Як змінюється судова практика у спорах з військовими органами

Юридична практика України в умовах тривалого воєнного стану зазнала фундаментальних трансформацій. Якщо у 2022–2023 роках судова практика у справах за участю військових органів лише торувала свій шлях крізь туман війни, то сьогодні ми бачимо зрілу, подекуди жорстку, але вкрай необхідну систему стримувань і противаг. Суди дедалі частіше змушені виконувати роль арбітра між державною машиною мобілізації та правами окремого громадянина, намагаючись не допустити перетворення закону на інструмент сліпого примусу.

Найбільш динамічний і водночас конфліктний сегмент спорів сьогодні розгортається навколо рішень Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). Аналіз судової статистики за останній рік демонструє вражаючу тенденцію: рівень успішного оскарження адміністративних постанов ТЦК у деяких регіонах сягнув позначки 75–80%.

Основний перелом стався завдяки цифровізації. Після повноцінного запуску додатку «Резерв+» та налагодження автоматичного обміну даними між реєстрами, суди сформували чітку позицію, яка знайшла відображення у практиці Касаційного адміністративного суду у складі ВС. Судді вказують: якщо держава вже володіє інформацією про особу в електронному реєстрі «Оберіг», накладення штрафу за нібито «неоновлення даних» у паперовому вигляді визнається протиправним.

Важливою тут є практика судів, де акцентовано увагу на тому, що обов’язок оновлення даних не може бути інструментом для безпідставного тиску, якщо громадянин продемонстрував сумлінну поведінку. Суди прямо зазначають, що особа не повинна нести відповідальність за неспроможність державних органів синхронізувати власні бази даних. Крім того, суди припинили «заплющувати очі» на процедурні порушення: відсутність належного повідомлення про розгляд справи або ігнорування документів про відстрочку сьогодні стають гарантованими підставами для скасування постанов.

Майнові спори залишаються найбільш масовим пластом справ. Тут тенденції демонструють стабільно високий рівень задоволення позовів, особливо у справах про перерахунок грошового забезпечення та соціальних виплат. У категорії справ щодо перерахунку військових пенсій із урахуванням актуального прожиткового мінімуму рівень успішності позовів тримається на позначці 85–90%.

Судова влада послідовно захищає принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, попри складну економічну ситуацію.

Дещо складнішою є ситуація з так званими «бойовими» виплатами (додатковою винагородою у 30, 50 чи 100 тисяч гривень). Тут рівень задоволення позовів коливається в межах 60–65%. Основна проблема полягає у складності доказування перебування в зоні бойових дій за відсутності належно оформлених журналів бойових дій. Проте суди дедалі частіше приймають як докази непрямі дані — записи у військових квитках, свідчення побративів та результати службових розслідувань. Це свідчить про відхід від надмірного формалізму на користь фактичної справедливості, що корелюється з висновками ВС про пріоритет змісту над формою у справах щодо соціального захисту військових.

Що стосується виплат одноразової грошової допомоги (ОГД), то тут суди стають на бік військового у 70% випадків, особливо коли йдеться про зміну формулювання у висновку ВЛК з «побутової травми» на «травму, пов’язану із захистом Батьківщини».

Найбільш емоційно та юридично складними залишаються справи щодо оскарження висновків військово-лікарських комісій (ВЛК). У 2025 році судова практика чітко розмежувала зони впливу: суд не може бути «супер-лікарем» і переглядати діагноз по суті, проте він зобов’язаний перевірити процедуру.

Верховний Суд чітко постановив, що судова перевірка висновку ВЛК не є втручанням у дискреційні повноваження комісії, якщо йдеться про порушення процедури огляду. Якщо ВЛК не провела обов’язкових аналізів або проігнорувала медичні документи з цивільних лікарень, таке рішення скасовується.

У питаннях звільнення з лав ЗСУ спостерігається тенденція до посилення захисту права на сім’ю. Коли командування відмовляє у звільненні за сімейними обставинами (наприклад, догляд за дитиною з інвалідністю), суди все частіше стають на бік військовослужбовця. Правова логіка тут непохитна: оперативна ситуація на фронті не може бути підставою для ігнорування прямої норми закону про право на звільнення.

Останні два роки позначилися стрімким зростанням кількості проваджень за статтями про самовільне залишення частини (СЗЧ). Однак судова система виробила унікальний механізм «повернення в стрій».

Завдяки законодавчим ініціативам 2024 року, суди активно застосовують процедуру звільнення від кримінальної відповідальності за перший випадок СЗЧ. Це змінило парадигму правосуддя: від каральної вона перейшла до прагматичної. Судді дедалі частіше враховують психологічний стан бійця, тривалість перебування на передовій та готовність продовжувати службу. Це реалізація принципу гуманізму, який є наріжним каменем європейського права.

Попри позитивні тенденції в залі суду, головним викликом залишається невиконання рішень. Військові частини часто посилаються на відсутність бюджетних асигнувань. У цьому контексті важливою є практика ЄСПЛ (справа «Бурмич та інші проти України»), яка нагадує: держава не може посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання остаточного судового рішення.

Крім того, адміністративні суди працюють у режимі критичного перевантаження. Середній термін розгляду «військової» справи сьогодні становить від 6 до 10 місяців, що в умовах війни часто робить судове рішення «запізненим».

Судові спори з військовими органами сьогодні — це не лише про гроші чи відстрочки. Це про довіру до державних інституцій. Кожне рішення суду, яке відновлює справедливість щодо бійця, важить більше, ніж сотні патріотичних гасел.

Тенденції останніх років показують, що українська Феміда вчиться бути гнучкою, але залишається принциповою. Для практикуючого юриста цей період — час «юридичної ювелірності», де кожен прецедент Верховного Суду стає потужною зброєю у захисті прав людини. Ми будуємо нове військове право в режимі реального часу, і саме судова практика сьогодні є тим фундаментом, на якому стоятиме законність у повоєнній Україні.

Про авторку: Ірина Цибко (Козуненко)— адвокатка, юристка практики сімейного та військового права

RELIANCE, членкиня Миколаївської обласної організації Союзу юристів України, членкиня Асоціації правників України.

Джерело: Юридична газета