Недопустимість показів свідка, що став обвинуваченим: висновки Верховного суду

Як відомо, згідно ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як правило, у більшості випадків під час надання правової допомоги клієнтам, я рекомендую на допиті використовувати наведене конституційне право на самовикриття. Проте, в окремих випадках у кримінальних провадженнях у сфері службової, господарської діяльності особи під час допиту у статусі свідка, бувши упевненим у своїй невинуватості та абсурдності навіть у суто гіпотетичній ймовірності отримати повідомлення про підозру, наприклад у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст. 212 та ст. 209 КК України (що стало доволі популярним «креативом» БЕБ України), надають слідчому відповідні покази по суті та перетворюються згодом зі свідка на підозрюваного, обвинуваченого.

Звісно захиснику доводиться вибудовувати та реалізовувати стратегію захисту особи у тому числі доводячи, скажімо так «несумлінний» та очевидно «спотворений» погляд сторони обвинувачення щодо змісту показів свідка, якого надалі визнано підозрюваним, обвинуваченим.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України недопустимими є також докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

У даному аспекті слід брати до уваги висновок щодо особливостей правозастосування положень п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України, викладений у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22.02.2024 у справі № 518/215/19 (провадження № 51-3266км23, рішення в ЄДРСР за № 117241456) відповідно до якого: «Зміст цієї норми права вказує на те, що вона має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.»

Ідентичний правовий висновок щодо правозастосування положень п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України, викладений у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 162/512/16-к (провадження № 51-261км21, рішення в ЄДРСР за № 97034837).

Відповідно до висновку викладеного у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16.07.2019 у справі № 1004/1464/12 (Провадження № 51-466 км18, рішення в ЄДРСР за № 83272510) «З системного аналізу кримінально-процесуального закону та практики ЄСПЛ випливає, що використання у якості доказів показань свідка, який у подальшому набув статусу обвинуваченого чи підозрюваного, є порушенням права «на мовчання», а також порушенням права не свідчити проти себе, внаслідок чого такі докази мають бути визнані судом недопустимими.»

Отже, під час судового розгляду обвинувального акту, перш ніж заявляти клопотання про недопустимість показів свідка, який надалі став підозрюваним, обвинуваченим стороні захисту необхідно ґрунтовно проаналізувати матеріали кримінального провадження на предмет наявності обставин, які у сукупності свідчать, що слідчий та прокурор заздалегідь вчиняли дії єдиною метою яких було отримання під час допиту свідка таких показів, зміст яких надалі використано слідчим, прокурором для вручення свідку повідомлення про підозру та обвинувального акту. Саме такі дії слідчого, прокурора на думку Верховного Суду у вказаних вище постановах визнаються недопустимими на підставі п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України.

Автор статті: Дмитро Харко
Адвокат, кандидат юридичних наук