Адміністративна преюдиція

При розгляді справ судами важливе значення має преюдиційність судових актів, яка не тільки впливає на процес доказування, але й дозволяє уникнути прийняття судами протилежних рішень з одних і тих самих питань. Незважаючи на важливість вказаного інституту для всіх видів судочинства, його правове регулювання не можна визнати досконалим, про що свідчить відсутність у процесуальних кодексах поняття «преюдиційності», формування суперечливих роз’яснень та неоднозначної судової практики щодо визначення переліку процесуальних документів, обставини у яких мають преюдиційне значення тощо.

Читайте статью: Опимизация работы судов: новые нормативы и показатели

Спростовна преюдиційність

Чинне законодавство України встановлює обов’язковість врахування адміністративними судами фактів, встановлених судовими рішеннями в інших справах. Так, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС) України).

Однак наявність такої імперативної норми не стало перешкодою для формування у правозастосовчій діяльності протилежних висновків. Так, за правовою позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною у листі від 14.11.2012 р. №2379/12/13-12, передбачене ч. 1 ст. 72 КАС України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. До того ж у листі зазначається, що адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

При цьому вищий спеціалізований суд передбачає порядок спростування таких обставин. Учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази, які мають бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами ст. 86 КАС України.

Чатайте статтю: Затягування судового розгляду справи: законні способи не зовсім законних дій

Тим самим, надаючи адміністративним судам можливість спростовування встановлених судовими рішеннями фактів, суд касаційної інстанції у своєму листі ставить під сумнів встановлені судовими рішеннями обставини. Проте чинне адміністративне процесуальне законодавство не передбачає випадків неврахування адміністративними судами преюдиційних обставин, встановлених у судових рішеннях в адміністративній, цивільній та господарській справі. Водночас їх неврахування можна було б вважати виправданим, якщо для правильного вирішення спору має значення наявність (відсутність) вказаних обставин на час розгляду адміністративної справи і на цей момент вони змінилися (наприклад, внаслідок виконання судового рішення (добровільного чи примусового)). В інших випадках ігнорування преюдиційних обставин свідчитиме про порушення не лише вимог процесуального закону, але й практики Європейського суду з прав людини щодо обов’язковості судових рішень, яка з огляду на вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинна застосовуватися судами при розгляді справ як джерело права. Так, у рішеннях від 6.09.2005 р. у справі «Салов проти України», від 25.07.2002 р. у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України», від 28.10.1999 р. у справі «Брумареску проти Румунії», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву.

При цьому переоцінка встановлених судами обставин нівелює правове значення судового рішення та створює можливості для прийняття судами діаметрально протилежних судових актів з одних і тих самих питань, що не лише негативно відображається на якості правосуддя, а й суперечить сутності правової держави.

І хоча лист Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 р. №2379/12/13-12 не має обов’язкового характеру для всіх судів України, його наявність впливатиме на формування практики судами нижчих інстанцій. До того ж висновки вказаного суперечливого листа активно використовуються при розгляді адміністративних справ та стають підставами для скасування судових рішень, про що свідчать, зокрема, ухвали Вищого адміністративного суду України від 23.05.2016 р. у справі №821/1944/14, від 26.05.2016 р. у справі №1570/5376/2012, від 12.05.2016 р. у справі №К/800/49716/15 тощо.

Читайте статтю: Як «сліпе» правосуддя призвело до скасування неіснуючого рішення суду.

Обов’язковість за інстанцією

При застосуванні норм щодо обов’язковості врахування судових актів важливим є вирішення питання стосовно наявності преюдиційних обставин в актах судів апеляційної та касаційної інстанцій. Аналіз правових норм, що наділяють апеляційні суди повноваженнями встановлювати нові обставини, дає підстави для висновку про те, що факти, зазначені у постанові (ухвалі) апеляційного суду, прийнятої за результатами перегляду судового рішення по суті, є обов’язковими та повинні враховуватися судами при вирішенні спорів.

У той же час певні труднощі виникають при врахуванні судами преюдиційних обставин, які містяться у постанові суду касаційної інстанції, що обумовлено «обмеженими» повноваженнями вказаного судового органу. Так, в ухвалі від 8.10.2009 р. у справі №2а-241/07 Вищий адміністративний суд України зазначив, що постанова Вищого адміністративного суду України не може мати для суду касаційної інстанції преюдиціального значення, оскільки касаційний суд, відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, а також того, що з судового рішення не вбачається, які саме обставини були встановлені, котрі мають значення для вирішення справи.

Проте така правова позиція не узгоджується з чинним законодавством України, яке не забороняє зазначення в судових актах касаційного суду преюдиційних обставин. Відсутність у суду касаційної інстанції повноважень встановлювати обставини ще не свідчить про відсутність таких фактів у тексті винесеної ним постанови, оскільки суд касаційної інстанції, відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин у справі та не може досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, а також вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Тим самим встановлені законодавством вимоги щодо меж повноважень вищого спеціалізованого суду забороняють йому встановлювати нові обставини, проте не перешкоджають зазначенню у судових рішеннях фактів, встановлених попередніми судовими інстанціями.

Читайте статтю: Проблеми при виконанні судових рішень, за якими державний орган зобов’язаний вчинити певні дії

Не менш важливим є питання щодо можливості надання преюдиційного значення обставинам, які містяться в ухвалах судів. Попри те, що це питання вирішується в судовій практиці неоднозначно, аналіз чинного процесуального законодавства дає підстави дійти висновку, що ухвали судів з процесуальних питань не можуть містити преюдиційних фактів. Як вбачається з ч. 1 ст. 82, п. 3 ч. 1 ст. 84 ГПК України, п. 3 ч. 1 ст. 163 КАС України обставини справи, що встановлені господарськими судами, вказуються в мотивувальній частині рішення, прийнятого по суті, а адміністративними судами – в постанові суду. Натомість ухвали господарських судів, відповідно до ч. 1 ст. 86 ГПК України, виносяться господарським судом у разі, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо). Тобто ухвали господарських судів не можуть встановлювати обставин, пов’язаних із предметом доказування у конкретній справі, оскільки такі факти можуть бути встановлені лише шляхом оцінки встановлених фактичних обставин при вирішенні спору по суті шляхом дослідження доказів у судовому засіданні. З цих же підстав не повинні мати преюдиційного значення обставини, вказані у винесених з процесуальних питань ухвалах судів у адміністративних та цивільних справах, оскільки ними не вирішується спір по суті, а отже, не досліджуються та не встановлюються відповідні обставини.

Таким чином, попри встановлену процесуальним законом преюдиційнсть судових рішень для адміністративних судів, у правозастосовчій діяльності сформувалася суперечлива судова практика щодо можливості неврахування вказаних обставин як обов’язкових. Наявність таких неоднозначних позицій на рівні вищих судів не лише ускладнює процес доказування в адміністративному процесі, але й призводить до труднощів у застосуванні відповідних процесуальних норм судами нижчих інстанцій.

Автор статті: Ніна Кучерук, «Jurimex, ЮК» адвокат, керівник судової практики

Джерело: Юридична газета