Об’єкт нерухомості, придбаний за договором інвестування в будівництво в період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу є об'єктом спільної сумісної власності подружжя (ВС/КЦС,справа № 759/13140/14-ц, 18.09.18)

Фабула судового акта: Ухвалюючи рішення про задоволення позову про поділ спільного сумісного майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою (відповідним судовим рішення факт проживання однією без реєстрації шлюбу встановлено раніше) суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірне нежитлове приміщення придбане за договором інвестування в будівництво в період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу, дійшов висновку про те, що воно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу з врахуванням вимог, передбачених частиною третьою статті 70 СК України, оскільки у період проживання однією сім'єю сторони у справі сплатили більшу частину вартості приміщення, а саме 729 750 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями, а також довідкою банку про рух коштів. Решту коштів у розмірі 10 242 грн 98 коп. відповідачем було сплачено після припинення спільного проживання сторін.

При цьому на рішення суду не вплинули ті обставини, що зазначений договір укладався відповідачем, а право власності на спірне нежитлове приміщення було зареєстровано за ним же і після припинення спільного проживання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначене судове рішення залишив без змін, виходячи з наступного.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, і один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Заперечуючи факт придбання спірного майна за спільні кошти, відповідач не довела факт придбання його за особисті кошти.

Також неспроможними визнані судом доводи відповідача щодо укладення договору інвестування в будівництво не в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, оскільки контракт укладений 10 травня 2007 року, а рішенням районного суду від 09 листопада 2011 року встановлено факт проживання сторін однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 04 травня 2005 року по 01 грудня 2009 року.

Аналізуйте судовий акт: Між подружжям поділяється навпіл як і сумісна власність придбана на позичені кошти, так і боргові зобов’язання повернути ці кошти кредитору (ВСУ від 14 вересня 2016р. у справі № 6-539цс16)

У випадку коли встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження спільного майна проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби, таке майно враховується при поділі. (ВС/КЦС, справа № 726/2165/15-ц, 21.03.18)

Верховний Суд мимохідь ламає доктрину сімейного права щодо рівності часток спільного майна подружжя (постанова у справі № 711/5108/17 від 18.06.2018). Судові вердикти залишаються незрозумілими з питань вибору пріоритетів захисту прав та інтересів

Щоб уникнути презумпції спільності права власності на майно подружжя ФОП повинен довести у суді, що спірне майно, яке використовується у господарській діяльності було придбане за особисті кошти (ВССУ, № 361/8273/16-ц, від 01.11.2017р.)

Оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до спільної сумісної власності подружжя (№ 6-2921цс17 від 15.11.2017р.)

Постанова

Іменем України

18 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 759/13140/14-ц

провадження № 61-24055св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Ратнікової В. М., Гаращенка Д. Р.

ВСТАНОВИВ :

У липні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, посилаючись на те, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 серпня 2011 року встановлено факт його проживання з ОСОБА_5 однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 04 травня 2005 року по 01 грудня 2009 року та поділено частину спільного майна. Разом з тим частина майна залишилась неподіленою. Під час проживання однією сім'єю з відповідачем ними було укладено інвестиційний договір від 10 травня 2007 року, спрямований на придбання нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літера «А») у місті Києві, на виконання умов якого сторонами було повністю сплачено його вартість, проте право власності було зареєстроване за ОСОБА_5 вже після припинення спільного проживання. Крім того, у період їх спільного проживання, а саме 10 липня 2007 року було створене та зареєстроване Товариство з обмеженою відповідальністю «КП Ремонтник» (далі - ТОВ «КП Ремонтник»), 100 % статутного капіталу якого належить ОСОБА_5 З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частину вищевказаного нежитлового приміщення та на 50/100 частки у статутному капіталі ТОВ «КП Ремонтник», право власності на інші 1/2 частини вказаного нежитлового приміщення та на 50/100 частки у статутному капіталі ТОВ «КП Ремонтник» визнати за ОСОБА_5

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року складі судді Кривов'яза А. П. у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірне приміщення не підлягає поділу, оскільки ОСОБА_5 було зареєстровано право власності на нього 30 вересня 2013 року, тобто вже після припинення спільного проживання з ОСОБА_4 ТОВ «КП Ремонтник» було створене ще до початку спільного проживання сторін, а саме у 1994 році, а за час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах його статутний капітал не збільшився.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 03 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_4 у поділі нежитлових приміщень скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. У порядку поділу спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім'єю, визнано право власності на 493/1000 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літера «А») у місті Києві загальною площею 74 кв. м за ОСОБА_4 В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2016 року касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 - задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 лютого 2016 року в частині поділу нежитлового приміщення скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи у вказаній частині рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд у порушення вимог статей 212-214 316 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004), визнаючи грошові кошти у сумі 729 750 грн спільними коштами сторін у справі, дійшов такого висновку з порушенням норм матеріального права, оскільки для правильного застосування статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та визнання майна спільною сумісною власністю подружжя суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні кошти або спільна праця подружжя.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 20 жовтня 2016 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ нежитлових приміщень скасовано та ухвалено нове рішення такого змісту. Позов задоволено частково. В порядку поділу спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_5, визнано за ОСОБА_4 право власності на 493/1000 частини нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літері «А») загальною площею 74 кв.м.; визнано за ОСОБА_5 право власності на 507/1000 частини нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літері «А») загальною площею 74 кв.м.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що сплачені сторонами кошти на виконання зобов'язань за інвестиційним договором від 10 травня 2007 року № НИ 0561 в розмірі 729 750 грн. є спільними сумісними коштами сторін у справі, а сплачені ОСОБА_5 після припинення спільного проживання з позивачем кошти в розмірі 10 242,98 грн є особистими коштами відповідача, відтак в порядку поділу спільного майна кошти, що були сплачені за спірні нежитлові приміщення в розмірі 364 874 грн, належать позивачу, а кошти в розмірі 375 117,98 грн належать відповідачу.

У травні 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 жовтня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Крім того, просила скасувати реєстрацію права власності на майно, яке виділене позивачу.

Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована тим, що в рішенні апеляційного суду помилково зазначено, що інвестиційний контракт № НИ-0561 від 10 травня 2007 року укладено нею в інтересах сім'ї, оскільки доказів на підтвердження зазначених обставин матеріали справи не містять. Вказуючи на те, що спірне майно було придбане за її особисті кошти, вона посилалася на договори купівлі-продажу від 07 червня 2003 року, 18 липня 2005 року та 01 серпня 2005 року, однак апеляційний суд дав оцінку лише двом з цих договорів. Інвестиційний договір укладений у той час, коли сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі. При цьому, якщо б позивач приймав участь у сплаті коштів за вказаним договором, він був би стороною цього договору. Станом на момент внесення коштів за інвестиційним договором кошти від продажу спільного нерухомого майна знаходилися на рахунку позивача, однак суд не з'ясував цієї обставини, не зробивши відповідний запит до банківської установи, тобто не виконав вказівки суду вищої інстанції щодо з'ясування джерела набуття коштів. Суд розподілив частки спільного майна без врахування додаткової угоди від 14 лютого 2007 року, відповідно до якої була змінена загальна площа спірного майна, та повернутої суми у зв'язку із зменшенням цього майна. Крім того, суд не взяв до уваги того, що відповідно до договору про внесення змін та доповнень № 2 до попереднього договору від 19 травня 2012 року сторони погодили той факт, що вони не мають жодних претензій майнового та фінансового характеру одна до одної та в подальшому не будуть мати.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

08 травня 2018 року справу № 759/13140/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзив на касаційну скаргу не надходив.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин першої, третьої статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Статтею 69 СК України передбачено право подружжя на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 листопада 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 листопада 2011 року, позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ спільного сумісного майна задоволено. Встановлено факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 04 травня 2005 року по 01 грудня 2009 року. В порядку поділу спільного сумісного майна визнано право власності за ОСОБА_4 на 41/100 частину нежитлового приміщення, розташованого у АДРЕСА_1, вартістю 3 772 000 грн, за ОСОБА_5 - на 41/100 частину цього нежитлового приміщення.

Під час проживання однією сім'єю відповідач уклала інвестиційний контракт № НИ 0561 (про інвестування у нежитлове будівництво) від 10 травня 2007 року, спрямований на придбання нерухомо майна, а саме нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 в літері «А». ОСОБА_5 виступила стороною даного договору як інвестор.

Відповідно до пункту 2.3.7 інвестиційного контракту забудовник зобов'язаний був закінчити будівництво та ввести об'єкт будівництва в експлуатацію 30 вересня 2009 року, проте взяті на себе зобов'язання не виконав та у встановлений термін об'єкт в експлуатацію не ввів.

Відповідно до Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності відповідач ОСОБА_5 набула права власності на спірне нежитлове приміщення 30 вересня 2013 року.

Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що сплачені сторонами кошти на виконання зобов'язань за інвестиційним договором від 10 травня 2007 року № НИ 0561 в розмірі 729 750 грн є спільними сумісними коштами сторін у справі, а сплачені ОСОБА_5 після припинення спільного проживання з позивачем кошти в розмірі 10 242,98 грн є особистими коштами відповідача.

Згідно зі статтею 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Як роз'яснено у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів (стаття 212 ЦПК України 2004), встановивши, що спірне нежитлове приміщення придбане за договором інвестування в будівництво в період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що воно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу з врахуванням вимог, передбачених частиною третьою статті 70 СК України, оскільки у період проживання однією сім'єю сторони у справі сплатили більшу частину вартості приміщення, а саме 729 750 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями від 10 травня та 17 липня 2007 року, а також довідкою банку про рух коштів від 17 червня 2015 року. Решту коштів у розмірі 10 242 грн 98 коп. ОСОБА_5 було сплачено після припинення спільного проживання сторін. Таким чином, доводи касаційної скарги щодо неврахування зазначених обставин та неправильного визначення часток у спільному майні не знайшли свого підтвердження.

Аргументи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду щодо укладення ОСОБА_5 інвестиційного контракту № НИ 0561 від 10 травня 2007 року в інтересах сім'ї є безпідставними з огляду на таке.

Конструкція норми вищенаведеної статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Заперечуючи факт придбання спірного майна за спільні кошти, відповідач не довела факт придбання його за її особисті кошти. Тому апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про укладення інвестиційного контракту в інтересах сім'ї.

Також неспроможними є доводи заявника щодо укладення інвестиційного контракту не в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, оскільки контракт укладений 10 травня 2007 року, а рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 09 листопада 2011 року встановлено факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 04 травня 2005 року по 01 грудня 2009 року.

Посилання відповідача на те, що апеляційний суд дав оцінку лише двом з трьох договорів, є необґрунтованими, оскільки договір від 18 липня 2005 року є попереднім договором, на підставі якого укладено договір купівлі-продажу від 01 серпня 2005 року, якому разом з договором купівлі-продажу від 07 червня 2003 року судом була дана належна оцінка.

Доводи про те, що суд не зробив запит до банківської установи щодо наявності коштів на рахунку, тобто не виконав вказівки суду вищої інстанції щодо з'ясування джерела набуття коштів, є безпідставними, оскільки такого клопотання сторони під час нового розгляду в суді апеляційної інстанції не заявляли, а з врахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу у суду були відсутні підстави для збирання доказів з власної ініціативи.

Посилання у скарзі на те, що відповідно до договору про внесення змін та доповнень № 2 до попереднього договору від 19 травня 2012 року позивач та відповідач не мають жодних можливих претензій майнового і фінансового характеру одне до одного та в подальшому не будуть мати, на правильність ухваленого рішення не впливає, оскільки наявність такого договору не позбавляє позивача на судовий захист, в тому числі й на звернення до суду з цим позовом.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень Верховного Суду. Судом апеляційної інстанцій дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов