Поки що єдина позиція ВСУ, яка досліджує договір довічного утримання, зокрема зобов’язує суди завжди встановлювати в чиїх інтересах такий договір укладався і чи виконувався він (ВСУ від 13 квітня 2016р. у справі № 6-2891цс15)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі № 6-2891цс15: Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У статті 746 ЦК України визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач.

Крім того, у відповідності до частини другої статті 746 ЦК України якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним.

Таким чином, законодавець у ЦК України закріпив, що спільна сумісна власність за договором довічного утримання (догляду) виникає у випадку наявності кількох набувачів за цим договором та їхнім солідарним виконанням обов’язку за вказаним договором перед відчужувачем.

У статті 749 ЦК України закріплено обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду). Так, зокрема, у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша статті 749 ЦК України).

Одночасно відповідно до частини першої статті 22 КпШС України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У відповідності до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Системний аналіз вищезазначених норм цивільного та сімейного законодавства у своїй сукупності зумовлює висновок, що визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладено саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем.

Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема

Аналізуйте судовий акт: Суд надав особі додатковий строк для подачі нотаріусу заяви про відмову від прийняття спадщини, застосувавши аналогію закону (Богунський районний суд міста Житомира, суддя Зосименко О. М.)

Спадкоємець вважається таким, що проживав разом із спадкодавцем і прийняв спадщину, навіть, якщо перебував у тривалому відрядженні, з якого повернувся після закінчення строку для прийняття спадщини (ВССУ від 2 листопада 2016р., № 716/309/14-ц)

Спадкоємець має право вимагати визнання за ним права власності на неприватизовану квартиру, тільки якщо спадкодавець при житті висловив волю на приватизацію цієї квартири (Постанова ВРУ у справі № 6-121цс13 від 11 грудня 2013р.)

Користуйтесь консультацією: Спадок. Найнеобхідніше, що потрібно знати

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Позивач зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина, яку він прийняв в установленому законом порядку, проте йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності в порядку спадкування на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у зв’язку з тим, що ця квартира була набута дружиною ОСОБА_3 – ОСОБА_4 за договором довічного утримання, яка за життя склала заповіт на користь ОСОБА_2.

Посилаючись на незаконність такої відмови, оскільки спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4, і його батьку належала 1/2 частини вказаної квартири, ОСОБА_1 просив позов задовольнити й визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на вказану частину квартири.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 16 жовтня 2014 року позов задоволив; визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 11 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 вересня 2015 року рішення суду апеляційної інстанції скасувала, а рішення суду першої інстанції залишила в силі.

У заяві ОСОБА_2 порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду апеляційного інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України): неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України), статті 425 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР), статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 60 СК України.

Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви ОСОБА_2 посилається на ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від:

3 червня 2009 року у справі за позовом про поділ майна подружжя, визнання права власності, зобов’язання укласти договір про участь у витратах на утримання квартири та прибудинкової території;

16 вересня 2009 року у справі за позовом про визнання правочину недійсним.

Крім того, на обґрунтування своїх вимог заявник посилається також на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

18 грудня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування його державної реєстрації;

19 серпня 2015 року у справі за позовом про поділ майна подружжя та зустрічним позовом про визнання права власності на квартиру.

Надано також постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі за позовом про визнання права особистої власності, за зустрічним позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за позовом про стягнення боргу за договором позики.

Так, ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2009 року та колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, надані заявником для порівняння, якими суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд, не містять правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказують на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року та постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року суди не розглядали цивільних правовідносин, пов’язаних з договором довічного утримання (догляду).

В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2009 року зазначено, що задовольняючи частково позов, апеляційний суд виходив з того, що отримане за договором довічного утримання майно не відноситься до роздільного майна подружжя, тому спірна квартира є об’єктом спільної сумісної власності сторін. Проте з такими висновками суд касаційної інстанції не погодився і скасував рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив з того, що договір довічного утримання не є безоплатним, оскільки за умовами такого договору набувач майна зобов’язується здійснювати довічне утримання відчужувача майна. Оскільки всі витрати за договором довічного утримання здійснюються за рахунок спільних доходів подружжя, то нерухоме майно, придбане на підставі договору, є їхньою спільною власністю.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні суду касаційної інстанції від 3 червня 2009 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що ОСОБА_4 з вересня 1989 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3.

25 січня 2000 року між ОСОБА_5 (матір’ю ОСОБА_4) та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання, згідно з яким ОСОБА_5 передала ОСОБА_4 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 за умови, що остання буде надавати їй матеріальне забезпечення в розмірі 200 грн щомісяця й у вигляді послуг догляду, харчування, необхідної допомоги та довічного безкоштовного проживання у переданій квартирі.

12 січня 2004 року Бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності на вищевказану квартиру на ім’я ОСОБА_4.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4. Відповідно до заповіту, складеного 21 червня 2010 року, ОСОБА_4 все своє майно (у т.ч. і спірну квартиру) заповіла ОСОБА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3.

29 жовтня 2010 року ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька.

Позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на 1/2 частину зазначеної квартири у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на вказану квартиру на ім’я померлого ОСОБА_3.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Суд першої інстанції у своєму рішенні, яке було залишене в силі судом касаційної інстанції, керуючись нормами сімейного законодавства, зазначив, що внаслідок укладення зазначеного вище договору довічного утримання та реєстрації права власності на спірну квартиру на ім’я ОСОБА_4 батько позивача ОСОБА_3 став співвласником цієї квартири в рівних частках зі своєю дружиною, а саме по 1/2 частині кожному.

Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, встановив, що укладення договору довічного утримання, його реєстрація в бюро технічної інвентаризації свідчать лише про те, що ОСОБА_4 як набувач, виконуючи умови договору довічного утримання від 25 січня 2000 року, набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 відповідно до положень діючого на той час цивільного, а не сімейного законодавства.

За змістом статті 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді
житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Відповідно до пунктів 4 та 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У статті 746 ЦК України визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 746 ЦК України якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним.

Отже, законодавець у ЦК України закріпив, що спільна сумісна власність за договором довічного утримання (догляду) виникає у випадку наявності кількох набувачів за цим договором та їхнього солідарного виконання обов’язку за вказаним договором перед відчужувачем.

У статті 749 ЦК України закріплено обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду). У такому договорі можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша цієї статті).

Одночасно відповідно до частини першої статті 22 КпШС України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем.

Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, застосовуючи до спірних правовідносин норми сімейного або цивільного законодавства, не з’ясували при цьому в чиїх інтересах укладався договір довічного утримання (догляду), чи солідарно подружжя виконувало обов’язки за цим договором, що має істотне значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.