Майно ФОП придбане за кошти від своєї діяльності слід розглядати як особисту приватну власність, яка не підлягає поділу між подружжям при розлученні (ВСУ у справі № 6-1327цс15 від 18 травня 2016р.)

Фабула судового акту: ВСУ продовжує конкретизувати сакраментальне питання поділу спільної сумісної власності подружжя. На цей раз мова іде про майно ФОП, тобто коли один із подружжя набуває право власності на майно як суб’єкт господарської діяльності за рахунок коштів (прибутку) отриманого від підприємницької діяльності і оформлює це на майно «на ФОП.» (до речі наприклад у випадку нерухомості це технічно неможливо). Отже, ВСУ роз’яснив, що таке майно є особистою приватною власністю члена подружжя, зареєстрованого як ФОП і не підлягає поділу. Проте за умови, якщо це майно не використовується в інтересах сім’ї та використовується в інтересах підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Як це доводити в суді, наприклад у випадку спору щодо автомобілю, який може використовуватись і в бізнесі, і в поїздках на природу сім’єю – питання відкрите. І хто з подружжя повинен це доводити, також остаточно неясно?

Аналізуйте судовий акт: Майно ФОП є особистою приватною власністю особи, а не спільною сумісною власністю подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-79цс13 від 2 жовтня 2013р.)

Стаття 60 СК України: Факт придбання майна під час шлюбу автоматично не відносить це майно до спільної суумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно було набуте (ВСУ від 7 вересня 2016р. у справі № 6-801цс16)

І в радості, і в горе: майно ФОП може бути обєктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними (Постанова ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.)

Приватизована громадянином під час шлюбу земельна ділянка є його власністю і не відноситься до спільної сумісної власності подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-2710цс15 від 16 грудня 2015р.)

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1327цс 15: Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України.

Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім’ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ^

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року,

встановила:

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що у провадженні відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції (далі – ВДВС Рівненського МУЮ) перебуває виконавче провадження НОМЕР_1 про примусове виконання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 15 лютого 2013 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. 19 лютого 2013 року головний державний виконавець ВДВС Рівненського МУЮ в порядку виконання судового рішення, провів опис майна та наклав на нього арешт, про що склав відповідний акт. Вказане майно (окрім генератора) належить позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року укладеного між ним та ОСОБА_2. Просив визнати за ним право власності на вказане майно та зняти з нього арешт.

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 24 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки укладений без її письмової згоди, необхідної для відчуження спільного майна подружжя.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу майна від 24 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 57 60 61 63 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та статті 52 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити.

На підтвердження наведених у заяві доводів ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, від 4 грудня 2013 року, від 24 грудня 2014 року, від 17 жовтня 2012 року, від 23 квітня 2014 року, від 6 травня 2015 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу майна для виготовлення меблів за ціною 117 400 грн.

Майно для виробництва меблів, зазначене в договорі є спільним майном подружжя, оскільки було придбане протягом 2007-2008 років за спільні кошти подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна для виготовлення меблів від 24 грудня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірне майно є цінним, набуте під час шлюбу і відповідно до вимог статей 60 63 65 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження цінного майна (за договором купівлі-продажу), що є спільною сумісною власністю подружжя, одним із них, без згоди на те іншого подружжя є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2012 року, від 6 травня 2015 року, від 23 квітня 2014 року, від 24 вересня 2014 року, від 24 грудня 2014 року в справах про поділ майна подружжя, що є спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину спільного майна суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, виходив з того, що суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахували вимог статей 57 60 61 СК України, статті 52 ЦК України, оскільки майно подружжя, що підлягає поділу, придбане одним з подружжя як фізичною особою-підприємцем.

В рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року в справі про поділ майна подружжя, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки відповідач перебуваючи у шлюбі придбав нерухоме майно за договором купівлі-продажу, в якому був визначений покупцем, як фізичною особою-підприємцем, тому відповідно до положень статей 57 61 СК України, статті 52 ЦК України зазначене майно фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Отже, порівняння вищезазначених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням, яке просить переглянути заявник не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим правовим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог в частині визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя з огляду на те, що відповідач будучи під час шлюбу як фізичною особою-підприємцем купуючи майно для здійснення підприємницької діяльності та відчужуючи це майно діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності з урахуванням положень статей 57 60 61 СК України.

Відтак, аналіз зазначених судових рішень дає підстави для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статей 57 60 61 СК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте за спільні кошти подружжя за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Статтею 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України.

Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи – підприємця, як майно для професійної діяльності члена сім’ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім”ї, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60 61 СК України.

Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року.

Водночас у справі, яка переглядається, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суди без встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.

За таких обставин висновок судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах статті 57 60 61 СК України.

Тому судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 ³, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.