Зняття арешту з майна у кримінальному провадженні: теорія та практика (частина 1).

У кожного адвоката, який стикався із практичним застосуванням ст. 174 КПК України (скасування арешту майна), є свій напрацьований роками та непосильною працею алгоритм дій по звільненню майна клієнтів з-під арешту, накладеного ухвалами слідчих суддів в рамках кримінальних проваджень, а також болванки відповідних процесуальних документів, які він використовує за мірою необхідності для захисту прав власників майна (які не є підозрюваними, обвинуваченими, засудженими, юридичною особою, відносно якої здійснюється провадження).

Так, деякі адвокати після отримання ухвали слідчого судді про накладення арешту на майно клієнта звертаються до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою (в порядку п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України); інші – спочатку користуються процесуальним механізмом, закріпленим у ст. 174 КПК України, та звертаються до слідчого судді місцевого суду із клопотанням про скасування арешту майна, а потім (у разі отримання відмови у задоволенні клопотання), - оскаржують ухвалу про накладення арешту (хоча в цьому випадку доведеться поновлювати строки на оскарження); найхитріші одночасно подають апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді про накладення арешту до суду апеляційної інстанції та клопотання про скасування арешту до слідчого судді, - та чекають де ж швидше буде призначений розгляд, тощо.

Так, у власній практиці зняття арештів з майна клієнтів, накладених, зокрема, ухвалами слідчих суддів Печерського районного суду м. Києва, я одразу оскаржую відповідну ухвалу до Апеляційного суду м. Києва, - адже він розгляне її набагато раніше, аніж я отримаю від Печерського районного суду м. Києва інформацію про час та дату розгляду свого клопотання про скасування арешту (замість триденного строку розгляду клопотання про скасування арешту майна, встановленого ч. 2 ст. 174 КПК України, деякі судді Печерського районного суду приступають до розгляду такого клопотання через декілька місяців після його подання). Можливо, хтось з колег зі мною не погодиться у цьому питанні, але, як вже зазначалось, - це мій власний досвід та моя тактика, яка мені допомагає.

Метою ж підготовки даної статті є поглиблення (розширення) або закріплення теоретичних та практичних знань адвокатів, які надають правову допомогу особам у кримінальних процесах, а також допомога тим з колег, хто стикається з необхідністю скасування арешту майна вперше. Особисто я з радістю беру «на карандаш» вдалі напрацювання та тактичні прийоми більш досвідчених або креативних колег, тож сподіваюсь, що ця стаття також буде комусь у нагоді.

Отже, розглянемо нормативно-правове регулювання питання скасування арешту майна на стадії досудового розслідування, зробимо огляд чинних на сьогоднішній день листів, роз’яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що стосуються цього питання, а також останньої судової практики.

І. Перш за все, це ст. 174 КПК України, у ч.1-2 якої закріплено наступне:

1. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

2. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно.

Отже, клопотання про скасування арешту майна має право подавати як власник майна (його адвокат), який не був присутній при розгляді питання про арешт майна, так і власник, який у відповідному судовому засіданні брав безпосередню участь. Підставами ж для скасування арешту майна законодавець визначив: 1) необґрунтованість накладення арешту; 2) відсутність потреби у подальшому застосуванні цього заходу забезпечення. Строки на подання клопотання про скасування арешту майна в порядку ст. 174 КПК України - не обмежені.

Другою, не менш важливою процесуальною нормою, яка допоможе адвокату скласти обґрунтоване клопотання про скасування арешту майна або апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді про накладення арешту, є ст. 170 КПК України. Так, згідно з ч.2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення:

1) збереження речових доказів;

2) спеціальної конфіскації;

3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;

4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Більшість клопотань слідчих про накладення арешту та відповідних ухвал слідчих суддів, які я зустрічала на практиці, були обґрунтовані саме забезпеченням збереження речових доказів.

При цьому слід враховувати, що у випадку, передбаченому п.1 ч. 2 ст. 170 КПК України (збереження речових доказів), арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу*.

*Згідно зі ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій цієї статті.

