Договор дарения спорного имущества, заключенный во время судебного рассмотрения, — недействительный ( ВС/КЦС: у справі № 646/3972/16-ц від 28 лютого 2019р.)

Фабула судового акту: В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.

Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.

Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена ​​реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.

В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.

Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.

Источник: Я и Закон

Аналізуйте судовий акт: Сам по собі факт прочитання тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом його суті не є підставою для відмови в задоволенні позову про визнання договору недійсним (ВС/КЦС,справа № 369/11060/16-ц,20.09.18)

Помилка при укладанні договору дарування, яка має істотне значення і є підставою для визнання укладеного договору недійсним (ВСУ у справі 6-372цс16 від 27 квітня 2016р.)

Юридичні факти для визнання договору дарування нерухомості удаваним та визначення його договором купівлі-продажу (ВСУ від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1026цс16)

Дарування родичу нерухомості є фіктивним та недійсним, коли дарувальник знає про судове рішення про стягнення з нього боргу (ВСУ у справі №6-1873цс16 від 19 жовтня 2016р.)

Порушення кримінального провадження є впливом тяжкої обставини на дарувальника і підставою для визнання договору дарування недійсним (ВСУ від 6 грудня 2017р. у справі №6-1968цс17 )

Постанова

Іменем України

28 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 646/3972/16-ц

провадження № 61-28761св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6 (позивач за зустрічним позовом), який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7,

третя особа - Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Харківської області від 28 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Швецової Л. А., Котелевець А. В., Колтунової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7, третя особа - Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради (далі - Управління служб у справах дітей), про визнання недійсним договору дарування, посилаючись на те, що рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2011 року за ним було визнано право власності в порядку спадкування на 5/6 частин, а за ОСОБА_5 - на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1. Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 16 березня 2015 року припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частину квартири та визнано за ним це право. Вартість квартири в сумі 33 758 грн стягнуто з нього на користь відповідача. 29 грудня 2015 року він звернувся до державного реєстратора Харківського міського управління юстиції з метою оформлення на своє ім'я 1/6 частини спірної квартири, однак отримав відмову, мотивовану тим, що 01 квітня 2015 року на підставі договору дарування право власності на вказане майно було зареєстроване за ОСОБА_6 Оскільки відповідачам було відомо про наявність рішення суду, яким припинено право власності дарувальника на предмет договору дарування, то їх дії свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення його законних майнових прав. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив визнати недійсним вказаний договір дарування та виселити ОСОБА_6 разом з його неповнолітньою дочкою ОСОБА_7 із квартири.

У грудні 2016 року ОСОБА_6, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7, звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю, посилаючись на те, що він є власником 1/6 частини спірної квартири, яка належить йому на праві приватної власності на підставі договору дарування. У вказаній квартирі він зареєстрований разом з неповнолітньою дочкою, проте ОСОБА_8 не дає їм можливості користуватися цим майном, змінює замки у вхідних дверях. Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_6 просив зобов'язати відповідача не чинити йому з дочкою перешкод у користуванні зазначеною частиною житла та передати ключі від вхідних дверей квартири.

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 25 травня 2017 року у складі судді Єжова В. А. в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_6 і ОСОБА_7 перешкод у користуванні 1/6 частиною квартири АДРЕСА_1 та передати ключі від вхідних дверей цієї квартири.

Додатковим рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 15 червня 2017 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що на час укладення договору дарування (01 квітня 2015 року) рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частину квартири, не набрало законної сили. Тобто дарувальник уклала правочин щодо майна, яке належало їй на праві власності. Позивачем не надано доказів того, що оспорюваний договір суперечить Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Задовольняючи зустрічний позов, суд вважав доведеними вимоги ОСОБА_6 щодо чинення йому перешкод у користуванні житлом.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 28 вересня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 задоволено. Рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 25 травня 2017 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір дарування 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 від 01 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ГуменноюЛ.П. та зареєстрований за № 1091. Виселено ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, із вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7,відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи первісний позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновок місцевого суду стосовно відповідності договору дарування вимогам закону є неправильним, оскільки на час укладення вказаного правочину (01 квітня 2015 року)відповідачі були обізнані про існування рішенняЧервонозаводського районного суду міста Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частину спірної квартири. Тобто договір дарування не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення позивачу перешкод у розпорядженні майном. Крім цього, зареєструвавшись 20 квітня 2015 року у вказаному житловому приміщенні разом з дочкою ОСОБА_7, яка весь час проживала за місцем реєстрації своєї матері, ОСОБА_6 порушив права ОСОБА_4, так як на 1/6 частину припадає лише близько 3 кв. м житлової площі квартири. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд дійшов висновку про недоведеність ОСОБА_6 обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У жовтні 2017 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, до якої у січні 2018 року приєдналася ОСОБА_5, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 28 вересня 2017 року, а рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 25 травня 2017 року та додаткове рішення цього ж суду від 15 червня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга та заява про приєднання до цієї скарги мотивовані тим, що апеляційний суд не забезпечив повний та всебічний розгляд справи. ОСОБА_6 правомірно набув у власність спірну частину квартири та зареєструвався у ній разом з дочкою. На час укладення оспорюваного договору не було будь-яких заборон на відчуження квартири. В апеляційній інстанції справа розглядалася упередженим судом. В оскаржуваному рішенні суд послався на договір дарування, який відсутній в матеріалах справи, безпідставно не застосував до спірних правовідносин статтю 727 ЦК України та не навів жодних підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

22 травня 2018 року справу № 646/3972/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 21 листопада 2011 року позов ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, визнання права власності, стягнення збитків задоволено частково. Визнано за ОСОБА_5 право власності на обов'язкову частку у спадщині в порядку спадкування за законом на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 8 000 грн. В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права власності задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності в порядку спадкування за заповітом на 5/6 частин квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 16 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 грудня 2015 року, позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про припинення права власності та визнання права власності задоволено. Припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_4 право власності на вказану частину квартири. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 вартість 1/6 частини квартири в сумі 33 758 грн, які внесені позивачем на депозитний рахунок суду та підлягають виплаті відповідачу територіальним управлінням Державної судової адміністрації у Харківській області.

Ухвалюючи вказане рішення, суд виходив з того, що житлова площа спірної однокімнатної квартири складає лише 16,1 кв. м, тому ОСОБА_5 не може бути виділена її частка у спірному майні в натурі, яка є незначною - 2,6 кв. м.

29 грудня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до державного реєстратора Харківського міського управління юстиції з метою оформлення на своє ім'я 1/6 частини спірної квартири, однак 05 січня 2016 року отримав відмову, мотивовану тим, що право власності на вказане майно вже зареєстроване за іншою особою.

Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно від 12 лютого 2016 року № 53148155 на підставі договору дарування від 01 квітня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ГуменноюЛ.П., ОСОБА_5 подарувала своєму сину ОСОБА_6 1/6 частину квартири АДРЕСА_1.

Довідкою Комунального підприємства «Жилкомсервіс» від 21 квітня 2015 року № 5159 підтверджується, що з 10 квітня 2015 року у спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_6 та його неповнолітня дочка - ОСОБА_7

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 посилався на те, що внаслідок укладання договору дарування він позбавлений можливості реалізувати свої права як власник квартири, оскільки вказаний правочин було вчинено відповідачами після ухвалення рішення, яким припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частину спірної квартири.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята статті 203 ЦК України).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним.

У справі, яка переглядається, встановлено, що укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, дарувальник ОСОБА_5 та обдарований ОСОБА_6 були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частину спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, в тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб'єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_4 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.

Тому не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги та заяви про приєднання до цієї скарги про те, що ОСОБА_6 правомірно набув у власність спірну частину квартири.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру) в особи, членами сім'ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Такий висновок про застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на час укладення договору дарування неповнолітня ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, не мала права користування спірною квартирою, а була зареєстрована у ній 10 квітня 2015 року, тобто після укладення вказаного правочину.

Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Отже, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає.

В суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_6 вказав, що його дочка проживає за місцем реєстрації своєї матері.

Встановивши вищевказані обставини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову в частині виселення ОСОБА_6 та його неповнолітньої дочки ОСОБА_7 із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Такий висновок відповідає положенням статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Доводи касаційної скарги про те, що виселивши неповнолітню дитину з квартири без надання іншого жилого приміщення, апеляційний суд порушив її права, є неспроможними, оскільки дочка відповідача фактично не проживала у спірному житлі.

Оскільки у справі, яка переглядається, оспорюваний договір дарування визнано недійсним, тобто встановлено порушення прав саме ОСОБА_4, то суд апеляційної інстанції правильно відмовив у задоволенні зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні власністю у зв'язку з недоведеністю ОСОБА_6 обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що в суді апеляційної інстанції справа розглядалася упередженим судом не ґрунтуються на положеннях статті 20 ЦПК України 2004 року (підстави для відводу судді). ОСОБА_6 не навів переконливих доказів та підтвердження обставин, які б викликали сумнів в об'єктивності та неупередженості суду.

Доводи заявника про те, що в оскаржуваному рішенні є посилання на договір дарування, який відсутній в матеріалах справи, не заслуговують на увагу, оскільки суд дослідив Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій зазначені відомості про оспорюваний правочин. В силу частини третьої статті 212 ЦПК України 2004 року питання оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності віднесено до компетенції суду, який розглядає справу.

Доводи касаційної скарги та заяви про приєднання до цієї скарги про те, що апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин статтю 727 ЦК України (розірвання договору дарування на вимогу дарувальника), є неспроможними, так як ОСОБА_4 не був дарувальником і не звертався з позовом про розірвання договору.

Інші наведені в касаційній скарзі та заяві про приєднання до цієї скаргидоводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання оскаржуваного рішення було зупинене ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 листопада 2017 року, у зв'язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 та заяву ОСОБА_5 про приєднання до касаційної скарги залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 28 вересня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 28 вересня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов