де сам по собі факт володіння власністю не сприймався, як щось негативне, зокрема, як ознака «нечесності». (Це ще одна тема, гідна окремого дослідження.)

З цієї точки зору очевидно, що ідеї відмови від інституту власності як такого, - є не просто тупиковими, вони є такими, що суперечать самій суті, самій природі людини, причому як біологічній основі, так і «соціальній надбудові» цієї природи. Але тоді виникає питання: з якої ж причини ці ідеї (та ґрунтовані на них практики «спільного користування речами») набувають популярності у країнах, які примусової «побудови соціалізму» не знали?

Щоб знайти відповідь, ми маємо проаналізувати, а що собою являють сучасні мешканці таких країн, зокрема, європейських, та їх життя? І тоді побачимо, що з ними зіграв, як не дивно, злий жарт високий рівень життя. (Парадокс якраз у тому, що цей високий рівень життя, по суті, досягнутий в основному за існування суто капіталістичного господарства, та продовжує існувати саме за накопиченого рівня статків, хоча самі матеріальні предмети можуть змінюватися та перетворюватися.)

Цим людям, по-перше, не доводиться боротися, власне, за існування. По-друге, побутовий комфорт доступний практично усім, незалежно від виконуваної роботи, та навіть тим, хто працювати не бажає. В усіх них буде житло з усіма зручностями, ніхто з них не буде страждати від відсутності їжі та одягу, медичної допомоги, тощо. По суті, за винятком дуже вузького прошарку дуже багатих людей, умови та якість життя в них мало відрізняються у залежності від кількості витрачених зусиль, кваліфікації, затребуваності виконуваної роботи, тощо. Можна сказати, що це - такий собі аналог Радянського Союзу часів «застою», де, скажімо, малокваліфікований робочий, інженер-винахідник та директор заводу могли жити у майже однакових квартирах у одному будинку, та вести, в принципі, подібний спосіб життя (наприклад, власного авто ніхто з них міг не мати), з тією різницею, щоправда, що рівень комфорту набагато вищий (оскільки радянське життя характеризувалося тим, що щоб «дістати» більшість товарів, або вирішити якісь побутові проблеми, потрібно було витратити багато зусиль, часу, зв’язків, - просто наявності грошей було недостатньо; у сучасних західних країнах, звісно, такого немає). А отже, ми приходимо до тієї ж відсутності змагання за краще життя. І відсутність причинного зв’язку між накопиченими матеріальними благами та вірогідністю виживання, й якістю життя, конкретної людини та її сім’ї. Це призводить до атрофування навіть почуття суперництва та бажання бути кращим за інших: бо «виграш» по суті не призводить до реальної відмінності у якості життя, а «програш» - до перебування на межі виживання…

Тут пригадується Володимир Висоцький та його «Песня конченого человека». І однією з ознак такої людини у нього є:

И нервы больше не внатяжку: хочешь — рви,

Провисли нервы, как верёвки от белья,

И не волнует, кто кого — он или я.

(Повна версія пісні, наприклад, тут.)

Повертаємось до сучасних носіїв ідеї відмови від власності… Окрім того, що наявність того самого досить комфортного життя, і повна відсутність необхідності докладання зусиль для досягнення цього комфорту, суперництва одного з одним за це досягнення, а відтак, і відчуття, що «щось», якийсь об’єкт, необхідний для такого життя, може бути або в мене, або в сусіда: бо життєвих благ (начебто) вистачає на усіх… Так от, поряд з цим, ці люди вже звикли до віртуального світу. Не мною сказано про проблему, коли дехто взагалі «йде туди, втрачаючи зв’язок із реальністю», але навіть якщо «втрати зв’язку» не відбувається, певні уявлення стають, ну, скажімо, звичними. А у віртуальному світі, на відміну від світу матеріального, ми можемо послати якийсь об’єкт, наприклад, фотографію (для простоти сприйняття), другу, і при цьому в нього вона з’явиться, але й в нас не зникне. Тобто, ми поділилися чимось, і цим чимось починає володіти інший, але й ми володіти не припиняємо.

Свідомість, завдяки великій кількості таких дій, вчинюваних щоденно, настільки до цього звикає, що починає розповсюджувати, навіть без чіткого формулювання відповідної думки, таке відчуття й на предмети матеріального світу. З якими це так не працює.

І це може не мати значення, поки не постає те саме питання виживання. А коли постає, то важливість власності багатьма пізнається дуже швидко (хоча іноді пізно). Наприклад, із початком епідемії COVID-19, а потім повномасштабної війни, про отримання посвідчення водія та придбання власного автомобіля замислилися люди, які раніше ніколи його не мали та не бажали. Тому що життя показало, що і розраховувати на громадський транспорт не завжди можливо, і потреба у тій-таки евакуації може виникнути досить раптово… І це лише один приклад, хоча, взагалі-то, володіння саме автомобілем, і ставлення до цього, - окрема дуже цікава тема.

Таким чином, розповсюдження ідеологій, які заперечують власність, як інститут, у сучасних західних країнах обумовлена певними змінами психології багатьох людей, під впливом комфортних умов життя, відсутності необхідності суперничати за цей комфорт, та занурення у віртуальний світ. Але тут питання: які наслідки це буде мати у середньо- та довгостроковій перспективі для цих країн? (Якщо читач зацікавиться цією проблематикою у філософсько-фантастичному аспекті, наведу дві свої книги, доступні до безкоштовного читання: перша та друга. Тим більше, що основою у них є детективний сюжет.) Відсутність «навичок суперництва» призводить до слабкості у дуже багатьох областях. Включно, до речі, із міжнародними відносинами (бо політики рекрутуються з населення, яке має такі психологічні особливості), і на міжнародній арені ми значною мірою спостерігаємо саме наслідки такого становища, але це теж перебуває поза темою цієї статті.

Як би там не було, а, думаючи про перспективи розвитку української держави, правової системи та суспільства, ми маємо бачити небезпеку потрапляння у цю «лівацьку пастку». Та оминути її, переймаючи ефективні європейські інститути, але не йдучи за такими сумнівними ідеями. І, зокрема, приділяючи першочергову увагу (навіть, поки що, із особливостями, що випливають зі стану війни, але розглядаючи ці особливості суто як надзвичайні та тимчасові) саме інституту власності, та її захисту. Як чомусь, що пов’язано із забезпеченням виживання людини, і посягання на що, по суті, є посяганням на можливість людини вижити чи вести нормальне життя. (Зокрема, повинна бути виключена конфіскація як кримінальне покарання, якщо саме це майно не нажито злочинним шляхом; ситуація, коли за порівняно дрібний, хоча й корисливий, злочин, людина залишається без раніше чесно придбаного або успадкованого майна, в тому числі житла, є явно непропорційною.) Саме захист права власності має стати однією з основних задач правової системи, саме на це мають бути спрямовані її реформи. І тоді країна отримає сильний поштовх у розвитку.

Автор статті:  Володарский Вадим Леонидович