Приквартирний «тамбур» є «іншим сховищем» для визначення кримінально-правової кваліфікації (ВС/ККС № 754/17292/15-к від 21.05.2019)

Фабула судового акту: Відповідно до частини 3 статті 185, частини 3 статті 186 КК України є кримінально-караним діянням крадіжка або грабіж, поєднані з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому.

При цьому чинне кримінальне законодавство не містить визначення, що ж таке є «інше сховище».

Свого часу Пленум Верховного Суду України у свої постанові від 06.11.2009 № 6 «Про судову практику у справах про злочини» надав судам роз’яснення відповідно до якого під іншим приміщенням пропонувалося розуміти різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

У даній справі групу осіб засуджено за ч. 3 ст. 186 КК України за те, що вони знаходячись у під’їзді багатоквартирного будинку, за попередньою змовою між собою, діючи згідно розподілених ролей, згідно яких дві особи спостерігали за оточуючою обстановкою, а інша шляхом вільного доступу, через відчинені двері проникла до приміщення тамбуру квартир, який відокремлений від загального коридору дверима із замком, звідки з метою таємного викрадення чужого майна підшукали взуття, яке знаходилось в приміщенні тамбуру. В цей час злочинні дії винних осіб були помічені потерпілою. Усвідомлюючи, що їх злочинні дії помічено й оцінюються як викрадення, обвинувачені з метою доведення злочину до кінця, продовжуючи утримувати майно, з місця вчинення злочину втекли.

Проте, апеляційний суд із такою правовою кваліфікацією дій засуджених не погодився та змінив її на ч. 2 ст. 186 КК України.

Мотивуючи своє рішення суд апеляційної інстанції зазначив, що не може вважатися «іншим приміщенням», проникнення до якого є кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 186 КК України, самостійно відокремлена мешканцями частина загального коридору, яка примикає до їхніх квартир, оскільки дане приміщення не призначене для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей.

На таку ухвалу апеляційного суду прокурором було подано касаційну скаргу.

В свою чергу Касаційний кримінальний суд прийняв рішення про належну кваліфікацію дій засуджених за ч. 3 ст. 186 КК України та вмотивував свою постанову наступним.

Відповідно до усталених у доктрині кримінального права підходів «інше приміщення» - це завжди певне приміщення (будівля, споруда чи їх частина), окрім житла, яке використовується для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та має будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб, що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння до нього сторонніх осіб.

Під проникненням у інше приміщення слід розуміти незаконне вторгнення до нього будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання, шляхом обману, з використанням підроблених документів тощо) або за допомогою інших засобів, які дають змогу винній особі викрасти майно без входу до цього приміщення.

Для кваліфікації за ч. 3 ст. 186 КК України також важливим є факт усвідомлення особою незаконності входження (потрапляння) у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення грабежу. Вчиняючи грабіж, поєднаний з проникненням, особа повинна усвідомлювати протиправність входження (потрапляння) у приміщення або перебування в ньому під час вчинення грабежу.

У даній справі обставина, що вхід до тамбуру був тимчасово полегшений через незачинені двері ще не свідчить про те, що доступ у це приміщення був вільним, оскільки викрадені речі знаходились у межах спеціально обладнаного для зберігання майна приміщення з дверима, на які було встановлено засоби охорони від доступу сторонніх осіб та які відділяли тамбур від приміщень загального користування (коридору та сходової клітки).

Таким чином будь-яка стороння особа мала би ідентифікувати вказане приміщення як таке, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей та до якого ця стороння особа не могла би потрапити без дозволу його володільців.

Аналізуйте судовий акт: ВС/ККС: Крадіжку платіжних карток слід кваліфікувати за частиною 1 статті 357 КК України (ВС/ККС № 454/420/17 від 14.02.2019)

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж (ВС/ККС № 335/1893/16-к від 15.11.2018)

Відсутність загальної доступності подвір'я, наявність на ньому засобів, які перешкоджають доступу сторонніх осіб вказує на те, що таке подвір'я є сховищем (ВС/ККС № 205/5830/16-к від 19.11.2018)

В контексті наявності кваліфікуючою ознаки «проникнення в інше сховище» огороджену територію не можна вважати таким, адже нею встановлюють лише видимі межі території (ВС/ККС, справа № 569/6988/16-к, 10.04.18)

Огороджена територія домоволодіння більше не є сховищем або дивні новації Верховного Суду (ВС/ККС № 569/6988/16-к від 10.04.2018)

Крадіжка із проникнення до «тамбурного» приміщення квартир повинна кваліфікуватись за ч. 3 ст. 185 КК України (ВС/ККС № 643/6629/16-к від 08.02.2018)

Наявність вільного доступу до приміщення при вчиненні злочинів проти власності унеможливлює застосування кваліфікуючої ознаки «проникнення у приміщення» (ВС/ВП № 569/1111/16-к від 18.04.2018)

Постанова

іменем України

21 травня 2019 року

м. Київ

справа №754/17292/15-к

провадження № 51- 3933 км18

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Короля В.В.,

суддів Лагнюка М.М., Огурецького В.П.,

за участю:

секретаря судового засідання Дрозда Р.І.,

прокурора Матюшевої О.В.,

засудженого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції),

захисника Шпака О.К.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015100030008600, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ), раніше судимого, останній раз 10 грудня 2015 року вироком Деснянського районного суду м. Києва за ч. 3 ст. 185, ст. 71 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років три місяці,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК;

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_2 ), раніше судимого, останній раз 10 грудня 2015 року Деснянським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 185, ст. 71 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк три роки три місяці,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК;

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_3 ), раніше не судимого,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 186, ч. 2 ст. 309 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Деснянського районного суду м. Києва від 25 квітня 2016 року засуджено:

ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК до призначеного ОСОБА_1 покарання частково приєднано не відбуте покарання за вироком Деснянського районного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року за ч. 3 ст. 185 КК і остаточно призначено ОСОБА_1 покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі на строк п`ять років шість місяців;

ОСОБА_2 за ч. 3 ст.186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК до призначеного ОСОБА_2 покарання частково приєднано не відбуте покарання за вироком Деснянського районного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року за ч. 3 ст. 185 КК і остаточно призначено ОСОБА_1 покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі на строк чотири роки шість місяців;

ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк три роки.

На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, за сукупністю злочинів остаточно призначено ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

Згідно з вироком ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 визнані винними в тому, що вони 28 жовтня 2015 року о 13 годині 45 хвилин, знаходячись на п`ятому поверсі будинку АДРЕСА_4 , переслідуючи корисливу мету, за попередньою змовою між собою, діючи згідно розподілених ролей, згідно яких ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спостерігали за оточуючою обстановкою, а ОСОБА_2 шляхом вільного доступу, через відчинені двері проник до приміщення тамбуру квартир АДРЕСА_6 , який відокремлений від загального коридору дверима із замком, звідки з метою таємного викрадення чужого майна підшукали взуття, яке знаходилось в приміщенні тамбуру. В цей час злочинні дії ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були помічені потерпілою ОСОБА_4 Усвідомлюючи, що їх злочинні дії помічено й оцінюються як викрадення, обвинувачені з метою доведення злочину до кінця, продовжуючи утримувати майно, з місця вчинення злочину втекли. Цим самим ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відкрито викрали майно потерпілої ОСОБА_5 на загальну суму 7499, 99 грн.

Крім того, ОСОБА_3 визнаний винним у тому, що 23 липня 2015 року о 14 годині 40 хвилин, знаходячись на пр-ті Ватутіна, 4 в м. Києві, у невстановленої досудовим розслідуванням особи незаконно придбав без мети збуту за гроші в сумі 1930 грн наркотичний засіб - опій ацетильований, масою 1, 692 г, що є великим розміром, який знаходився у чотирьох презервативах. Зберігаючи наркотичний засіб при собі, ОСОБА_3 перевіз його до будинку АДРЕСА_5 та був затриманий працівниками міліції; у нього було виявлено та вилучено наркотичний засіб - опій ацетильований, який він незаконно придбав, перевіз та зберігав без мети збуту у великих розмірах.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 змінено.

Перекваліфіковано дії ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із ч. 3 ст. 186 КК на ч. 2 ст. 186 КК.

Призначено покарання:

ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК шляхом часткового складання покарання за новим вироком та покарання за вироком Деснянського районного суду м. Києва

від 10 грудня 2015 року остаточне покарання ОСОБА_1 призначеного у виді позбавлення волі на строк п`ять років чотири місяці;

ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК шляхом поглинення покарання за новим вироком та вироком Деснянського районного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року остаточне покарання ОСОБА_2 призначено у виді позбавлення волі на строк чотири роки;

ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки; за ч. 2 ст. 309 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк три роки.

На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, за сукупністю злочинів остаточно призначено ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_3 звільнено від відбування покарання з випробуванням упродовж трирічного іспитового строку та покладенням на нього обов`язків, передбачених п.п. 2, 3, 4 ст. 76 КК.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі з доповненнями прокурор, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції (далі - прокурор), посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особам засуджених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 внаслідок м`якості, просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому зазначає, що перекваліфіковуючи дії ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з ч. 3 на ч. 2 ст. 186 КК суд апеляційної інстанції в порядку ст. 23 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) не дослідив основні письмові докази, які прямо впливають на правильність кваліфікації. Вважає, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вчинили злочин з проникненням у інше приміщення, оскільки доступ до нього сторонніх осіб був обмежений. Також вказує, що в ухвалі апеляційного суду зазначено, що обвинувачені засуджені вироком Солом`янського районного суду м. Києва від 3 вересня 2015 року за ч. 3 ст. 186 КК та їм призначено покарання у виді чотирьох років позбавлення волі кожному, тоді як з матеріалів кримінального провадження вбачається, що вони засуджені вироком Деснянського районного суду м. Києва від 25 квітня 2016 року. Окрім того, стверджує, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК, оскільки в ній не зазначено підстави, через які апеляційна скарга прокурора визнана необґрунтованою.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор Матюшева О.В. підтримала частково касаційну скаргу прокурора, просила скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Захисник Шпак О.К. та засуджений ОСОБА_1 заперечували проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора Матюшевої О.В., захисника Шпака О.К. та засудженого ОСОБА_1 , перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин.

У ст. 438 КПК передбачено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Згідно з ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотримання вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведенні належні і достатні мотиви та підставі його ухвалення.

Як зазначено у ст. 94 КПК, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості й достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед установленої сили.

Згідно зі ст. 404 КПК апеляційна процедура передбачає оцінку відповідності оскаржуваного вироку нормам матеріального та процесуального закону, фактичним обставинам кримінального провадження, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

Доводи касаційної скарги прокурора про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 186 КК є слушними.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, судом першої інстанції ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 засуджено за ч. 3 ст. 186 КК за відкрите викрадення чужого майна (грабіж), вчинений повторно, за попередньою змовою групою осіб, поєднаний з проникненням у інше приміщення.

Переглядаючи вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що в діях ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутня кваліфікуюча ознака «проникнення у інше приміщення», у зв`язку з чим перекваліфікував їх дії з ч. 3 на ч. 2 ст. 186 КК.

При цьому апеляційний суд зазначив, що не може вважатися «іншим приміщенням», проникнення до якого є кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 186 КК, самостійно відокремлена мешканцями частина загального коридору, яка примикає до їхніх квартир, оскільки дане приміщення не призначене для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей.

Однак, на думку колегії суддів, апеляційним судом дано неправильну кримінально-правову оцінку діям ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , виходячи з наступного.

Чинний КК не містить законодавчої дефініції поняття «інше приміщення», однак його тлумачення дається в усталеній судовій практиці та в доктрині кримінального права.

Так, у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» № 10 від 6 листопада 2009 року під іншим приміщенням пропонувалося розуміти різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

Відповідно до усталених у доктрині кримінального права підходів «інше приміщення» - це завжди певне приміщення (будівля, споруда чи їх частина), окрім житла, яке використовується для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та має будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб, що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння до нього сторонніх осіб.

Під проникненням у інше приміщення слід розуміти незаконне вторгнення до нього будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання, шляхом обману, з використанням підроблених документів тощо) або за допомогою інших засобів, які дають змогу винній особі викрасти майно без входу до цього приміщення.

Для кваліфікації за ч. 3 ст. 186 КК також важливим є факт усвідомлення особою незаконності входження (потрапляння) у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення грабежу. Вчиняючи грабіж, поєднаний з проникненням, особа повинна усвідомлювати протиправність входження (потрапляння) у приміщення або перебування в ньому під час вчинення грабежу.

Як убачається з показань потерпілої ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_4 тамбур квартир АДРЕСА_6 був відділений від загального коридору дверима, які закриваються на замок, двері постійно зачинялися, у всіх мешканців квартир є ключі від дверей.

Однак, апеляційний суд належно не проаналізував показання потерпілої ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_4 , не дослідив дані, що містяться у протоколі огляду місця події від 28 жовтня 2015 року з фототаблицею, в ході якого було з`ясовано, що тамбур квартир АДРЕСА_6 відділено від загального коридору дверима, що мають дверні дзвінки та зачиняються на замок, а у самому тамбурі знаходилась комора для зберігання речей.

Отже, дійшовши висновку про відсутність у діях обвинувачених кваліфікуючої ознаки «проникнення в інше приміщення», апеляційний суд залишив поза увагою, що з метою зберігання своїх речей мешканцями квартир АДРЕСА_6 було обмежено вільний доступ інших осіб до тамбуру.

А та обставина, що вхід до тамбуру був тимчасово полегшений через незачинені двері ще не свідчить про те, що доступ у це приміщення був вільним, оскільки викрадені речі знаходились у межах спеціально обладнаного для зберігання майна приміщення з дверима, на які було встановлено засоби охорони від доступу сторонніх осіб та які відділяли тамбур від приміщень загального користування (коридору та сходової клітки).

Усе це вказувало на наявність у суду обґрунтованих об`єктивних підстав вважати, що будь-яка стороння особа мала би ідентифікувати вказане приміщення як таке, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей та до якого ця стороння особа не могла би потрапити без дозволу його володільців.

Таким чином, ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягає скасуванню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.

При новому апеляційному розгляді суд має, з огляду на викладене в цій постанові, перевірити всі доводи, зазначені в апеляційній скарзі прокурора, з урахуванням аналогічних доводів, що містяться в його касаційній скарзі, оцінити кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв`язку, а за наявності для цього підстав - шляхом повторного дослідження обставин кримінального провадження, а також перевірити обґрунтованість застосування до ОСОБА_3 . ст. 75 КК, після чого ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване судове рішення.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, пунктом 4 параграфа 3 розділу 4 Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, Суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді