ЧОМУ СУВОРІСТЬ ПОКАРАННЯ ЗА ДТП НЕ ДОПОМОЖЕ У БОРОТЬБІ З АВАРІЙНІСТЮ.

Дуже часто після чергової «резонансної» ДТП соцмережами розповсюджується обурення: чому такий-сякий водій, який цю ДТП спричинив, не під вартою? Якщо цікавість громадської думки «доживає» до вироку у справі (а це буває нечасто, зазвичай пам’ять в людей коротка, і тоді вже інші новини замістили у свідомості більшості цю справу), і водій відбувся покаранням без реального позбавлення волі, тоді хвиля обурення прокочується знову. Пересічні ніяк не можуть зрозуміти: як так? Та, звісно, вбачають у цьому корупцію (бо у нашій суспільній свідомості автовласник з радянських часів – багатій, який, звісно ж, «купує» усіх, кого може), не знаючи, що таких вироків у подібних справах, насправді, багато, і без усякої корупції…

Але ми зараз трохи про інше. Коли чую таке обурення, що водій, який спричинив ДТП, не отримав максимально можливого терміну ув’язнення, тих, хто хотів би саме такого вироку, хочеться спитати: а якою, ви вважаєте, має бути мета цього? Тримати людину роками у неволі, - щоб що?

Коли «помсти бажають» потерпілі по справі – це окрема тема. Але стороннім-то це навіщо?

Дуже часто можна почути: це, щоб зменшити кількість ДТП на дорогах. І багато людей дійсно думають так: що чим суворіше покарання за ДТП, тим менше буде аварій. Але, на превеликий жаль, це не так. І передбачені законом зараз покарання не працюють, при тому, що далеко не усі винуватці ДТП (а часто винуватці дуже умовні) уникають ув’язнення. Тобто, суворі вироки виносяться, а аварій менше не стає. У чому ж тут справа?

Як відомо, злочин, передбачений ст.286 КК, відноситься до таких, які вчинюються з необережності. Тобто – хоча самі порушення ПДР вчинені умисно (іноді, знов-таки, досить умовно), але наслідків особа не бажала, не допускала, та або не передбачала, або розраховувала відвернути. Й у цьому принципова різниця із умисними злочинами, у тому числі й у впливі покарання на їх кількість.

Як відомо, одним з основних призначень покарання є превенція, тобто – попередження вчинення злочинів. Загальна превенція – попередження вчинення злочинів іншими особами, приватна превенція – попередження вчинення злочинів тією ж самою особою.

Як це працює зі злочинами умисними? По-перше, особу, яка вже довела свою схильність та здатність до вчинення злочинів тримають у ізоляції від суспільства, унеможливлюючи скоєння нею нового злочину протягом певного часу, по-друге, як сама ця особа знає, що буде у разі повторення злочину, так і інші – що буде, якщо вони вчинять подібне. Якщо, звісно, злочин буде розкрито. (А багато злочинців розраховують саме на те, що злочин не буде розкрито.) Але, якщо, скажімо, відсоток розкриття злочинів певної категорії складає 50%, то саме такий відсоток вірогідності для особи понести покарання у разі вчинення злочину. Відсоток досить високий. І, дійсно, багато хто це вважатиме надмірним для себе ризиком, а тому утримається від злочинної поведінки. Тобто, для того, щоб «це працювало» у плані загальної превенції, необхідний досить вірогідний зв’язок між правопорушенням та покаранням. А щоб ефективною була приватна превенція, вона повинна стосуватися осіб, які, дійсно, є небезпечними у разі перебування в оточенні інших членів суспільства.

Чи досягаються такі цілі у випадку злочинів з необережності, взагалі, та ДТП зокрема?

По-перше, сама конструкція злочинів, вчинюваних з необережності, коли дія вчинюється умисно, але наявність складу злочину та, відповідно, покарання, залежить від наслідків, які тягне далеко не кожна така дія… Адже з тисяч, а можливо, десятків тисяч порушень ПДР (як водіями, так і пішоходами, велосипедистами, тощо) до ДТП призводять одиниці. Призведе конкретне порушення до ДТП чи не призведе, залежить від багатьох факторів: дій інших учасників руху, дорожніх умов, погоди, тощо. Оскільки передбачити усе це, та поєднання цих факторів, неможливо, - то залежить, по суті, від випадковості.

Це, до речі, викликає питання щодо того, чи дотримується за таких умов принцип правової визначеності, коли особа, навіть скоюючи порушення, не може передбачити, буде відповідальність за нього адміністративною чи кримінальною, і залежить це від факторів, які знаходяться поза її контролем та волею. Але це – цікаве теоретичне питання. Ми ж зараз про інше: якщо у разі скоєння умисного злочину вірогідність того, що конкретні дії потягнуть відповідне покарання, досить висока, то у випадку, зокрема, порушень ПДР вона є, по суті, мізерною. А за таких умов страх покарання реально на поведінку водіїв не вплине. Так само, як страх бути збитими не впливає на поведінку пішоходів (хоча тут є додаткові фактори), бо, звісно, збивають невеликий відсоток таких порушників, а більшість дістається пункту свого призначення.

Тобто, по суті, ми стикаємося з ситуацією, коли однакові порушення вчиняють щодня сотні тисяч, якщо не мільйони, учасників руху. Кримінальна відповідальність же залежить від наслідків у вигляді травмування або загибелі людей у ДТП. А станеться у результаті конкретного порушення ДТП чи ні, і якщо так, то із якими наслідками, залежить від купи факторів, на які даний учасник руху вплинути, або передбачити їх, не може. Тобто, прямий зв’язок між діями та покаранням за них розривається, на відміну від тих же умисних злочинів. По суті, кримінальна відповідальність набуває характеру «лотереї». Причому цей ефект ще посилюється завдяки факторам, до яких ми повернемося трохи пізніше.

Чи вплине суворість покарання у межах цієї «лотереї» на реальну поведінку учасників руху? Навряд чи.

Тепер про інше. У нас досі у законодавстві та у судових рішеннях призначення покарання у вигляді позбавлення волі мотивується необхідністю «виправлення» особи. На моє глибоке переконання, така теза в принципі носить суто ідеологічний характер (що залишився великою мірою з радянських часів), але реального «виправлення» не відбувається. Особливо в умовах нашого позбавлення волі. Мало хто з практикуючих юристів може навести приклади, коли б людина після перебування в ув’язненні дійсно стала кращою. Та й кількість рецидивів злочинів (умисних!) підтверджує цю точку зору. Втім, якщо ув’язнення виявляється відверто комфортним, як у деяких європейських країнах, тоді вплив на якісь зміни у особистості покараного теж малоймовірні. Вважаю, що від такого підходу взагалі потрібно відмовитися, та перейти до призначення покарання, виходячи з необхідності ізоляції від суспільства конкретної суспільно небезпечної особи, щоб вона протягом якогось часу не могла спричинювати нову шкоду. При цьому має дотримуватися баланс інтересів суспільства (які полягають у максимальній ізоляції такої особи), та самої особи (інтереси якої, звісно, полягають у тому, щоб взагалі уникнути ув’язнення), а визначатися цей баланс повинен, виходячи зі ступеню суспільної небезпечності такої особи та ймовірності рецидиву, а ці фактори мають оцінюватися, передусім, виходячи з тяжкості та характеру вчиненого злочину. Інші фактори повинні мати на усе це мінімальний вплив. Звісно, ці умови мають дотримуватися за умови доведеності вини особи поза розумним сумнівом. Втім, останнє стосується й будь-яких інших покарань.

Але навіть, якщо ми залишаємося у парадигмі «виправлення» за рахунок відбування покарання, про що тут можна казати відносно осіб, які вчинили злочини з необережності? Які, по суті, піддаються відповідальності через «лотерею»? Ці особи не ухвалювали рішення вчинювати якісь злочинні дії. Вони не мали наміру спричинити комусь шкоду. Їхня особистість не відноситься до тих, які свідомо належать до злочинного світу, до категорії тих, хто внутрішньо готовий вчинювати злочини та спричинювати кому-небудь шкоду. Тобто, про якісь особливі характеристики особи, які потребують якогось «виправлення», у таких випадках, здебільшого, не може бути мови. Вірогідність рецидиву ж є мінімальною. І через те, що, як ми вже бачили, навіть у випадку вчинення порушень лише мала їх частка призводить до «кримінально караних» наслідків. І тому, що, якщо умисний злочин особа може, з тих чи інших причин, бажати вчинити повторно, то я не зустрічався з людьми, які, ставши учасниками ДТП, хотіли б повторити цей досвід. Тому як з точки зору «виправлення», так і попередження рецидиву, ув’язнення за злочини з необережності позбавлене такого сенсу, який у нього вкладають у випадках, коли особа вчинює злочин(и) умисно.

Тому у більшості випадків такі вироки носять характер просто невиправданої нічим жорстокості до людей, у чийому житті нічого кримінального не було та не планувалося.

Окрім того, такі покарання застосовуються не лише до тих, хто вчинив ДТП у результаті свідомого та грубого порушення ПДР, на кшталт, наприклад, керування транспортними засобами у стані сп’яніння. Дуже багато випадків – це просто помилка у техніці керування: невірна оцінка відстані до зустрічного транспортного засобу при обгоні, наприклад, або допущений занос транспортного засобу, що трактується як «водій не впорався з керуванням». Так воно, за великим рахунком, і є, але знов-таки, наявність чи відсутність у результаті наслідків, які тягнуть кримінальну відповідальність, - чиста «лотерея», а такої суспільної небезпечності особи, яка б потребувала реальної ізоляції від суспільства, у таких випадках немає. По суті, людей відправляють за грати за один невірний рух.

Цей ефект посилюється кількома особливостями нашої практики розслідування такого роду справ.

По-перше, не відкрию ніяких Америк у тому, що часто висновок про винуватість того чи іншого учасника ДТП залежить від висновку судово-автотехнічної експертизи. Але є справи, де така експертиза визначає, наприклад, значення безпечної швидкості для даних дорожніх умов. У залежності від результатів слідчих експериментів (наприклад, щодо видимості перешкоди у світлі фар, але це не єдино можливий випадок), та за відповідними формулами. Але справа у тому, що водій, ухвалюючи рішення за секунди, не має усіх тих даних (у цифрах), та не проводить розрахунків за формулами, якими користуються, аналізуючи його дії пост-фактум, експерти. Він користується окоміром та інтуїцією. І така оцінка пост-фактум зовсім не враховує тієї обстановки, яка існувала для людини за кермом у момент події.

По-друге, у випадках ДТП із іншими учасниками руху, - пішоходами, велосипедистами, тощо, - існує колосальний обвинувальний ухил саме щодо водіїв. На етапі збору доказів дуже часто слідство робить усе, щоб звинуватити у ДТП саме водія, навіть якщо аварійна ситуація була створена таким пішоходом чи велосипедистом, який порушив усе, що тільки можна. Частково це обумовлено специфікою наших ПДР (про що я вже неодноразово писав та, напевно, ще буду писати). Частково – умисними діями слідчих, які навмисно збирають докази та навіть задають вихідні дані для експертиз таким чином, щоб звинуватити у ДТП саме водія. Причому дуже часто фігурують звинувачення у «неуникненні наїзду» на пішохода, який порушив усе, що тільки можна. Тобто, водій до того, як йому іншою особою створена аварійна ситуація, міг рухатися взагалі без порушень щодо режиму свого руху. Але внаслідок того, що щодо нього порушив Правила хтось інший, а далі – або не вистачило реакції у порівнянні із «еталонними» значеннями, або той-таки слідчий зробив усе, щоб такого водія звинуватити, людина піддається ризику позбавлення волі. Тобто, щоб стати «учасником лотереї», навіть порушувати свідомо ПДР непотрібно. А випадків, коли у таких ситуаціях засуджують до реального позбавлення волі, на жаль, чимало. Що «виправить» у людині, що опинилася у таких обставинах, ув’язнення? Відповіді ще ніхто не дав.

По-третє, давайте будемо відверті: у нас з радянських часів так повелося, що сама наявність автомобіля є ознакою певного соціального статусу. І ставлення до «багатих» як було, так і залишається у багатьох негативним. На жаль, у дечому і законодавець підіграє носіям низьких інстинктів та заздрості. І «жага крові» водіїв, особливо – якщо у ДТП брали участь дорогі автомобілі, пов’язана дуже часто саме із цим (як, до речі, і той самий обвинувальний ухил стосовно водіїв у справах про ДТП з пішоходами та велосипедистами). Це ставлення, на жаль, глибоко вкорінилося, у тому числі й у багатьох з тих, від кого, у підсумку, залежать людські долі. Тобто, по суті, існує тенденція покарання людини за сам факт наявності автомобіля. У цьому я багато разів мав випадки упевнитися за чверть століття практики у справах, переважно, саме цієї категорії. Чи справедливо це? Очевидно, що ні, як з правової, так і з моральної точки зору.

Взагалі, те, що написано у цій статті, у разі, якщо буде прийнято до уваги, у разі, якщо будуть виправлені ці недоліки, напевно, нашкодить моїй практиці. Бо звертаються до адвоката часто саме тоді, коли людині загрожує реальне покарання. Але… Мені, насправді, хотілося б, щоб взагалі зникла необхідність у такому явищі, як «захист прав водіїв». Мені вже набридло дивитися на те, що людина, - ким би вона не була: молодою чи старою, чоловіком чи жінкою, цивільним чи військовим, підприємцем, найманим працівником, пенсіонером, державним службовцем чи іноземцем, - стає чи не «ворогом суспільства» тільки в силу самого факту, що «відважилася» сісти за кермо у країні, де ставлення до цього не змінилося з часів дрімучого «совку» (і це стосується не лише кримінальних покарань)… Так, хотілося б забути про це, та мати можливість вести «звичайні» кримінальні або ще якісь інші справи…

І, якщо вже ми перейшли до «філософії», то, напевно, напишу дещо «непопулярне». Але взагалі ситуація із кримінальними покараннями за ДТП створилася внаслідок надмірної абсолютизації вимог безпеки. Суспільство, врешті-решт, користується благами, які надає технічний прогрес, зокрема, і автомобілізація. Причому користуються усі, як водії, так і ті, хто ніколи не сідав за кермо (але їздить у якості пасажира як у громадському, так і у приватному транспорті, замовляє якісь перевезення чи доставку, що здійснюються автотранспортом, купує товари, які до магазину привезли теж не без допомоги автомобіля, і т.ін.). Очевидно, що користь від усього цього значно перевищує рівень небезпеки. Відмова брати до уваги, що певна небезпека існує, та просто «закладати» наявність, хоча й невеликої, ймовірності шкоди, грає злий жарт та призводить, по суті, до вихолощення самої суті транспорту. Бо суттю цією завжди була економія часу (та фізичних сил) на переміщеннях людей і вантажів. Саме щодо цього завжди йшов прогрес усього, що їздить та плаває, а потім – і літає. Нинішні тенденції «боротьби зі швидкістю заради безпеки» - по суті є сповзанням до регресу. Причому обумовлено це, великою мірою, ідеологічно, але це вже виходить за межі тематики цієї статті.

Але небажання просто взяти до уваги, що платою за технічний прогрес та блага, які він несе, є певний рівень небезпеки та певна (невелика) вірогідність спричинення шкоди, - хоча, насправді, кожен з нас, виїжджаючи на дорогу, розуміє усі ризики, у тому числі й фізичні (автор цих рядків сам їздить не лише не авто, а й на мотоциклі), - призводить до зламаних доль. Доль людей, які не робили вибору (умовно) «жити злочинним життям», на відміну від тих, хто скоює умисні злочини, які не є суспільно небезпечними самі по собі, як особистості, і чиї дії або дуже умовно «потягли» відповідні наслідки, або потягли значною мірою у результаті випадковості, а часто є наслідком буквально одного невірного руху. При цьому їх ув’язнення не воскресить загиблих, не загоїть рани… А простою помстою кримінальне покарання не є та, відповідно до нашого законодавства, не має бути. Як би не хотілося іноді протилежного потерпілим.

Ув’язнення таких людей, окрім того, що ламає долі їм самим, по суті, нічого не дає суспільству, і не призводить до збільшення безпеки на дорогах. Тому, на мій погляд, і законодавство, і практика мають бути сконцентрованими на тому, щоб компенсувати матеріальну та моральну шкоду постраждалим (у тому числі за рахунок механізмів страхування цивільної відповідальності), а не на ув’язненні людей, які за характером вчиненого та за типом особистості здебільшого ніяк не належать до «злочинного» типу.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович