1. ЮРИСДИКЦІЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

У статті 125 Конституції встановлено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (частина перша статті 18): суди спеціалізуються на розгляді цивільних, криміналь- них, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Питання правильного визначення юрисдикції впливають на:

• ефективність судового захисту;
• правильне визначення розміру судового збору;
• тривалість судового провадження (дотримання розумних строків розгляду справи);
• гарантування такої складової принципу процесуальної еко- номії як «один спір — один процес».

Порядок передaчi cпрaви зa пiдcуднicтю передбaчений у ч. 1 cт. 31 ГПК Укрaїни, що мaкcимaльно зaбезпечує прaвa cторiн нa доcтуп до прaвоcуддя.

У частині другій статті 313 ГПК встановлено, що порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 — 23 ГПК, є обов’язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Одним із ключових питань судової юрисдикції є визначення критеріїв, за якими здійснюється розмежування юрисдикції різних ланок судової системи. Сталим є підхід, за яким серед загальних критеріїв визначення судової юрисдикції виділяють предметний (характер спірних матеріальних правовідносин) і суб’єктний (суб’єктний склад цих правовідносин) критерії. Критерії розмежу- вання видів судової юрисдикції — це передбачені законом підстави, з якими пов’язується можливість віднесення справи до того чи іншого виду судової юрисдикції.

Іноді в такому ж сенсі вживається поняття «компетенція господарських судів», яке визначають як повноваження щодо розв’язання спорів і розгляду справ, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності. Вказується на елементи підвідомчості: по-перше, це коло юридичних справ, що належать до відання того чи іншого юрисдикційного органу, а по-друге — це той правовий зв’язок, який існує між юридичною справою та юрисдикційним органом, який зумовлює віднесення конкретної категорії справ до предмета відання цього органу.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово вказувала, що судова юрисдикція — це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства — цивільного, криміналь- ного, господарського та адміністративного.

Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими регламентована предметна та суб’єктна юрисдикція адміністративних, господарських та цивільних судів, — це ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України.

Аналізуючи підходи Великої Палати Верховного Суду до визна- чення юрисдикційності спорів, розуміємо, що загальні (цивільні) суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Іншими словами, законодавець запровадив такі правила розмежування юрисдикції судів: загальна (цивільна) юрисдикція є всеохоплюючою; якщо справа не належить до юрисдикції інших (адміністративних чи господарських) судів, то вона підлягає розгляду загальним (цивільним) судом. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге — суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Натомість юрисдикцію адміністративних чи господарських судів у спрощеному вигляді можна визначити так: перші мають повноваження вирішувати публічно-правові спори, а другі — спори, що виникають при здійсненні господарської діяльності.

Зазначимо, що ВП ВС неодноразово у своїх постановах вказувала критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-то: суб’єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, підвідомчих Вищому суду з питань інтелектуальної власності з часу його створення) і, як правило, крім справ, стороною яких є фізична особа без статусу ФОП, зокрема:

1. справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності;
2. справи у спорах щодо приватизації майна;
3. справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, крім трудових спорів;
4. справи у спорах, що виникають із правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, крім сімейних та спадкових правовідносин;
5. справи у спорах щодо фінансових інструментів, зокрема щодо цінних паперів;
6. справи у спорах щодо права власності чи іншого речового пра- ва на майно (рухоме та нерухоме, у тому числі на землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права;

7. справи у спорах, пов’язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції;
8. справи про банкрутство та пов’язані з ними;
9. справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності;
10. справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів;
11. справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою про відшкодування збитків;
12. вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними;
13. справи у спорах про захист ділової репутації;
14. справи за заявами про видачу судового наказу;
15. справи, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства;
16. справи у спорах щодо оскарження рішення зборів власників облігацій;
17. справи у спорах між організацією водокористувачів та її членом або власником (користувачем) земельної ділянки сільськогосподарського призначення;
18. справи про ліквідацію страховика або кредитної спілки за позовом Національного банку України відповідно до статті 110 Цивільного кодексу України;
19. інші справи у спорах між суб’єктами господарювання.

Вище викладена так звана предметна юрисдикція господарських спорів.

Окремої уваги заслуговує інстанційна юрисдикція господарських спорів.

Інстанційна юрисдикція — це обсяг повноважень суду кожної ланки системи судових інстанцій (як сукупності судів першої, апеля- ційної та касаційної інстанцій), визначений у статтях 24 — 26 ГПК.

Так, усі справи, що підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства, розглядаються місцевими господарськими судами як судами першої інстанції, крім справ щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказів на примусове виконання рішень третейських судів (розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем роз- гляду справи третейським судом).

Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає як суд першої інстанції справи у спорах щодо прав інтелектуальної власності, визначених у частині другій статті 20 ГПК.

Апеляційні господарські суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих господарських судів, які перебувають у межах відповідного апеляційного округу.

Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.

Апеляційна палата Вищого суду з питань інтелектуальної власності переглядає в апеляційному порядку судові рішення, ухвалені Вищим судом з питань інтелектуальної власності.

Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

Територіальній підсудності господарських спорів присвячено § 3 «Територіальна юрисдикція (підсудність)» ГПК.

Особливу увагу необхідно звернути на статтю 30 ГПК, приписи якої встановлюють правила виключної підсудності господарських спорів, яка означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності.

Виключна підсудність — правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність за змістом статті 30 ГПК України, визначає суд, яким має бути розглянуто справу. Правило про виключну підсудність застосовується судом у будь-якому випадку за наявності визначених законом умов, не залежить від волі сторін, а також наявності чи відсутності обґрунтувань учасників справи щодо її застосування (постанови Верховного Суду від 21.04.2022 у справі № 917/1212/2; від 16.08.2019 у справі № 916/142/19; від 21.04.2022 у справі № 917/1212/21 та від 15.05.2018 у справі № 905/1566/17).

Так, відповідно до ч. 3 ст. 30 ГПК України спори, що виникають із приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є найвищою. Отже, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосу- ються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов’язків, що пов’язані з нерухомим майном.

Коли територіальна підсудність спору може визначатися як за ч. 3 (за місцезнаходженням нерухомого майна), так і за ч. 6 ст. 30 ГПК України (за місцезнаходженням юридичної особи), то звернення позивача до господарського суду за місцезнаходженням юридичної особи як належного суду за правилами ч. 6 ст. 30 ГПК України не є порушенням правил виключної підсудності.

Під час визначення підсудності спору з приводу нерухомого майна, відповідачем в якому є орган, зазначений у частині п’ятій статті 30 ГПК України (Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації), розгляд такої справи в будь-якому разі належить до компетенції виключно Гос- подарського суду міста Києва та будь-який інший суд неуповноважений здійснювати розгляд відповідної справи. Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи № 918/572/19.

Частина 6 статті 30 Господарського процесуального кодексу України встановлює виключну підсудність спорів, що виникають з корпоративних відносин. Метою запровадження законодавцем норми частини 6 статті 30 ГПК України є необхідність концентрації усіх корпоративних спорів, що виникають з корпоративних право- відносин або правочинів стосовно реалізації корпоративних прав у юридичній особі, у господарському суді за місцезнаходженням такої юридичної особи з метою дотримання принципу судового контролю та ефективності судового захисту прав та інтересів учасників таких корпоративних правовідносин у межах одного суду.

Під корпоративними спорами слід розуміти спори, що виникають з корпоративних відносин.

Згідно з частинами 1, 2 статті 96-1 Цивільного кодексу Укра- їни, права учасників юридичних осіб (корпоративні права) — це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об’єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній осо- бі) у статутному капіталі юридичної особи.

Досліджуючи питання визначення юрисдикції господарських спорів, розглянемо таке.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наводила критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-то: суб’єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, в якому розглядається ви- значена категорія справ (постанови ВП ВС від 12.01.2021 у справі № 127/21764/17, від 23.03.2021 у справі 367/4695/20).

Велика Палата Верховного Суду також вказувала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а по-друге, спеціальний суб’єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа (див. п. 33 постанови від 01.03.2018 у справі № 461/12052/15-ц, п. 34 постанови від 06.06.2018 у справі № 727/8505/15-ц, постанову від 23.01.2019 у справі № 210/2104/16-ц). Тобто за певних умов обидві сторони у цивільному процесі можуть і не бути фізичними особами, якщо тільки такий спір не належить до юрисдикції іншого суду, зокрема господарського.

Учасниками господарського процесу можуть бути не лише юридичні особи та держава, але й фізичні особи у спорах, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, а також в інших спорах, вирішення яких прямо належить до юрисдикції господарського суду. Закон України «Про внесення змін до Господарського проце- суального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 чітко розмежував юрисдикцію судів за правилами цивільного та господарського судочинства щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, встановивши у пункті 1 частини першої статті 20 ГПК України, що критерієм розмежування юрисдикції у таких спорах є суб’єктний склад основного зобов’язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 № 906/277/18).

Проблемою є розмежування господарської та адміністративної юрисдикцій щодо спорів, коли сторонами у спорі є суб’єкт господарювання та суб’єкт владних повноважень. Аналогічні за предметом та підставами позовні заяви приймаються до розгляду як господарськими, так і адміністративними судами. Трапляється, що сторона, яка програла спір у господарському суді, звертається до адміністративного суду майже з тими самими вимогами (наприклад, про скасування державної реєстрації змін до статуту юридичної особи та змін у складі її учасників), зазначивши державного реєстратора як відповідача. Так само трапляється, коли господарські справи спрямовують до суду цивільної юрисдикції, штучно долучивши фізичну особу до складу сторін справи.

Постанова ВП ВС від 23.05.2018 у справі № 821/1194/15-а: критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору.

«Враховуючи те, що між Сільрадою і Агрофірмою існує спір про право, ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб’єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства». Аналогічні висновки ВП ВС містяться у постановах від 22.05.2018 у справі № 822/3362/16, від 04.04.2018 у справі № 817/1048/16, від 30.05.2018 у справі № 907/1215/15, від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17.

Постанова ВП ВС від 23.05.2018 у справі № 821/1194/15-а. Предмет спору: визнання протиправними та скасування рішення й реєстраційної дії, визнання нечинним свідоцтва про право власності. Висновок: «<…> неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб’єкт владних повноважень, а предметом перегляду — його акт індивідуальної дії».

Постанова ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 805/4506/16-а. Позивач оскаржує до адміністративного суду дії суб’єктів владних повноважень — державних реєстраторів, пов’язані з реєстрацією змін до установчих документів Товариства, внесенням відомостей щодо зміни складу його учасників та керівника, посилаючись при цьому на недотримання цими суб’єктами встановленого законом порядку проведення такої реєстрації. Однак із висловлених позивачем у процесі розгляду справи мотивів звернення до суду вбачається, що незаконність, на думку позивача, реєстрації таких змін пов’язана з підробленням протоколу загальних зборів Товариства, виключенням його зі складу учасників у незаконний спосіб, а також нікчемністю договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Товариства. Тобто звернення до суду із цим позовом покликане необ- хідністю захисту його прав не у сфері публічно-правових відносин, а його корпоративних та майнових прав, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.

Спір про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Суди неправильно застосували норми ЦК України СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП влас- ником, який перебував у шлюбних відносинах.

Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб’єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими су- дами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття,зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов’язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства (постанова ВП ВС від 25.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Велика Палата Верховного Суду відступила від висловленої позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо цивільної юрисдикції спору у справі про визнання недійсним договору відчуження частки в статутному капіталі товариства з об- меженою відповідальністю, визначивши, що такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Предметом спору за первісними позовними вимогами є пере- ведення на позивача прав та обов’язків покупця частки у статут- ному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» за укладеним договором від 07.02.2020.

«Позов про переведення прав та обов’язків покупця за договором за своєю суттю відповідає такому способу захисту прав та інтересів, як зміна правовідношення (пункт 6 частини другої статті 16 ЦКУ), та найкраще відповідає змісту порушеного переважного права, способу (характеру) його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, а також є найпростішим шляхом, який забезпечує для позивача відновлення та реалізацію відповідного переважного права» (постанова ВП ВС від 01.06.2021 у справі № 910/2388/20). Постанова від 09.11.2022 у справі № 761/25659/21 ВП ВС ви- значила юрисдикцію спору за позовом НАЗК про припинення дії контракту, укладеного АТ «НАК «Нафтогаз України» з головою правління з порушенням обмежень, передбачених ч. 1 ст. 26 За- кону України «Про запобігання корупції». Спір за позовом НАЗК пов’язаний з діяльністю АТ «НАК «Нафтогаз України» й управ- лінням ним, а тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. «Звернення до суду для припинення трудового дого- вору (контракту) у випадках, якщо він укладений з порушенням обмежень, є складовою цілісного механізму запобігання корупцій- ним правопорушенням, передбаченого ст. 26 Закону № 1700-VІІ, тому доцільним є зберігати єдину юрисдикційну належність спорів про припинення повноважень керівника та/або членів виконавчо- го органу господарського товариства для формування стабільної та послідовної судової практики щодо належності таких спорів до господарської юрисдикції».