Рішення, прийняті КДК прокурорів, можуть бути оскаржені лише прокурором стосовно якого прийнято рішення про відкриття такого провадження або якого притягнуто до відповідальності (ВС/ВП № 9901/153/2851 від 14.03.2018)

Фабула судового акту: Чинним кримінальним процесуальним законодавством, а саме п. 17 ч. 1 ст. 7, ст. 24, ст.ст. 303-307 КПК України визначено окремий порядок оскарження бездіяльності прокурорів-процесуальних керівників.

Але ж при цьому для прокурора, як самостійної процесуальної фігури, можливість притягнення до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинно бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом.

В даній справі громадянином до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів направлено скаргу в якій ставилося питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності слідчого прокуратури обласного рівня.

Розглядаючи вказану скаргу КДКП не побачила в діях працівника прокуратури ознак дисциплінарного проступку та відмовила у відкритті дисциплінарного провадження у тому числі і через те, що до скарги не додано будь-яких рішень, винесення яких може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Не погоджуючись з таким рішенням останнє було оскаржено громадянином до Верховного Суду як до суду першої інстанції.

КАС/ВС відмовив у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України у зв’язку із тим, що такий позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

При цьому Касаційний адміністративний суд у своїй ухвалі вказав, що оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом України «Про прокуратуру» порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені за цим Законом правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

Зазначену ухвалу було оскаржено в апеляційному порядку до Великої палати з підстав того, що під час прийняття оскаржуваної ухвали суд керувався тим, що оскаржуване ним у позовній заяві рішення Комісії є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки для того суб'єкта, якому його адресовано, і не створює для позивача жодних правових наслідків та не породжує для нього юридичних прав та/чи обов'язків. У зв'язку із цим суд зробив неправильний, на думку скаржника, висновок про те, що він не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом України «Про прокуратуру», та не наділений правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття, оскільки суд порушив гарантоване йому пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на доступ до суду.

Згідно частини першої статті 45 Закону України «Про прокуратуру» дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Комісією дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку. Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК). Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

Водночас процедура розгляду дисциплінарної скарги відповідно до Закону «Про прокуратуру» передбачає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) прийняття рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора; 5) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 6) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення.

При цьому відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону України «Про прокуратуру» член Комісії своїм вмотивованим рішенням відмовляє у відкритті дисциплінарного провадження, якщо дисциплінарна скарга не містить конкретних відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

За нормами частини першої статті 50 Закону «Про прокуратуру» прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення.

Отже з наведеного вище вбачається, що оскарженню, зокрема у судовому порядку, підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом «Про прокуратуру» не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за цим Законом не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття, оскільки право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте чи прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

Відсутність права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.

Аналізуйте судовий акт: ВП/ВС: Питання притягнення держслужбовців до дисциплінарної відповідальності відносяться до адміністративного судочинства (№ 686/13410/16-ц від 06.02.2018)

Чиновнику достаточно материться и подчёркивать без повода, что я начальник, тогда его увольнение за нарушение присяги считается законным и без служебного расследования (ВСУ від 14 березня 2017р. у справі № 21-3968а16)

Оцінка судом рішення атестаційної комісії про невідповідність поліцейського займаній посаді не є втручанням в реалізацію дискреційних повноважень колегіального органу( ВАСУ, №826/2010/16, від 3 березня 2017р.)

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2018 року

м. Київ

Справа N 9901/153/2851
Провадження N 11-69заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В.С.,
судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (суддя Стрелець Т.Г.) від 9 січня 2018 року в адміністративній справі за його позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісія) про визнання незаконним та скасування рішення,

УСТАНОВИЛА:

У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Комісії, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення цього органу від 20 жовтня 2017 року про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 9 січня 2018 року відмовив у відкритті провадження за пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовим висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним у спірній ухвалі, оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII) порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені за цим Законом правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

Не погодившись із зазначеною ухвалою з підстави порушення судом норм процесуального права, у січні 2018 року ОСОБА_3 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати цю ухвалу, а справу направити для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_3 вказує, що під час прийняття оскаржуваної ухвали суд керувався тим, що оскаржуване ним у позовній заяві рішення Комісії є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки для того суб'єкта, якому його адресовано, і не створює для позивача жодних правових наслідків та не породжує для нього юридичних прав та/чи обов'язків. У зв'язку із цим суд зробив неправильний, на думку скаржника, висновок про те, що він не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом N 1697-VII, та не наділений правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Крім того, ОСОБА_3 вважає, що оскаржуваною ухвалою суд порушив гарантоване йому пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (набрала чинності 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція), право на доступ до суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року та призначено адміністративну справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставини кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами".

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За змістом частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення до Комісії, подавши скаргу щодо дій старшого слідчого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4, який, на його думку, вчинив дисциплінарний проступок.

Порядок та підстави здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурора врегульовано Законом N 1697-VII.

Відповідно до статті 44 цього Закону дисциплінарне провадження здійснюється Комісією.

Згідно із частиною першою статті 45 Закону N 1697-VII дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Комісією дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку. Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК). Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

Частиною другою статті 45 Закону N 1697-VII встановлено, що право на звернення до Комісії з дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Комісія розміщує на своєму веб-сайті рекомендований зразок дисциплінарної скарги.

Процедура розгляду дисциплінарної скарги відповідно до Закону N 1697-VII передбачає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) прийняття рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора; 5) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 6) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення.

Цим Законом визначено також і правові підстави для відкриття або відмови у відкритті дисциплінарного провадження.

Так, відповідно до частини першої статті 46 Закону N 1697-VII секретаріат Комісії у день надходження дисциплінарної скарги реєструє її та за допомогою автоматизованої системи визначає члена Комісії для вирішення питання щодо відкриття дисциплінарного провадження.

Підстави для відмови у відкритті дисциплінарного провадження передбачено у частині другій статті 46 цього Закону.

Так, відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті член Комісії своїм вмотивованим рішенням відмовляє у відкритті дисциплінарного провадження, якщо дисциплінарна скарга не містить конкретних відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Комісії від 20 жовтня 2017 року N 697дс-17 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження щодо старшого слідчого слідчого відділу управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури Вінницької області ОСОБА_4 на підставі пункту 1 частини другої статті 46 Закону N 1697-VII, оскільки скаржник не надав жодних рішень, прийнятих за результатами оскарження рішень, дій чи бездіяльності ОСОБА_4, які б містили факти порушення ними прав осіб або вимог закону.

Відповідно до пункту 107 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року (далі - Положення), рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження повинне бути вмотивованим та протягом трьох днів з моменту прийняття надісланим заявникові.

Копія рішення члена Комісії про відкриття дисциплінарного провадження надсилається прокурору, щодо якого його відкрито, та особі, за зверненням якої відкрито провадження, протягом трьох днів.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону N 1697-VII прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення. Норми такого ж змісту наведено в пункті 148 Положення.

З наведеного вище правового регулювання вбачається, що оскарженню, зокрема у судовому порядку, підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII і Положенням порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за цим Законом не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").

Більше того, стаття 6 Конвенції застосовується у дисциплінарних провадженнях, проте у випадку притягнення особи до такої відповідальності [як приклад, рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії" (заяви N 6878/75; 7238/75)].

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте чи прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

При виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства [пункт 24 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя (далі - Рекомендація Rec (2000) 19), ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 року].

Тут текстом Рекомендації Rec (2000) 19 підкреслюються дві істотні вимоги: поважати права окремої особи і прагнути ефективності, за яку прокурор частково несе відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 24 Рекомендації Rec (2000) 19].

Стосовно такої відповідальності Рекомендація Rec (2000) 19, зокрема, передбачає, що держава повинна вжити заходів, щоб дисциплінарне судочинство проти прокурорів регулювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду (підпункт "ґ" пункту 5).

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за підпунктом "ґ" пункту 5 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що стосовно дисциплінарних рішень прокурори повинні мати можливість передачі їх для перегляду незалежним і неупередженим органом. Проте ця можливість не запобігає вимогам попереднього адміністративного або ієрархічного перегляду.

Тобто, прокурори, якщо їх було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мають право оскарження відповідних рішень безпосередньо до суду чи, якщо це передбачено законом, попередньо до адміністративного органу або до прокурора вищого рівня.

Закону N 1697-VII надав право оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорам як суб'єктам, прав та інтересів яких безпосередньо стосуються такі рішення (стаття 50).

Конституцією України встановлено, що відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення, зокрема, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів (частина десята статті 131).

Так, держава гарантує контроль за належним виконанням суддями та прокурорами своїх професійних обов'язків шляхом створення єдиного органу - Вищої ради правосуддя, який приймає рішення за наслідком розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів та прокурорів.

У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності (пункт 11).

Роз'яснюючи зміст цього пункту Рекомендації Rec (2000) 19, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно, таке положення повинно бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що у системі, в якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність. [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 11 Рекомендації Rec (2000) 19].

Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинно бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом.

Стосовно права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, то відсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.

Особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження (частина десята статті 78 Закону N 1697-VII).

Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов'язків КПК передбачає порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (пункт 17 частини першої статті 7, статті 24 303-307 КПК), а у випадку невиконання чинного рішення останнього передбачена кримінальна відповідальність (стаття 383 Кримінального кодексу України). Вказане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec (2000) 19, а також Рекомендації N R (85) 11 Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року (далі - Рекомендація N R (85) 11), оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов'язків.

Так, згідно з пунктом 7 Рекомендації N R (85) 11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про невідкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. Чинний КПК передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора.

Відповідно до пунктів 33 і 34 Рекомендації Rec (2000) 19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме, жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову у порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи.

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за пунктом 34 Рекомендації Rec (2000) 19 Комітет Міністрів вказав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у ряді достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про непереслідування в кримінальному порядку, призведе до перешкод у роботі прокуратури і до збільшення апеляцій, поданих як тактика перешкод.

З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та органом державної влади (прокуратурою) у зв'язку з досудовим розслідуванням злочину, стверджувані заявником порушення Комісією його суб'єктивних прав унаслідок відмови у відкритті дисциплінарного провадження і незастосування до посадової особи - старшого слідчого прокуратури Вінницької області заходів дисциплінарного впливу не можна вважати обґрунтованими і такими, що дійсно порушують його індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси як потерпілого у кримінальному провадженні. ОСОБА_3 має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК, і таким своїм правом він, судячи зі змісту позову, скористався.

Обраний позивачем спосіб захисту, як-от оскарження рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно слідчого, який, на думку позивача, порушив вимоги КПК, жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування і не відновить/не захистить його прав як потерпілого. Крім того, саме рішення Комісії за результатами розгляду дисциплінарної скарги, хоч його і прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою заявника, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а з огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус Комісії у цих правовідносинах рішення цього органу й не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника.

Щодо висновків суду першої інстанції, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття "спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити у світлі частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої інстанції правильно не зазначив суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи.

З огляду на зміст та юридичну природу обставин, зазначених у позовній заяві, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваній ухвалі від 9 січня 2018 року дійшов правильного висновку про те, що цю адміністративну справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доводами скаржника не спростовані.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241-243 250 266 292 311 315 316 321 322 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанову складено і підписано 21 березня 2018 року.

Судді