Для обчислення суми заробітку, що підлягає виплаті працівникові за час вимушеного прогулу, за основу беруться не календарні, а РОБОЧІ ДНІ (ВС/КЦС,справа № 569/10189/16-ц, 31.10.18)

Фабула судового акта: В цій справі рішення суду першої інстанції за позовом про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення позивача на роботі мотивовано наявністю вини відповідача у затримці виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, починаючи з 24 червня до 11 липня 2016 року включно, оскільки лише 12 липня 2016 року її було допущено до роботи і розпочалося нарахування заробітної плати. Стягнуто з відповідача 1 656,31 грн.

Рішенням же апеляційного суду позов задоволено частково, стягнено з відповідача середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 24 червня по 11 липня 2016 року в сумі 974,30 грн без врахування обов'язкових платежів. Таке рішення мотивоване тим, що місцевий суд правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував до них відповідні правові норми, однак припустився помилки при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, взявши за основу не робочі дні, а календарні.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду погодився саме з рішенням суду апеляційної інстанції, зазначивши, зокрема, що середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 .

Відповідно до пункту 5 розділу ІV вказаного Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Ст. 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття «затримка» як «зволікання», затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов'язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Доречно нагадати, що цієї теми стосуються також правові висновки, викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, та - від 14 вересня 2016 року у справі № 523/18850/14-ц.

Аналізуйте судовий акт: Не застосовується одночасне (подвійне) стягнення з роботодавця середнього заробітку і за ст. 117 КЗпПУ, і за ст. 235 КЗпПУ у випадку порушення прав звільненого працівника – обираємо щось одне (ВСУ від 18 січня 2017р. у справі № 6-2912цс16)

Суди стягнули з розпорядника бюджетних коштів на користь підприємства кошти, компенсуючи в такий спосіб витрати на виплату середнього заробітку призваним на військову службу працівникам (справа № 908/320/17, 04.12.17)

Зменшення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу не передбачено Законом (ВСУ від 25 травня 2016р. у справі 6-511цс16)

При визначенні суми стягнутого середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди суд у резолютивній частині рішення ПОВИНЕН вказувати таку суму без утримання податків та обов'язкових зборів (ВС/КЦС № 359/10023/16-ц від 18.07.2018)

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 569/10189/16-ц

провадження № 61-14433св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Рівненський державний гуманітарний університет,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Гордійчук С. О., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Рівненського державного гуманітарного університету (далі - РДГУ, Університет), про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року, в справі за її позовом до РДГУ про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди позов задоволено, поновлено її на роботі в Університеті на посаді чергової гуртожитку з 15 липня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допущено до негайного виконання. При проголошенні вказаного рішення був присутній представник відповідача, якому було достовірно відомо про поновлення її на роботі та про необхідність негайного виконання рішення суду. Вона з'явилася на своє робоче місце, звернулася до відповідача, однак до роботи її допущено не було та рекомендовано звернутися до виконавчої служби. До роботи вона приступила лише 12 липня 2016 року, а тому Університет зобов'язаний оплатити їй вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі. Враховуючи викладене, ОСОБА_1просила стягнути з РДГУ на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 червня по 11 липня 2016 року в сумі 1 656, 31 грн.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2016 рокуу складі судді Першко О. О. позов задоволено. Стягнено з РДГУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі за період з 24 червня по 11 липня 2016 року в сумі 1 656,31 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю вини відповідача у затримці виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, починаючи з 24 червня до 11 липня 2016 року включно, оскільки лише 12 липня 2016 року її було допущено до роботи і розпочалося нарахування заробітної плати.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 31 січня 2017 року апеляційну скаргу РДГУ задоволено частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2016 року в частині стягнення з РДГУ на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час невиконання рішення суду скасовано. Позов у цій частині задоволено частково. Стягнено з РДГУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 24 червня по 11 липня 2016 року в сумі 974,30 грн без врахування обов'язкових платежів. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував до них відповідні правові норми, однак припустився помилки при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, взявши за основу не робочі дні, а календарні.

У лютому 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2016 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована помилковістю розрахунків середнього заробітку, які проведені апеляційним судом, оскільки ним не враховано, що вона має не 5-ти денний робочий тиждень, а подобову роботу. Суд безпідставно виходив з того, що її допущено до роботи з 09 липня 2016 року, так як в судовому засіданні встановлено, що це відбулося лише 12 липня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року відкрито провадження у цій справі.

РДГУ подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, а рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що ОСОБА_1 належала до тієї категорії працівників, які працювали за графіком чергувань, зазвичай це приблизно 10 чергувань протягом місяця, а не підряд. Наказ про її поновлення на роботі прийнятий 08 липня 2016 року, що припадало на п'ятницю, їй визначили чергування 12 липня 2016 року згідно з графіком чергувань, при цьому заробітна плата їй нараховувалася з 09 липня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

01 березня 2018 року справу № 569/10189/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала на посаді чергової гуртожитку РДГУ.

Наказом від 15 липня 2015 року № 124-п ОСОБА_1 була звільнена з роботи за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї посадовою інструкцією та правилами внутрішнього трудового розпорядку на підставі пункту 3статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року, ОСОБА_1 поновлено на роботі в РДГУ на посаді чергової гуртожитку з 15 липня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі та виплати заробітної плати за один місяць допущено до негайного виконання.

На виконання зазначеного рішення 24 червня 2016 року було видано виконавчий лист про поновлення ОСОБА_1 на роботі, який 29 червня 2016 року був пред'явлений до виконання у Рівненський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області.

Постановою державного виконавця Рівненського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Якимець О. В. від 04 липня 2016 року відкрито виконавче провадження та зобов'язано боржника негайно виконати рішення суду.

Вказану постанову РДГУ отримав 06 липня 2016 року та наказом від 07 липня 2016 року №136-04-01 поновив ОСОБА_1 на роботі на посаді чергової гуртожитку № 5 РДГУ.

Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку відмовою відповідача 24 червня 2016 року допустити позивача до роботи.

З довідки РДГУ від 16 листопада 2015 року № 699 про доходи працівника встановлено, що заробітна плата ОСОБА_1 за травень-червень 2015 року становила 2 051,84 грн та 1 650,45 грн відповідно, що в сумі складає 3 702,29 грн. Середньоденна заробітна плата при цьому становила 97,43 грн ( 3 702,29 грн/38 робочих дні).

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року № 10846/0/14-15/13 «Про розрахунок робочого часу на 2016 рік» загальна кількість робочих днів у червні місяці становила 20 робочих днів, а у липні - 21 робочий день.

В періоді, за який ОСОБА_1 просила стягнути середній заробіток, кількість робочих днів становила 10 і включала в себе 4 робочих дні у червні 2016 року (24, 27, 29, 30 числа місяця) та 6 робочих днів у липні 2016 року (01, 04, 05, 06, 07, 08 числа місяця).

Згідно з частинами першою, п'ятою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими для виконання на всій території України.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником наказу про це, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків (пункт 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

Аналіз зазначених правових норм, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 14 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року).

Згідно з частиною першою статті 76 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час поновлення позивача на роботі) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно. Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника, після чого державний виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Статтею 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття «затримка» як «зволікання», затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов'язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Такий правовий висновок сформульований у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають врахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 523/18850/14-ц.

Отже, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Встановивши вказані обставини та правильно застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність вини РДГУ у затримці виконання рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі, у зв'язку з чим її вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є законною та обґрунтованою.

При цьому, ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд правильно виходив з того, що при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі необхідно брати до уваги робочі дні, а не календарні.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 30 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Статтею 58 КЗпП України передбачено, що при змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень в години, визначені графіками змінності.

Згідно зі статтею 61 КЗпП України на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (роботи) не може бути додержана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації запровадження підсумованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин (статті 50 і 51 КЗпП України, якими врегульовані норми тривалості робочого часу).

Такі ж роз'яснення містяться у пунктах 1-3 Методичних рекомендацій щодо застосування підсумованого обліку робочого часу, затверджених наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19 квітня 2006 року № 138 (далі - Методичні рекомендації).

У пункті 12 Методичних рекомендацій зазначено, що підсумований облік робочого часу кожного працівника здійснюється за табелем виходів на роботу та затвердженим графіком роботи (змінності) за обліковий період. Облік робочого часу по кожному працівнику має провадитись наростаючим підсумком з початку встановленого облікового періоду. Норма робочого часу за обліковий період визначається за календарем з розрахунку шестиденного робочого тижня, семигодинного робочого дня (чи відповідного скороченого робочого дня) з урахуванням скороченого робочого часу напередодні вихідних днів - до 5 годин і напередодні святкових і неробочих днів - на 1 годину. У порядку, встановленому в колективному договорі, норма робочого часу за обліковий період може визначатися за графіком п'ятиденного робочого тижня. Ураховуючи те, що при п'ятиденному робочому тижні КЗпП України не передбачає встановлення конкретної тривалості щоденної роботи, норма робочого часу за обліковий період визначається шляхом множення часу тривалості робочого дня на кількість робочих днів за календарем п'ятиденного робочого тижня, що припадають на цей період, з рівною тривалістю кожного робочого дня, з урахуванням її скорочення напередодні святкових і неробочих днів та вихідними днями в суботу і неділю. Загальна кількість надурочних годин за обліковий період визначається як різниця між фактично відпрацьованим часом і нормою годин за цей період. При підрахунку нормальної кількості робочих годин облікового періоду виключаються дні, які за графіком або розпорядком роботи припадають на час, упродовж якого працівник відповідно до законодавства був звільнений від виконання своїх трудових обов'язків (відпустка, виконання державних або громадських обов'язків, тимчасова непрацездатність тощо).

Так як позивачу в період з 24 червня по 11 липня 2016 року не встановлювався змінний графік чергувань, апеляційний суд дійшов правильного висновку про обчислення середнього заробітку виходячи з тривалості робочого тижня, визначеного статтею 50 КЗпП України. А оскільки у зазначений період було 10 робочих днів, то середній заробіток підлягав стягненню в сумі 974,30 грн без врахування обов'язкових платежів.

При цьому згідно з графіком чергувань РДГУ на липень 2016 року ОСОБА_1 мала відпрацювати 120 годин. Такий графік їй встановлений з понеділка 11 липня 2016 року, однак саме у зв'язку із змінним графіком чергувань до роботи вона мала приступити 12 липня 2016 року.

Листом Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року № 10846/0/14-15/13 «Про розрахунок робочого часу на 2016 рік» визначено, що у липні 2016 року норма тривалості робочого часу в годинах при 40-годинному робочому тижні складала 168 годин.

Так як середній заробіток за липень 2016 року стягнений апеляційним судом за 6 робочих днів, тобто за 48 годин, а решту 120 годин ОСОБА_1 мала відпрацювати згідно із зазначеним графіком чергувань, то загальна місячна норма робочого часу відповідає нормі, визначеній у згаданому листі Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року, а саме 168 годин.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С.О.Карпенко В.О.Кузнєцов О. В. Ступак Г.І.Усик