У випадку, передбаченому п.2 ч. 2 ст. 170 КПК України (спеціальної конфіскації), арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або третьої особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно підлягатиме спеціальній конфіскації у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України. Арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона набула його безоплатно або за вищу або нижчу ринкової вартості і знала чи повинна була знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пп. 1 - 4 ч.1 ст. 96-2 Кримінального кодексу України*.

*Згідно з ч. 1 ст. 96-2 КК України спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно:

1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна;

2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення;

3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави;

4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

У випадку, передбаченому п. 3 ч. 2 ст. ст. 170 КПК України (конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи), арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.

У випадку, передбаченому п.4 ч.2 ст. 170 КПК України (відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди)), арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження. У разі задоволення цивільного позову або стягнення з юридичної особи розміру отриманої неправомірної вигоди суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про арешт майна для забезпечення цивільного позову або стягнення з юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, доведеного розміру отриманої неправомірної вигоди до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше.

Вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову або стягнення отриманої неправомірної вигоди, повинна бути співмірною розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або зазначеної у цивільному позові, розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (ч. 8 ст. 170 КПК України).

Не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача, крім арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів. Заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна. (ч. 10-11 ст.170 КПК України).

ІІ. З метою однакового застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм кримінального процесуального законодавства, уникнення неоднозначного його тлумачення під час здійснення повноважень слідчим суддею суду першої інстанції судова палата у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 05.04.2013 року підготувала Лист N223-559/0/4-13 «Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження», у п. 13 якого зазначене наступне: «розгляд питання щодо скасування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна, здійснюється у порядку, передбаченому статтею 174 КПК. Слідчий суддя скасовує цей захід забезпечення лише у випадку надходження від підозрюваного/обвинуваченого, його захисника, законного представника, іншого власника чи володільця майна клопотання про скасування повністю або частково арешту майна, якщо зазначені особи:

1) не були присутні при розгляді питання про арешт майна;
2) доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу минула потреба;
3) доведуть, що арешт накладено необґрунтовано. Рішення за результатами розгляду клопотання про скасування ухвали про арешт майна, на відміну від ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову у ньому (п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК), оскарженню не підлягає.

У разі подання особами, визначеними у ст. 174 КПК, скарги на ухвалу слідчого судді суду першої інстанції про арешт майна у зв'язку з необґрунтованістю його накладення вони мають перевірити, чи подавалось цими особами клопотання про скасування цього заходу забезпечення слідчому судді місцевого суду та в разі негативної відповіді на зазначене питання може залишити ухвалу без змін. Іншими словами, з підстави необґрунтованості накладення арешту на майно особи, перелік яких визначено у ч. 1 ст. 174 КПК, вправі звернутися до слідчого судді суду першої інстанції із клопотанням про скасування ним своєї ухвали (абз. 2 ч. 2 ст. 174 КПК), а потім, у разі незгоди з прийнятим рішенням, вправі оскаржити ухвалу про арешт майна в апеляційному порядку згідно зі ст. 309 КПК».

Втім, через три роки після підготовки та оприлюднення вищевказаного Листа той самий Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, як то кажуть, змінив гнів на милість, та у своїй ухвалі від 07.06.2016 року у справі №344/17702/15-к дійшов прямо протилежного висновку: «відповідно до приписів п. 2 ч. 7 ст. 173, п. 9 ч. 1 ст. 309, ст. 310 КПК ухвала слідчого судді про арешт майна або відмову у ньому може бути оскаржена в апеляційному порядку. Реалізація права особи заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково згідно ст. 174 КПК не є обов'язковою передумовою апеляційного оскарження ухвали слідчого судді».

ІІІ. 07.02.2014 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було підготоване «Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження», викладене у формі Роз’яснення, у пп. 2 п. 2.6. якого йдеться про наступне: «щодо осіб, які не є підозрюваними (яким у порядку, передбаченому ст. ст. 276 - 279 КПК, повідомлено про підозру, або яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення), обвинуваченими (особа, обвинувальний акт щодо якої передано до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК) або особами, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не може бути прийнято ухвалу про арешт майна. Враховуючи наведене, навіть якщо у слідчого судді є достатні підстави вважати, що певною особою було вчинено кримінальне правопорушення, він не має повноважень накладати арешт на майно особи, яка не є підозрюваним. З огляду на наведене правильною є практика, коли слідчі судді визнають клопотання про накладення арешту на майно передчасними та відмовляють у їх задоволенні, оскільки на момент їх розгляду, особам, про майно яких йдеться в клопотанні, не повідомлено про підозру».

Разом з тим, звертаю вашу увагу на те, що Законом України від 10.11.2015 року N769-VIII "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо окремих питань накладення арешту на майно з метою усунення корупційних ризиків при його застосуванні" ст. 170 КПК України викладена в новій редакції, яка дозволяє накладати арешт на майно третіх осіб, які не мають статусу підозрюваного у відповідному кримінальному провадженні. Втім, деякі слідчі судді й надалі продовжують обґрунтовувати ухвали про скасування арешту майна, посилаючись саме на пп. 2 п. 2.6. Узагальнення (ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва Смик С.І. від 23.10.2017 року у справі №757/60764/17-к; ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва Писанець В.А від 23.10.2017 року у справі № 757/61433/17-к, тощо).

Відповідно до пп.6 п. 2.6. Узагальнення метою застосування арешту майна є забезпечення можливості конфіскації майна або цивільного позову. При цьому слід пам'ятати, що сторона кримінального провадження, яка подає клопотання про арешт майна зобов'язана навести підстави, у зв'язку з якими потрібно здійснити арешт майна (правову кваліфікацію правопорушення, яке передбачає покарання у вигляді конфіскації майна, докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди). У свою чергу, слідчий суддя, задовольняючи клопотання про накладення арешту на майно, зобов'язаний навести ці підстави у рішенні. Враховуючи зазначену мету арешту майна, вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, має бути співмірною з розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або ж, якщо метою арешту майна є забезпечення конфіскації, то вартість арештованого майна має узгоджуватись із санкцією статті, яка передбачає покарання за злочин, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа. Крім того, слід враховувати, що на майно не може бути накладено арешт з метою його конфіскації, якщо злочин, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа, не передбачає такого виду покарання.

При цьому, звертаю вашу увагу на приклад із судової практики, як незастосування слідчим суддею принципу співмірності обґрунтовується забезпеченням спеціальної конфіскації: «слідчий суддя не погоджується з позицією адвоката щодо необхідності врахування при скасуванні арешту майна того факту, що на майно ОСОБА_6 та його дружини ОСОБА_7 накладено арешт, сумарна вартість якого значно перевищує ймовірно заподіяні злочинними діями ОСОБА_6 матеріальні збитки, а відтак накладення арешту на майно ОСОБА_3 порушує принцип розумності та співрозмірності обмеження права власності завданням кримінального провадження. Слідчий суддя з цього приводу має зазначити, що накладення арешту на майно третьої особи, щодо якої вирішується питання про арешт, передбачає собою в подальшому забезпечення спеціальної конфіскації, а відтак співрозмірність заподіяної вчиненим кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди вартості майна, на яке накладено арешт, не може враховуватися при забезпеченні спеціальної конфіскації майна» (ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 07.11.2016 року у справі № 757/50979/16-к).

Цікавими для адвокатів мають бути й висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені у пп.12 п. 2.6. Узагальнення: "ухвала про арешт майна може бути оскаржена в апеляційному порядку підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником або володільцем майна, які були присутні при розгляді питання про арешт майна, або із клопотанням про скасування арешту майна мають право звернутися ці ж учасники кримінального провадження, якщо вони не були присутні при розгляді питання про арешт майна".

Тобто, власник майна, присутній у судовому засіданні при розгляді питання про арешт майна (що буває лише в теорії кримінального процесу), має реалізовувати своє право на оскарження ухвали слідчого судді шляхом звернення із апеляційною скаргою у порядку, передбаченому ст.ст. 309-310 КПК України. Власник майна, який у судовому засіданні участі не брав, на думку Вищого спеціалізованого суду, - має звертатися до слідчого судді із клопотанням про скасування арешту (ст. 174 КПК України).

В той же час, у своїй постанові у справі №5-162кс(15)17 від 14.09.2017 року ВСУ робить наступні висновки: «Згідно з пунктом 9 частини першої статті 309 КПК ухвала слідчого судді про арешт майна підлягає апеляційному оскарженню. При цьому КПК не встановлено чіткого переліку осіб - суб'єктів права на апеляційне оскарження цієї ухвали, а в пункті 10 статті 393 КПК вказано, що апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених КПК.

Відповідно до пунктів 25, 26 статті 3 КПК одним із учасників як кримінального, так і судового провадження є третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт. У статті 64-2 КПК визначається зміст і процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт.

В останньому абзаці частини сьомої статті 173 КПК передбачається, що, крім підозрюваного, обвинуваченого ще й треті особи мають право на захисника та право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.

Згідно зі статтею 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Наведене переконує Суд у тому, що, незалежно від використаної законодавчої техніки ("третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт", "кожен"), право на апеляційне оскарження, як конституційно гарантована засада судочинства, забезпечує право на звернення до суду вищої інстанції не лише підозрюваному, обвинуваченому, а категорія "інші особи" у розумінні пункту 10 статті 393 КПК охоплює й тих учасників кримінального провадження, прав, свобод чи інтересів яких стосується судове рішення.

Додатково з приводу змісту поняття особи, прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, слід урахувати правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 3 березня 2016 року N 5-347кс15, про те, що за умови, що судове рішення стосується прав, свобод та інтересів особи, остання вправі звернутися до суду вищої інстанції з його оскарженням незалежно від своєї участі у судовому розгляді.

За таких обставин очевидно, що власник майна, щодо якого вирішується питання про арешт, є особою, прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, а отже, належить до категорії "інші особи", які вправі подати апеляційну скаргу на рішення слідчого судді».

Аналогічної точки зору стосовно беззаперечного права власника майна, який не був присутній під час розгляду клопотання слідчого про накладення арешту на таке майно, на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про накладення арешту, став дотримуватися і сам Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, зокрема в ухвалі від 17.01.2017 року у справі №569/7717/16-к він зазначив таке: «Положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства - забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, і таким чином закріплює гарантії перевірки в апеляційному порядку судових рішень. Згідно ст. 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, а також на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується його прав, свобод, законних інтересів, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом. Встановлене законодавством право на апеляційне оскарження судових рішень є складовою права кожного на судовий захист, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Право особи на апеляційне оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні. Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року та п. 122 у справі "Кудла проти Польщі" від 26 жовтня 2000 року, однією з гарантій, що містяться в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, є зокрема право на забезпечення ефективного доступу до судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх "прав та обов'язків". Як убачається з матеріалів провадження, розгляд клопотання прокурора Рівненської місцевої прокуратури І. Т. Ю. у кримінальному провадженні N 1201418010005945 про накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_7, відбувся за відсутності ОСОБА_7 - власника цього майна. Ухвалене слідчим суддею рішення безпосередньо стосується інтересів ОСОБА_7. Доводи касаційної скарги ОСОБА_7 про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення є слушними. Так, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову в ньому.

Посилання апеляційного суду на те, що ст. 174 КПК України встановлено право осіб, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково, та не передбачає можливості оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна в апеляційному порядку є помилковими, оскільки право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення прямо визначене пунктом 9 частини 1 статті 309 КПК України».

ІV. Окрему увагу хочу приділити питанню оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна представником власника майна – адвокатом. Так, у вищевказаній постанові ВСУ у справі №5-162кс(15)17 від 14.09.2017 року зроблені наступні висновки.

Аналізуйте судовий акт: Здійснення представницької функції адвокатом у суді в межах кримінального провадження є частиною гарантованого Конституцією України права на правову допомогу (№ 5-162кс(15)17) рішення від 14 вересня 2017 р.

Здійснення представницької функції адвокатом у суді в межах кримінального провадження є частиною гарантованого Конституцією України права на правову допомогу. Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 30.09.2009 року N23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу), це право є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті - "кожен має право на правову допомогу" - поняття "кожен" охоплює всіх без винятку осіб - громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України.

Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Крім того, реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб'єктами права. Правову позицію щодо цього висловив Конституційний Суд України у Рішенні від 16.11.2000 року N13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника, де в абзаці п'ятому пункту 5 мотивувальної частини зазначено, що, закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин. Так, в Конституції України йдеться про захист прав, свобод та законних інтересів як універсальну представницьку діяльність, незалежно від сфери правовідносин, та гарантовану професійну правову допомогу і вільний вибір захисника своїх прав та залучення адвоката не лише у кримінальному процесі.

Гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги, а відсутність приписів, спрямованих на реалізацію такого права, не повинна призводити до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.

Галузевими, кримінальними процесуальними нормами щодо реалізації конституційних гарантій права на правову допомогу в контексті розглядуваної справи є такі положення. Згідно з частиною четвертою статті 64-2 КПК представником третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, може бути особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. А відповідно до змісту частини четвертої статті 20 КПК участь у кримінальному провадженні представника третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, не звужує процесуальних прав цієї особи. Отже, надаючи ОСОБА_1 професійну правову допомогу, адвокат П. Д. В. здійснює захист прав і законних інтересів власника майна, на яке накладено арешт під час досудового розслідування, у зв'язку з чим істотно обмежено його конституційне право на таку допомогу. Здійснення захисту прав і законних інтересів ОСОБА_1 передбачає необхідність вчинення адвокатом-представником певних процесуальних дій. При вирішенні питання щодо можливості оскарження адвокатом в інтересах свого довірителя ухвали слідчого судді про арешт майна видається за можливе врахування загального підходу законодавця до унормування процесуального статусу захисника і представника інших учасників кримінального провадження, який полягає у наданні йому процесуальних прав особи, інтереси якої він представляє.

Вказане дає змогу погодитися з твердженнями колегії суддів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеними в ухвалі від 12 квітня 2016 року, яка надана заявником для підтвердження неоднакового застосування норм кримінального процесуального права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Касаційний суд у цій ухвалі визнав на підставі системного аналізу статей 170, 173, 174 КПК та видів адвокатської діяльності, визначених у статті 19 Закону України від 5 липня 2012 року N 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", що адвокат П. Г. В., надаючи правову допомогу ОСОБА_8, фактично здійснює захист прав і законних інтересів третьої особи, на майно якої накладено арешт. Незважаючи на те, що ОСОБА_8 статусу підозрюваної не набула, рішення слідчого судді щодо накладення арешту на майно, тимчасово вилучене в ході проведення обшуку в неї, обмежує її права і дає право на захист своїх прав та законних інтересів як особисто, так (виходячи із конституційного принципу) і шляхом укладення угоди з адвокатом, який має право в інтересах довірителя вчиняти певні процесуальні дії, зокрема оскаржувати судові рішення, що стосуються прав та законних інтересів довірителя.

Втім, дещо протилежної думки дотримуються суди нижчих ланок, так, зокрема, Апеляційний суд Миколаївської області у своїй ухвалі від 21.02.2017 року у справі №487/5688/16-к про повернення апеляційної скарги зазначає наступне: «Ст. 309 ч. 1 п. 9 КПК України коло суб'єктів оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна прямо не визначено. Проте, виходячи із положень ч. 1 ст. 170, ч. 1 ст. 174 КПК України, правом оскаржити рішення слідчого судді про накладення арешту на майно наділені: підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна. Таким чином, представник власника або володільця майна правом оскарження ухвали про арешт майна не наділений. Апеляційна скарга подана представником ОСОБА_3 - адвокатом П, Д. В. З огляду на викладене, представник власника або володільця майна, у розумінні п. 10 ст. 393 КПК України, не є суб'єктом апеляційного оскарження ухвали слідчого судді, передбаченої п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України, а тому його апеляційна скарга підлягає поверненню на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, оскільки вона подана особою, що не має права подавати апеляційну скаргу».

Продовження статті див. у частині 2.

Автор статті: Адвокат АО «Гольдарб. Едвайс» Ксенія Гольдарб