Право на обов'язкову частку існує за наявності заповіту, і для віднесення до кола суб'єктів, які мають право на обов’язкову частку - особа має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини. (ВС КЦС у справі №947/26793/21 від 21.05.2025 р.)

Фабула судового акту: Давно відома практика, що складення заповіту не гарантує спадкоємцю повноту володіння певним об’єктом, якщо у справі є інші спадкоємці першої черги суб’єкти на обов’язкову частку - діти та непрацездатні особи (пенсіонери, особи з інвалідністю).

Таким чином наш законодавець захистив права соціально вразливої категорії людей - а разом із тим - нівелював інститут заповіту як дієвої гарантії передачі майна справді тим, кому хотів спадкодавець його передати. Окрім втрати довіри до заповіту, така “гарантія” є причиною постійних спорів між спадкоємцями, розладів сімейних стосунків та інших негативних явищ. Тим паче, зазвичай дуже мала частка в майні - і не вирішує питання користування таким майном “захищеною” особою, і водночас іншій особі - спадкоємцю за заповітом - не дозволяє розпорядитися нормально таким. І як наслідок - патові правові ситуації, які призводять до судових процесів на роки.

Але, маємо що маємо, і ось чергов справа - щодо обов'язкової частки, і та ж сама практика. Тож варто звернути увагу на нюанси такої конструкції, як обов’язкова частка, висловлені ВС у цій справі.

Донька, на яку було складено заповіт щодо передачі їй домоволодіння після смерті батька звернулась до нотаріальної контори за оформленням прийнятої спадщини. У справі ще було дві дитини спадкодавця - друга непрацездатна донька спадкодавця, і син спадкодавця, який отримав інвалідність вже після смерті батька і відкриття спадщини. Тому спадкоємиця визнавала право на обов’язкову частку іншої доньки, як непрацездатної дитини спадкодавця, але не визнавала право сина спадкодавця, який отримав інвалідність після відкриття спадщини. Вона просила визнати за нею ⅚ частки на домовлодіння, заповіданого батьком.

На етапі розгляду справи в першій інстанції виявилось що у сина спадкодавця, хоча і були документи на інвалідність видані після смерті батька, але за цими документами його було визнано інвалідом з дитинства, а тому формально - мав право на обов’язкову частку на домоволодіння, попри заповіт.

Також у справі з’явилась колишня дружина спадкодавця, яка вважала домоволодіння спільним сумісним майном, просила залучити її до справи як третю особу, та претендувала на ½ частку цього домоволодіння.

Так, суд першої інстанції екс-дружину до справи не залучив, а позов доньки-спадкоємиці за заповітом задовольнив, встановивши що їй належить не ⅚ а 4/6 домоволодіння (тобто захистив права ще й сина - особи з інвалідністю з дитинства).

Після подання скарг - апеляційним судом рішення першої інстанції було скасовано та прийнято постанову, якою позов доньки залишено без задоволення. А все тому що апеляційний суд вважав, що екс-дружину потрібно було залучити до розгляду, бо рішення суду теж стосується її прав. На додачу зазначу, що аргументами дружини було не те що вони придбали домоволодіння у шлюбі, а те що домоволодіння набуло більшої вартості в процесі шлюбу - поряд із цим, довести екс-дружина це не змогла (а були ще інші судові справи з цього приводу).

На етапі касаційного розгляду ВС скасував ухвалу апеляційного суду, за недоведенням які саме права екс-дружини були порушені, коли преюдиційними фактами в інших справах це доведено не було, і направив справу на новий розгляд до апеляційного суду. Водночас, цікаво висловлені в постанові позиції щодо права на обов’язкову частку.

Отже у цій справі, щодо права на обов’язкову частку попри заповіт, ВС зазначив:

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту.

Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.

Аналіз абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо). Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року в справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18)).

Згідно із ч. 3 ст. 75 СК України непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи.

Законодавець таким чином конструює правило про обов`язкову частку в спадщині, що не пов`язує наявність такого права з вказівкою в заповіті відповідного суб`єкта. Тобто, допускається виникнення права на обов`язкову частку як в тій ситуації коли в заповіті вказаний один спадкоємець, який не відноситься до суб`єктів права на обов`язкову частку, так і коли в заповіті вказано двох спадкоємців, один з яких має право на обов`язкову частку в спадщині.

Коли в заповіті вказано двох спадкоємців, один з яких має право на обов`язкову частку в спадщині, то при визначенні того чи виникає право на обов`язкову частку і її розміру необхідно зважати на зміст заповіту і розпорядження в ньому спадковим майном. Якщо спадкодавець в заповіті заповів суб`єкту права на обов`язкову частку в спадщині менше спадкового майна, аніж його розмір обов`язкової частки, то у такому разі право на обов`язкову частку в спадщині підлягає захисту, оскільки на нього не може впливати зміст заповіту. Розмір обов`язкової частки має визначатися із врахуванням того майна, що заповідане йому в заповіті.

Натомість у разі, коли суб`єкт права на обов`язкову частку в спадщині за заповітом отримав той обсяг спадкового майна, який відповідає розміру його обов`язкової частки або більше спадкового майна, аніж його розмір обов`язкової частки, то в цьому випадку право на обов`язкову частку не виникає, оскільки суб`єкт права на обов`язкову частку «захищений» змістом заповіту.

Так, суд першої інстанції позов позивачки частково задовольнив. При цьому суд першої інстанції відмовив екс-дружині у задоволенні заяви про вступ третьою особою та прийняття позовної заяви. Але апеляційний суд не врахував, що у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті.

Аналізуйте судовий акт: Спір про визнання заповіту недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення. При цьому, ЦК УРСР не передбав нікчемності заповіту через порушення форми та посвідчення (ВС КЦС справа №752/11266/20 від 04.05.2022 р.);

Відсутність у заповіті вказівки на місце його складення НЕ має наслідком його недійсність. «Місце складення заповіту» не належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є його реквізитом (ВС КЦС справа № 681/196/20 від 06.06.2022 р.);

Позов про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом є належним способом захисту якщо вбачаються перешкоди в оформленні спадкових прав в нотаріальному порядку (ВС КЦС справа № 227/3750/19 від 22.09.2021 р.);

Як встановити момент настання непрацездатності особи з інвалідністю з дитинства при вирішенні спору про право на обов`язкову частку у спадщині (ВС/КЦС у справі № 159/4322/14-ц від 26.05.2021).

Постанова

Іменем України

21 травня 2025 року

м. Київ

справа № 947/26793/21

провадження № 61-2850св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року в складі судді: Бескровного Я. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року в складі колегії: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , який за життя склав заповіт на її ім`я, за яким заповідав їй усе своє майно.

Спадкодавцю належало на праві власності домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси №2-927/03 від 14 березня 2003 року, яке було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 18 липня 2008 року за реєстраційним номером 6377437.

26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петковою Н. М. було відкрито спадкову справу № 25/2015 (№ 58114324 у спадковому реєстрі) щодо розподілу майна спадкодавця, та після відкриття спадщини з позивачкою було подано заяву про прийняття спадщини.

У подальшому позивачці стало відомо, що на частину спадщини також претендує ОСОБА_3 , який є сином спадкодавця та вважає себе таким, що має право на обов`язкову частку у спадщині як особа з інвалідністю - повнолітня непрацездатна дитина спадкодавця.

01 серпня 2019 року позивачка звернулась до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, однак постановою від 05 серпня 2019 року приватним нотаріусом було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Позивачка зазначала, що нотаріусом невірно вирішено питання щодо наявності у відповідача права на обов`язкову частку у спадщині. Так, на день відкриття спадщини після померлого батька, тобто станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 не був в установленому законом порядку визнаний особою з інвалідністю, що підтверджується актом первинного огляду МСЕК серія 10 ААВ № 795813 ОСОБА_3 , відповідно до якого, останньому вперше лише 18 квітня 2016 року було встановлено інвалідність третьої групи в установленому законом порядку. Отже вважає, що інвалідність ОСОБА_3 було встановлено після відкриття спадщини батька, у зв`язку з чим ОСОБА_3 не відноситься до переліку осіб, які відповідно до частини 1 статті 1241 ЦК України мають право на обов`язкову частку у спадщині. Крім того, до кола спадкоємців залучено також ОСОБА_2 , яка є донькою спадкодавця та станом на час відкриття спадщини вона була непрацездатною дитиною спадкодавця, тому, в силу статті 1241 ЦК України, має право на обов`язкову частку. Таким чином, оскільки до спадкування залучено спадкоємців першої черги, відтак, у разі спадкування за законом ОСОБА_2 мала б успадкувати 1/3 частину від спадкової маси, і тому половина вказаної частки становить 1/6, що складає обов`язкову частку. Різниця частки у спадковому майні, як стверджує позивачка, яка повинна належати їй складає 5/6 частин.

З урахуванням викладеного, з метою оформлення права власності в порядку спадкування за заповітом, після смерті батька - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 була вимушена звернутися до суду з відповідним позовом, оскільки у неї немає іншої можливості оформити свої спадкові права.

ОСОБА_1 просила:

визнати за нею право власності на 5/6 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , та складається із житлового будинку під літ. «Б», загальною площею 246,8 кв.м, літньої кухні під літ. «Н», гаражу під літ. «О», в порядку спадкування за заповітом після смерті батька - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року:

у задоволенні заяви ОСОБА_4 про вступ третьою особою та прийняття позовної заяви відмовлено;

позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю - повернуто;

роз`яснити ОСОБА_4 , що вона має право звернутися до суду з позовною заявою у загальному порядку.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

судом встановлено, що 01 лютого 2023 року до суду надійшла заява ОСОБА_4 про вступ до участі у справі як третьої особи з самостійними вимогами та позовна заява до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю;

згідно статті 52 ЦПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу. Відповідно до частини п`ятої статті 53 ЦПК України про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.

вивчивши заяву та матеріали позову ОСОБА_4 , суд вважав, що оскільки предметом розгляду цієї справи з визнання права на спадкове майно, а предметом спору у позовній заяві ОСОБА_4 є встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю, то рішення у цій справі не вплине на права та обов`язки ОСОБА_4 , а отже у задоволенні заяви про вступ її третьою особою та прийняття позовної заяви слід відмовити, а позов з матеріалами повернути.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року:

внесено виправлення в мотивувальну та резолютивну частини ухвал Київського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2023 року та 08 травня 2023 року у справі № 947/26793/21 виключивши з їх резолютивної частини ОСОБА_4 як третю особу.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

судом встановлено, що 23 лютого 2023 року суд під головуванням судді Салтан Л. В. протокольно ухвалив «задовольнити заяву ОСОБА_4 та залучити її в якості третьої особи з самостійними вимогами».

аналізуючи викладене суд вважає, що судом не ухвалювалося рішення відповідно до вимог статей 52 та 53 ЦПК України про залучення до участі у справі ОСОБА_4 як третьої особи з самостійними вимогами, оскільки така ухвала не була винесена і в ній не зазначалося на які права чи обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі, і судом не було прийняте рішення про прийняття позовної заяві ОСОБА_4

таким чином суд вважав за необхідне виправити помилки в ухвалах від 22 лютого 2023 року та 08 травня 2023 року виключивши ОСОБА_4 зі складу учасників справи.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року:

у задоволенні клопотання відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

24 липня 2023 року представник відповідача заявив усне клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог ОСОБА_4 ;

розглянувши вказане клопотання суд зробив висновок про його безпідставність, оскільки рішення у цій справі не може вплинути на її права та обов`язки.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року:

позов ОСОБА_1 задоволено частково;

визнано за ОСОБА_1 право власності на 4/6 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 246,8 кв. м, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

на підставі відомостей спадкової справи № 25/2015 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 встановлено, що після його смерті з заявами про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. звернулися ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , остання на час відкриття спадщини була непрацездатною дитиною спадкодавця. Постановою приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток домоволодіння, оскільки із матеріалів спадкової справи № 25/2015 від 26 жовтня 2015 року, після смерті ОСОБА_6 , вбачається, що ОСОБА_3 був інвалідом дитинства 3 групи, що підтверджуються: довідкою, виданою Приморською МСЕК серії 10 ДАВ №795813 від 18 квітня 2016 року, безстроково; довідкою, виданою Державним закладом «Український медичний центр реабілітації матері та дитини» Міністерства охорони здоров`я України від 27 квітня 2016 року, №118, де вказано, що він перебував на обліку в Дитячій басейновій лікарні на водному транспорті з 1991 року. Отримав інвалідність дитинства з 20 червня 2000 року; є особою з інвалідністю з дитинства 3 групи;

згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини;

визначаючи, чи є особа з інвалідністю з дитинства такою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, необхідно враховувати не самий лише факт установлення особі інвалідності уповноваженим державним органом, а момент її настання, оскільки чинне законодавство пов`язує набуття особою інвалідності з дитинства не з відповідним висновком такого компетентного органу, а зі стійким розладом функцій організму особи, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності. Таким чином, оскільки ОСОБА_3 має право на обов`язкову частку у спадщині у вигляді 1/6 її частини, згідно вимог статтею 1241 ЦК України, яка залишилася після смерті ОСОБА_6 , позов підлягає задоволенню в частині визнання за позивачкою права власності 4/6 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 246,8 кв. м, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;

апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково;

рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року скасовано та прийнято постанову, якою позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

06 листопада 2023 року адвокат Врона А. В. в інтересах ОСОБА_4 надав до апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, посилаючись на те, що суд першої інстанції при винесенні ухвали Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року та рішення суду від 20 вересня 2023 року помилково не врахував, ОСОБА_4 просить суд визнати спірне спадкове майно за адресою: АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею права на 1/2 частку в об`єкті спільної сумісної власності, посилаючись на те, що вона з 1997 року проживала із спадкодавцем однією сім`єю, вели спільне господарство, з 23 червня 2001 року по 02 вересня 2003 року та з 28 жовтня 2006 року по 13 квітня 2013 року, та цей період вартість спірного майна істотно збільшилась. Після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона у встановленому законом порядку звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Отже, суд незаконно відмовив їй у залученні до участі в справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору та у прийнятті зустрічної позовної заяви, тому вказане рішення суду першої інстанції стосується її прав та обов`язків. Таким чином, судом першої інстанції порушено норми процесуального та матеріального права;

судом першої інстанції порушені норми цивільного процесуального законодавства, що унеможливлює вирішення спадкового спору по суті;

суд першої інстанції не звернув увагу на те, що 01 лютого 2023 року ОСОБА_4 звернулась до суду із заявою про залучення її до участі в справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, та надала зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання факту проживання однією сім`єю та визнання майна спільною сумісною власністю (т. 2, а. с. 41-45, 46). Протокольною ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2023 року задоволено заяву ОСОБА_4 та залучено її до участі в справі як третьої особи з самостійними вимогами (т. 2, а. с. 206);

ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 08 травня 2023 року прийнято до провадження справу № 947/26793/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, ОСОБА_4 , про визнання права власності на спадкове майно (т. 2, а. с. 219). Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року внесені виправлення в мотивувальну та резолютивну частини ухвали Київського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2023 року та 08 травня 2023 року, виключивши з їх резолютивних частин ОСОБА_4 як третю особу (т. 2, а. с. 228). Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року у задоволенні заяви ОСОБА_4 про вступ третьою особою та прийняття позовної заяву відмовлено, позовну заяву про встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю повернуто та роз`яснено, що вона має право звернутися до суду з позовною заявою в загальному порядку, посилаючись на те, що цей спір не стосується прав та обов`язків ОСОБА_4 (т. 2, а. с. 229);

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі №504/2457/15 (провадження №14-726цс19) зробила наступний правовий висновок, що «саме по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно щодо якого виник спір, зокрема після ухвалення судом першої інстанції рішення, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Натомість питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватись виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення. Отже, підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 13 березня 2017 року №6-1783цс16 та від 06 вересня 2017 року № 6-1099цс17, не вбачається». Схожий правовий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року №1519/2-432/11 (провадження № 61-13763св18 та у постанові від 26 червня 2019 року у справі №2-5495/11 (провадження №61-3847св18);

частиною першою статті 53 ЦПК України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. За змістом статі 54 ЦПК України, якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред`явити вимоги до сторони, така сторона зобов`язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява. У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони;

аналізуючи зазначені норми процесуального права, застосовуючи положення Європейської конвенції з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, положення Конституції України, правові висновки Великої палати Верховного Суду та Верховного Суду за аналогічних обставин, виходячи з конкретних обставин справи № 509/1118/17 та з урахуванням змісту судового рішення від 08 вересня 2022 року, колегія суддів дійшла висновку, що у цьому випадку ухвалене судове рішення порушує питання про права та обов`язки ОСОБА_4 , але суд першої інстанції в порушення положень статей 53 54 ЦПК України не залучив її до участі у справі. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 53 54 ЦПК України, відповідно до пункту 4 частини 3 статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції й прийняття постанови про відмови у задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

05 березня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року, в якій просила:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі;

вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

висновок суду апеляційної інстанції, про те що рішення суду першої інстанції стосується прав та обов`язків ОСОБА_4 не ґрунтується на матеріалах справи та суперечить наведеному вище висновку цього ж суду про те, що позов підлягає задоволенню в частині визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на 4/6 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 246,8 кв. м, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тобто своїм рішенням суд апеляційної інстанції затвердив розподіл часток між спадкоємцями, не враховуючи можливі, як він допускає, права ОСОБА_4 в спірному домоволодінні, що суперечить його ж висновкам та припущенням;

скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування, суд апеляційної інстанції фактично позбавив позивачку права повторно звернутися з позовом про визнання права власності на спадкове майно.

ОСОБА_4 подала до суду першої інстанції саме зустрічну позовну заяву. ОСОБА_4 не є відповідачем по справі, що розглядається, та відповідно до вищезазначених норм не має права подавати зустрічний позов. Також при поданні зустрічного позову вона не сплатила судовий збір та визначила ціну позову, яка вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна. Таким чином висновки суду апеляційної інстанції є непослідовними та взаємовиключними.

щодо вимог ОСОБА_4 , слід звернути увагу на наступне. 16 квітня 2016 року ОСОБА_4 подала до Київського районного суду позовну заяву про визнання права власності на частину домоволодіння, в якої просила визнати за нею право власності на 1/2 частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , як набуту в період шлюбу з ОСОБА_6 . Рішенням Київського районного суду від 22 червня 2018 року по справі № 520/4274/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_4 було відмовлено. ОСОБА_4 було подано апеляційну скаргу на вищевказане судове рішення. Постановою Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року по справі № 520/4274/16-ц апеляційна скарга ОСОБА_4 була залишена без задоволення, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на частину домоволодіння було залишено без змін. ОСОБА_4 було подано касаційну скаргу на вищевказані судові рішення. Постановою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року в справі № 520/4274/16-ц касаційна скарга ОСОБА_4 була залишена без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на частину домоволодіння було залишено без змін;

13 листопада 2019 року ОСОБА_4 подала до Київського районного суду заяву (клопотання) про залучення її у справу № 947/20335/19 як третьої особи з самостійними вимогами та подала позовну заяву про визнання спільною сумісною власністю того ж майна - домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Київського районного суду від 07 жовтня 2020 року по справі № 947/20335/19 позов ОСОБА_4 було задоволено. Постановою Одеського апеляційного суду від 01 червня 2021 року в справі № 947/20335/19 рішення Київського районного суду було скасовано, в задоволенні позову про визнання майна спільною сумісною власністю ОСОБА_4 було відмовлено. ОСОБА_4 було подано касаційну скаргу на вказане рішення суду апеляційної інстанції. Постановою Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 947/20335/19 касаційна скарга ОСОБА_4 була залишена без задоволення, постанова Одеського апеляційного суду від 01 червня 2021 року була залишена без змін;

ОСОБА_4 судовими рішеннями, зокрема Верховним Судом, по двом справам вже було відмовлено як у позові про визнання права власності на частину домоволодіння так і у позові про визнання цього ж домоволодіння спільною сумісною власністю. Всі докази та аргументи, які на свою користь наводить апелянт ОСОБА_4 в своїй апеляційній скарзі на рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року по справі № 947/26793/21, вже були розглянуті судами, зокрема Верховним Судом, в справах № 520/4274/16-ц та № 947/20335/19 і були спростовані вказаними судовими рішеннями.

06 травня 2025 року ОСОБА_3 через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Вроною А. В., в якому просив:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року залишити без змін;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Відзив мотивований тим, що:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними доньками ОСОБА_6 , а ОСОБА_3 - є його рідним сином;

ОСОБА_3 є особою з інвалідності з дитинства 3 групи. Вказані обставини встановлені рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 11 червня 2018 року, постановою Одеського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року та постановою Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року у справі № 501/2719/16-ц, а тому в силу частини четвертої статті 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню;

оскільки ОСОБА_3 має право на обов`язкову частку в спадщині у вигляді 1/6 її частини, згідно вимог статтею 1241 ЦК України, яка залишилася після смерті ОСОБА_6 , судом апеляційної інстанції було вірно оцінено та як наслідок законно встановлено, що ОСОБА_3 має право на обов`язкову частку у спадщині у вигляді 1/6 її частини, як дитина інвалід з дитинства, а касаційна скарга ОСОБА_1 є безпідставною.

06 травня 2025 року ОСОБА_4 через Електронний суд подала відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Вроною А. В., в якому просила:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року залишити без змін;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Відзив мотивований тим, що:

з рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 вересня 2023 року ОСОБА_4 не згодна, оскільки судом першої інстанції було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, без належного дослідження доказів по справі, та таким, що прийняте з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що й було враховано судом апеляційної інстанції та як наслідок винесено законну та обґрунтовану постанову від 06 лютого 2025 року, з огляду на наступне.

01 лютого 2023 року - до Київського районного суду м. Одеси по справі № 947/26793/21 надійшла заява ОСОБА_4 про вступ до участі у справі як третьої особи з самостійними вимогами та позовна заява до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю. Протокольною ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2023 року задоволено заяву ОСОБА_4 та залучено її до участі в справі у якості третьої особи з самостійними вимогами (т. 2, а.с. 206). Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 08 травня 2023 року прийнято до провадження справу №947/26793/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, ОСОБА_4 , про визнання права власності на спадкове майно (т. 2, а.с. 219).

після того, 01 червня 2023 року - ухвалою Київського районного суду м. Одеси по справі № 947/26793/21 з незрозумілих причин було повторно розглянуто та відмовлено у задоволенні заяви про вступ як третьої особи та прийнятті позовної заяви ОСОБА_4 на підставі того, що на думку суду 1-інстанції предметом розгляду справи № 947/26793/21 є визнання права на спадкове майно, а предметом спору у позові ОСОБА_4 є встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю на те ж саме майно, яке розглядається і в позові по справі № 947/26793/21. Відтак суд 1-інстанції дійшов неправильного висновку про те, що рішення по справі 947/26793/21, не вплине на права та обов`язки ОСОБА_4 та відмовив у задоволенні заяви про вступ як третьої особи з самостійними вимогами та позовної заяви ОСОБА_4 про встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю;

не зрозуміло на яких правових підставах суддя Київського районного суду м. Одеси, вирішив ухвалою від 01 червня 2023 року питання про вступ як третьої особи ОСОБА_4 , при тому, що дане питання вже було вирішено протокольною ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2023 року. Ухвала Київського районного суду м. Одеси від 01.06.2023 року по справі № 947/26793/21 незаконна, протиправна та такою, що порушує права та обов`язки ОСОБА_4 .. Внаслідок чого рішення Київського районного суду м. Одеси також є незаконним, протиправним та таким, що порушує права та обов`язки ОСОБА_4 , а відтак підлягає скасуванню, що й врахував суд апеляційної інстанції;

Київським районним судом м. Одеси не було враховано факт того, що ОСОБА_4 при подачі позову як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, в якому просить суд визнати домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею частку в об`єкті спільної сумісної власності - домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 1/2 частини, визначити, що частка померлого ОСОБА_6 в праві спільної сумісної власності на домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 становила 1/2 частину, в обґрунтування наданого позову посилається на те, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 у періоди з 23 червня 2001 року по 02 вересня 2003 року та з 28 жовтня 2006 року по 13 квітня 2013 року, а також спільно зі спадкодавцем в період з 1997 року до моменту укладення шлюбу проживали як сім`я, вели спільне господарство, а отже оскільки право власності на спірне домоволодіння за ОСОБА_7 визнано на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року у справі № 2-927/03 (у період першого шлюбу) та зареєстровано 18 липня 2008 року (у період другого шлюбу), а також при докладанні зусиль, в тому числі, і її, щодо побудови будинку, домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.

15 травня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 22 квітня 2025 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 01 серпня 2019 року у справі № 510/350/16-ц; від 21 червня 2024 року у справі № 761/5401/21; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , залишивши заповіт від 24 листопада 2012 року, яким усе своє майно заповів ОСОБА_1

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними доньками ОСОБА_6 , а ОСОБА_3 - є його рідним сином.

25 травня 1995 року ОСОБА_6 за договором дарування став власником 18/300 частин домоволодіння, що складається в цілому з двох кам`яних житлових будинків, загальною площею 103,1 кв. м та надвірних споруд: «Д, Ж, К, Л, Н, Р, С, Т» - сараїв, «У» - навіс, «З» - альтанка, «И,Ю» - вбиральні, «О» - літньої кухні, «У»-душ, №1-3,5,7 - огородження, І-ІІІ мостіння, розташованих на земельній ділянці розміром 1 226 кв.м по АДРЕСА_1 . Викладене підтверджується договором дарування.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 березня 2002 року за ОСОБА_6 визнано право власності, в резолютивній частині визначено, що судом визнане право власності на 5/6 частин від новозбудованого домоволодіння, що складається з житлового будинку під літ. »Б», літньої кухні під літ. «Н», гаража під літ. «О», що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно листа КП «БТІ» ОМР від 26.08.2016 за №475138.67, з 21 квітня 1999 року по 14 жовтня 2002 року за ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на 18/300 частин домоволодіння за зазначеною адресою, які з 14 жовтня 2002 року були виділені в 5/6 частин жилого будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2003 року у справі № 2-927/03 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про визнання права власності, на підставі проекту розподілу домоволодіння АДРЕСА_1 , за ОСОБА_6 визнано право власності на домоволодіння, яке складається з житлового будинку літ. «Б», загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. «Н», гаражу літ. «О».

25 січня 2003 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування став власником 1/6 частини житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 , що складається в цілому з одного кам`яного житлового будинку під літ. «Б», загальною площею 171,8 кв. м, та надвірних споруд: «О» - літня кухня, «Н» - гараж, №2 - забор, розташований на земельній ділянці площею 461 кв. м, відтак 1/6 частина будинку набута ним в порядку дарування.

Вказане право власності за ОСОБА_6 зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 18 липня 2008 року.

Згідно відомостей спадкової справи № 25/2015 щодо майна ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після його смерті з заявами про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. звернулися ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , остання на час відкриття спадщини була непрацездатною дитиною спадкодавця.

Постановою приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петкової Н. М. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток домоволодіння, оскільки із матеріалів спадкової справи № 25/2015 від 26 жовтня 2015 року, після смерті ОСОБА_6 , ОСОБА_3 був інвалідом дитинства 3 групи, що підтверджуються: довідкою, виданою Приморською МСЕК серії 10 ДАВ №795813 від 18 квітня 2016 року, безстроково; довідкою, виданою Державним закладом «Український медичний центр реабілітації матері та дитини» Міністерства охорони здоров`я України від 27 квітня 2016 року, №118, де вказано, що він перебував на обліку в Дитячій басейновій лікарні на водному транспорті з 1991 року. Отримав інвалідність дитинства з 20 червня 2000 року; є особою з інвалідністю з дитинства 3 групи.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 11 червня 2018 року в справі № 501/2719/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/74649218), залишеним без постановою Одеського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/78942620) та постановою Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/83155153):

у позовних вимогах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_4 про: визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом серії НВТ № 257982 видане 04 серпня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петковою Н. М. (спадкова справа №25/2015) та зареєстроване за номером №858, на ім`я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника - НОМЕР_1 , та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/6 частину нерухомого майна - житлового будинку з господарчими спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; визнання за ОСОБА_2 , як спадкоємцем за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарчими спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

У справі № 501/2719/16-ц, зокрема, встановлено, що:

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , який за життя склав заповіт на ім`я ОСОБА_4 на належне йому на момент смерті майно, що складається з: житлового будинку з господарчими спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , (стара адреса: АДРЕСА_2 );

ОСОБА_3 є сином спадкодавця ОСОБА_6 ;

ОСОБА_3 є інвалідом з дитинства 3 групи;

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 червня 2018 року в справі № 520/4274/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/75030186) за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності на частину домоволодіння та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_2 , про визнання права власності, в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року в справі № 520/4274/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81642443):

апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення.

рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 червня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності на частину домоволодіння залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року в справі № 520/4274/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93793666):

касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення;

рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності на частину домоволодіння залишено без змін.

В справі № 520/4274/16-ц, зокрема, встановлено, що:

ОСОБА_6 та ОСОБА_4 зареєстрували перший шлюб 23 червня 2001 року та розірвали його 02 вересня 2003 року;

ОСОБА_6 та ОСОБА_4 знов зареєстрували шлюб 28 жовтня 2006 року, який було розірвано 13 квітня 2013 року;

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті залишив заповіт, яким усе своє майно заповів ОСОБА_1 ;

ОСОБА_6 та ОСОБА_2 є дочками ОСОБА_6 ;ОСОБА_3 - син;

з заявами про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк до нотаріуса після смерті ОСОБА_6 звернулися ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і 26 жовтня 2015 року відкрито спадкову справу;

ОСОБА_4 та її представник не надали належних, допустимих і достатніх доказів про те, що збільшення площі домоволодіння АДРЕСА_1 , належного ОСОБА_6 , відбулося саме під час її перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 з 23 червня 2001 року до 14 березня 2003 року; недоведено ОСОБА_4 належними, допустимими і достатніми доказами факту проживання з ОСОБА_6 однією сім`єю і вкладання в предмет спору спільних грошей та спільної праці, як сім`ї, до реєстрації шлюбу 23 червня 2001 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року в справі № 947/20335/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/92259443):

позовну ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , про визнання права власності на спадкове майно задоволено частково;

визнно за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та складається із житлового будинку під літ. «Б», загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. «Н», гаражу під літ. «О», в порядку спадкування за заповітом після смерті батька - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

в інших позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено

позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю задоволено;

визнано, що домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та складається із житлового будинку під літ. «Б», загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. «Н», гаражу під літ. «О», належало, за життя, ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності;

визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та складається із житлового будинку під літ. «Б», загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. «Н», гаражу під літ. «О».

визначено, що частка ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в праві власності на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який складається із житлового будинку під літ. «Б», загальною площею 246,8 кв. м, літньої кухні під літ. «Н», гаражу під літ. «О», за життя складала 1/2 частину.

Постановою Одеського апеляційного суду від 01 червня 2021 року в справі № 947/20335/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97740715):

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;

рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2020 року скасовано;

в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування відмовлено;

в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю відмовлено

Постановою Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 947/20335/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/105078495):

касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишено без задоволення;

постанову Одеського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишено без змін.

У справі № 947/20335/19, зокрема, встановлено, що:

за життя ОСОБА_6 п`ять разів складав заповіти;

13 квітня 2001 року ОСОБА_6 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, він заповідав ОСОБА_4 ;

06 травня 2004 року ОСОБА_6 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частинах кожній;

02 березня 2007 року ОСОБА_6 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, та взагалі усе те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_4 ;

24 листопада 2012 року ОСОБА_6 склав заповіт за яким усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день його смерті буде належати йому та на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_1 ;

06 жовтня 2015 року ОСОБА_6 склав заповіт за яким належні йому: житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , він заповідав ОСОБА_4 ;

ОСОБА_6 усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день його смерті буде належати йому та на що він за законом матиме право, він заповідав - ОСОБА_1 , а належні йому: житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , він заповідав ОСОБА_4 ;

покази свідків не можуть свідчити про вартість спірного майна, тому також прийматися до уваги не можуть. Оцінка вартості будинку суб`єкта оціночної діяльності від 10 жовтня 2005 року відноситься до періоду, коли ОСОБА_4 та ОСОБА_6 у шлюбі не перебували і відсутні докази про укладання письмового договору про набуття майна у спільну сумісну власність до укладання шлюбу; ОСОБА_4 не надала суду належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про надання нею коштів та розмір фактичного внеску у рахунок оплати вартості спірного нерухомого майна, оскільки покази свідків не можуть підтверджувати обставини участі позивача коштами в придбанні майна, зокрема, що розмір її частки складає 1/2 частини спірного нерухомого майна.

Позиція Верховного Суду

Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини. Аналіз абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо). Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року в справі № 510/350/16-ц (провадження № 61-19810св18)).

Законодавець таким чином конструює правило про обов`язкову частку в спадщині, що не пов`язує наявність такого права з вказівкою в заповіті відповідного суб`єкта. Тобто, допускається виникнення права на обов`язкову частку як в тій ситуації коли в заповіті вказаний один спадкоємець, який не відноситься до суб`єктів права на обов`язкову частку, так і коли в заповіті вказано двох спадкоємців, один з яких має право на обов`язкову частку в спадщині. Коли в заповіті вказано двох спадкоємців, один з яких має право на обов`язкову частку в спадщині, то при визначенні того чи виникає право на обов`язкову частку і її розміру необхідно зважати на зміст заповіту і розпорядження в ньому спадковим майном. Якщо спадкодавець в заповіті заповів суб`єкту права на обов`язкову частку в спадщині менше спадкового майна, аніж його розмір обов`язкової частки, то у такому разі право на обов`язкову частку в спадщині підлягає захисту, оскільки на нього не може впливати зміст заповіту. Розмір обов`язкової частки має визначатися із врахуванням того майна, що заповідане йому в заповіті. Натомість у разі, коли суб`єкт права на обов`язкову частку в спадщині за заповітом отримав той обсяг спадкового майна, який відповідає розміру його обов`язкової частки або більше спадкового майна, аніж його розмір обов`язкової частки, то в цьому випадку право на обов`язкову частку не виникає, оскільки суб`єкт права на обов`язкову частку «захищений» змістом заповіту. Для цивільних відносин властиві такі критерії, завдяки яким відносини є цивільними: юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників. Натомість публічні відносини мають інші, повністю протилежні характеристики. Законодавець не передбачив у статті 1 ЦК України можливості застосування до регулювання цивільних відносин норм публічних законів (див. постанову Верховного Суду в складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2025 року в справі № 638/7132/15-ц (провадження № 61-18013свп23)).

При складенні заповідачем декількох заповітів може мати місце їх «конкуренція», оскільки необхідно з`ясувати, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Аналіз частини другої та третьої статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що:

по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту;

по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.

Тлумачення частини третьої статті 1254 ЦК України свідчить, що складення нового заповіту, яким зменшено обсяг спадкової маси, порівняно з попереднім, але не змінено спадкодавця, скасовує попередній заповіт у відповідній частині, оскільки спадкодавець визначив спадкоємця тільки щодо частини спадщини (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 369/3186/17 (провадження № 61-42486св18)).

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).

Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).

Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).

Касаційний суд вже зауважував, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

У справі, що переглядається:

позивачка, як спадкоємиця за заповітом, звернулася з позовом до відповідачів, які мають право на обов`язкову частку, про визнання права на частку в спадковому майні (домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 );

суд першої інстанції позов позивачки частково задовольнив. При цьому суд першої інстанції ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року у задоволенні заяви ОСОБА_4 про вступ третьою особою та прийняття позовної заяви відмовлено і позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про встановлення факту та визнання майна спільною сумісною власністю повернуто (а. с. 229, том 2). ОСОБА_4 ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року в апеляційному порядку не оскаржувала;

в апеляційній скарзі ОСОБА_4 просила скасувати рішення суду першої інстанції скасувати, посилаючись на те, що суд першої інстанції при винесенні ухвали Київського районного суду м. Одеси від 01 червня 2023 року та рішення суду від 20 вересня 2023 року помилково не врахував, ОСОБА_4 просила суд визнати спірне спадкове майно за адресою: АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею права на 1/2 частку в об`єкті спільної сумісної власності, посилаючись на те, що вона з 1997 року проживала із спадкодавцем однією сім`єю, вели спільне господарство, з 23 червня 2001 року по 02 вересня 2003 року та з 28 жовтня 2006 року по 13 квітня 2013 року, та цей період вартість спірного майна істотно збільшилась. Після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона у встановленому законом порядку звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Отже, суд незаконно відмовив їй у залученні до участі в справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору та у прийнятті зустрічної позовної заяви, а тому вказане рішення суду першої інстанції стосується її прав та обов`язків (а. с. 34 - 44, том 3);

апеляційний суд при скасуванні рішення суду першої інстанції вважав, що судом першої інстанції порушені норми цивільного процесуального законодавства, що унеможливлює вирішення спадкового спору по суті. У цьому випадку ухвалене судове рішення порушує питання про права та обов`язки ОСОБА_4 , але суд першої інстанції в порушення положень статей 53 54 ЦПК України не залучив її до участі у справі. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 53 54 ЦПК України, відповідно до пункту 4 частини 3 статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції й прийняття постанови про відмови у задоволенні позову;

апеляційний суд не звернув уваги, що ОСОБА_4 є особою, яка не брала участі у справі;

апеляційний суд не врахував, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

апеляційний суд не встановив, які права та інтереси ОСОБА_4 порушені рішенням суду першої інстанції, за умови, що в двох інших справах (№ 520/4274/16-ц, № 947/20335/19) є судові рішення, які набрали законної сили, в яких встановлено, що домоволодіння в АДРЕСА_1 було об`єктом особистої власності спадкодавця;

апеляційний суд не врахував, що у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті;

у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 звертала увагу на те, що відповідно частин четвертої та п`яної статті 82 ЦПК України при розгляді справи № 947/26793/21 вже не повинні доказуватися обставини, встановлені у справах № 520/4274/16-ц та № 947/20335/19, які суперечать та спростовують вимоги ОСОБА_4 щодо будь-яких прав на частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (т. 3, а. с. 134);

апеляційний суд не перевірив доводів відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу ОСОБА_4 про те, що суд першої інстанції, ухваливши рішення про задоволення позову, не вирішив питання про її права та інтереси.

За таких обставин постанову апеляційного суду необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.

У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко