Допустимість доказів: останнє слово незмінно залишається за суддею

Належні та допустимі

Під час заходу, на який Асоціація правників України запросила суддю Касаційного адміністративного суду Ігоря Олендера, увазі юридичної спільноти було представлено дуже актуальну тему — «Докази та доказування в податкових спорах». Проте одіозною тема так і не стала. Хоча могла, адже рішення в податкових спорах доволі часто приймаються з порушеннями, а сама податкова не докладає належних зусиль для обґрунтування своєї правової позиції.

Зокрема, поширеною є практика «кошмарення» бізнесу ще до того моменту, як підписано наказ на проведення перевірки. Адвокати звертаються до суду із правомірною вимогою скасувати такі псевдоперевірки, втім, працівники податкової запевняють, що на такі «дрібні» порушення не варто звертати уваги. Тож погляд судді на цю тему міг би певним чином захистити платника податків.

Як відомо кожному, хто хоч раз гортав Кодекс адміністративного судочинства, доказами тут вважаються будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються за допомогою письмових, речових, електронних доказів, а також висновків експертів і показань свідків. Особливої популярності набувають електронні докази. Втім, чи є доказом голосове повідомлення в месенджері від працівника податкової або ж начальника? З одного боку, цілком, з іншого — не завжди. Адже докази повинні бути належними та допустимими.

Читайте статтю: Електронні докази в процесуальному праві: як це працює в українських реаліях

Належність доказів, на думку І.Олендера, характеризує спроможність тих чи інших даних бути корисними для вирішення певного процесуального питання в межах судового провадження та розгляду по суті й правильного вирішення конкретної справи. Проте на практиці, окрім балачок, це не означає нічого. Адже докази, подані податківцями, суди приймають майже без заперечень.

Тож належність, яка передбачає наявність інформації щодо предмета доказування, далеко не завжди береться до уваги. Податківці, готуючи матеріали справи, додають до неї будь-які документи, не зважаючи на належність. І уже платник податків зобов’язаний доводити геть усе — від наявності в нього господарських можливостей виконати певні роботи до економічних причин прийняти те чи інше управлінське рішення.

Зокрема, якщо підприємство, наприклад, в умовах карантину вирішить продати певну групу товарів майже за собівартістю, то це може викликати величезні запитання у податкової. І аргументи щодо того, що товари морально застаріли, ціни на ринку змінились, а підприємству потрібні кошти для виплати зарплати, швидше за все, суд не враховує.

З якихось доволі дивних причин суди в Україні не зважають на закони ринкової економіки. Тож кожне рішення, прийняте підприємством, буде розглянуто майже під мікроскопом. За таких обставин будь-які зміни до законодавства працюють виключно на погіршення становища платника. І скільки б підприємство не намагалось обґрунтувати свої рішення, якщо суд дійде висновку, що докази не є належними, їх досліджувати не стануть.

Читайте статтю: Ефективний судовий захист у податкових справах: як скасувати податкові повідомлення-рішення

Практичні вправи

Доволі яскраво виглядає твердження судді щодо необхідності встановлення достовірності доказів. Складно не погодитись із тим, що пояснення, відібрані у певних осіб, підтверджуються самими особами у судовому засіданні. Допит такої особи як свідка був би адекватною та розумною практикою.

Насправді викликати інспектора, який мав бажання провести перевірку, а потім не став складати акт недопуску, — складна справа. Навіть коли підприємство надає мотивовані докази вчинення фіскалами неправомірних дій, суд не додає собі зайвої роботи.

Особливо це актуально для доказів, які неможливо використовувати без попередньої легалізації. Порушення вимог закону щодо порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів тягне за собою їх недопустимість. Це унеможливлює використання сторонами та судом даних, що містяться в них, для вирішення спору. Наприклад, недотримання органом контролю порядку легалізації матеріалів кримінального провадження (встановлені у ст.95 Кримінального процесуального кодексу), які цей орган хоче використати як доказ в адміністративному судочинстві (постанова КАС від 22.05.2020 у справі №804/9510/15).

У вказаній справі докази, на які посилався відповідач, не відповідали вимогам допустимості в розумінні КАС. Адже орган контролю не довів, що їх отримано у розпорядження, а також те, що він мав право на їх використання у порядку, визначеному КПК. У силу положень ст.95 КПК інформація, що міститься в протоколі допиту, отриманого на стадії досудового слідства, до ухвалення вироку може бути визнана як доказ в адмінсудочинстві виключно за умови підтвердження таких показань особою у судовому засіданні. Чого у межах цієї справи зроблено не було.

Однак видається, що податківці просто розбещені деякими нормами процесу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зокрема, у формах ППР, які найчастіше оскаржують платники, не передбачено мотивувальної частини. Таким чином, у ППР просто не фіксуватиметься, на підставі яких доказів орган контролю прийняв відповідне рішення, а отже, виникає питання щодо застосування зазначеного положення КАС. Практика судів пішла тим шляхом, що у податкових спорах про докази, які покладені в основу оскаржуваного рішення, зазначено в акті перевірки.

Проте, доки платники будуть змушені доводити навіть економічні закони, а податківці подаватимуть папірці без належного обґрунтування, які суд все одно вважатиме належними та допустимими доказами, ситуація принципово не зміниться. Адже останнє слово завжди залишається за суддею.

Автор: Марина ЛІБЕРМАН

Джерело: ЗіБ